Стародавній Китай

         МІНІСТЕРСТО ОСВІТИ І НАУКИ , МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ

          ВСП ТЕХНОЛОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ НУ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

 

 

 

 

 

 

Самостійна контрольна робота

         З дисципліни: «Основи філософських знань: філософія і релігієзнавство.»

На тему: «»

 

 

 

 

 

 

 

Виконала

Ст. гр. ПРМ-31

Гевко Ольга

 

 

 

 

Львів 2011

Зміст

 

Вступ 3

Конфуцій. Конфуціанство 4

Вчення Мо-цзи  теорія пізнання моїстів 9

Лао Цзи. Даосизм 13

Філософські погляди Сюнь-цзи 18

Інші школи  у філософії Стародавнього Китаю 20

Висновки 23

Список використаних джерел 24

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Серед народів, які стояли біля витоків людської цивілізації, чільне місце посідає і китайський народ.

Давньокитаїська філософія  виникає у період Жаньго – “золоте  сторіччя китайської філософії”. У  її історії розрізняють до ханський та після ханський розділи, між ними – періоди Цинь та Хань. Для до ханського розділу характерні плюралізм шкіл, боротьба думок. Невтручання влади у філософію. Існувало шість головних шкіл філософії: конфуціанська, моістська, легістська, даосська, школа інь-янь (натурфілософи) та школа імен (“софісти”). З цих шкіл більшість – етико-політичні, меншість – метафізичні. У після ханський період перша група рішуче переважає, даоси та буддисти розглядаються як неортодоксальні містики. У Китаї переважала практична філософія, проблеми керування людьми, народом, країною. Світоглядницька сторона філософії виражена слабше. Слаба і логічна системність, яку, правда, доповнювала класифікаційна. Логічний апарат у китайській філософії був розроблений слабо, сама мова без суфіксів і флексій недостатньо абстрактна. Зв’язок з наукою був тісним, але сама наука – мало теоретичною. Давньокитайська математика позбавлена доказів, вона не дедуктивна. І це не могло не отримати свого відображення у філософії.

Становлення філософської думки  у Стародавньому Китаї спостерігається  вже у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів: "Іцзін" ("Книга перемін"), "Шіцзін" (Книга пісень"), "Шуцзін" ("Книга історії") та ін.

У цих книгах проглядаються  такі філософські проблеми: про єдність  і різноманітність речей; про  дію протилежних сил в єдиній субстанції; про природну закономірність; про природність людської душі і  свідомості.

 

 Конфуцій. Конфуціанство

 

Засновником давньокитайської філософії і навіть “творцем”  духовного обличчя китайця був  Жун-ні, або Кун Фуцзи, що став відомим  у Європі через два тисячоліття  після своєї смерті як Конфуціус (укр. – Конфуцій). У "історичних записках ” давньокитайського історика Сима Цяня говориться, що Кун Фуцзи народився у царстві Лу у двадцять другому році правління Сун Гуна (тобто у 551 р. до нашої ери), коли батько його, що правив у Лу повітом Цзоу, був дуже старий, а мати молода; вмер він у 479 р. до н.е. (прожив 72 роки).

Джерелом наших відомостей про Конфуція і конфуціанство  є конфуціанська письмова традиція, і наперед всього “ Чотирикнижжя ”. У нього входять: 1) “Дасює” – керівництво для чиновників, написане учнем Конфуція ЦзенЦзи; 2) “Жунь-юнь” (“Золота середина”, “Середина та сталість”, “Незмінна середина”, написана онуком Конфуція ЦзиСи; 3) “Лунь-юй” (“Бесіди та вислови”), записані учнями філософа думки як його самого, так його учнів; 4) “Мен-цзи” – книга конфуціанця Мен-цзи, що жив через сторіччя після Конфуція. Конфуціанство відобразилося і на вищезгаданому “П’ятикнижжі”, де, згідно з традицією, “Ши-цзин” та “Шу-цзин” були відредаговані Конфуцієм, “Ли-цзи” написана конфуціанцями, а “Чунь-цю” – Конфуцієм. Серед конфуціанських книг головна для нас – “Лунь-юй”. У період імперії Цинь вона була спалена, потім відновлена у трьох варіантах. Прийнятий зараз текст складається з дванадцяти глав. Цю книгу освічений китаєць вивчав напам’ять ще у дитинстві та керувався їй усе життя.

Конфуцій був вихідцем з аристократичного, але обіднілого рода. Це не могло відбитися на його вченні, яке сполучає в собі елементи нового з елементами стародавності. Сам Конфуції розповідає про себе, що у дитинстві він жив бідно, та йому довелося навчитися тому, що не має ціни у тому суспільстві, у  якому він живе (Конфуцію доводилося бути і пастухом, і сторожем), що у  п’ятнадцять років він звернув  свої думки до навчання, у тридцять – здобув самостійність, у сорок  – звільнився від сумнівів, у  п’ятдесят – пізнав волю неба, у  шістдесят – навчився відокремлювати правду від неправди, у сімдесят – став іти за бажанням свого  серця, при цьому не порушуючи ритуалу. У нього було безліч учнів; імена двадцяти двох збереглися.

Учні розповідали про  свого вчителя, що він був м’яким, доброзичливим, чемний, ощадливим, поступливим, він не вдавався у пусті роздуми, не був категоричним у своїх судженнях, не проявляв впертості і не думав  про себе особисто (ще він вчив чотирьом речам: розумінню книг, моральній  поведінці, відданості государеві, та правдивості). Конфуцій самокритичний. Він не вважав, що народився вже  зі своїми знаннями. Своїми знаннями він  вдячний наполегливості та навчанню. Його творчі здібності невеликі. Хоча він часто цілими днями нічого не їсть, а ночами не спить – все  думає, -- користі від цього, як йому здається мало, і він не тільки створює, скільки передає. Усі його знання – плід любові до стародавності, у  яку він вірить та яку він любить. Він з захопленням говорить про  “Ши-цзин” – ця книга “може  надихнути, розширити кругозір, зблизити з іншими людьми, навчити, як стримувати своє незадоволення”. З цієї книги  ти довідаєшся, “як потрібно вдома  служити батькові, а поза домом  – державі, а також назви звірів, птахів, трав та дерев”. Той, хто не читав “Ши-цзин”, подібний тому, хто стоїть мовчки, повернений обличчям до стіни”. Конфуцій бачить у “Книзі пісень” не стільки поетичний твір, скільки втілення правдивого вчення про моральну поведінку та найкращим керуванням державою. Історичний ідеал Конфуція міститься у минулому.

Конфуцій не вважав себе і тим, хто втілює в себе етичний потенціал, – “шляхетною людиною”. Філософ не повинен ні журитися, ні сумніватися, ні лякатися. Про нього мало хто знає. Інша річ, з гіркотою зауважує Конфуцій, якщо б він показав майстерність стрільби з луку чи керуванням колісницею. Чи не зайнятися цим? Його не залучають до керування державою, хоча він “через три роки домігся б успіхів”. Адже усе його вчення – мистецтво керування державою, навіть “Книгу пісень” він вивчає з цілю удосконалити це мистецтво.

Таке мистецтво і є  предметом його вчення. Але Конфуцій ототожнює його з мистецтвом справедливості, моральності. Політика у нього тотожна  етиці. Конфуцій не виключає культу неба; напроти, він повністю приймає той ритуал поклоніння небу, який існував у Китаї та котрий повністю міг здійснити лише Ван. Доля самого вчення Конфуція залежить від волі неба, та воно і нього прихильне. Він пізнав волю неба у п’ятдесят років, і усе його життя – служіння цій волі; небу він вдячний усім. І хоча люди не знають його, з нього достатньо того, “що небо знає мене”. Людей він не звинувачує. Проте небо Конфуція – це вже не міфологічне небо “Ши-цзина”. У Конфуція немає навіть згадки про Шанді, верховного владику, вишнього государя великих небес “Ши-цзина”. Небо Конфуція – відволічена, безлична сила, доля, закон, дао. Це правильний шлях, моральний принцип, якому потрібно слідувати.

Декілька висловів Конфуція про небо та долю:

• Нема про що молитися тому, хто провинився перед небом (“Лун’юй”, гл. ”Баю”).
• Небо породило в мені де (гл. “Шуер”).
• Хто не признає долю, той не може вважатися “ шляхетною людиною ” (гл. “Яоює”).

Конфуцій повністю поділяє традиційний культ предків, жертвоприношення духам предків, дух землі, зерна... Проте у Конфуція прослизає думка, що живі люди цінніші вмерлих, що служіння людям важливіше ніж служіння духам, або б він не говорив “ Не навчившись служити людям можна б було служити духам?”. Більш того, почитаючи духів, треба бути від них подалі. Жертви потрібно приносити лише своїм предкам.

Звертаючись до головного  предмета своїх роздумів – до суспільства, Конфуцій знаходить його стан незадовільним. Цей стан викликає в нього почуття скорботи: мораль не удосконалюється, вивчене не повторюється, принципам боргу не слідують, не добрі вчинки не виправляють, “ людей, розуміючих мораль мало ”. Люди здавна не володіють таким найвищим принципом поведінки як “ золота середина ”. Соціально – моральний ідеал Конфуція у минулому. У всякому випадку, йому так здається. Він захоплюється давниною: раніше усе було краще, у давні часи не звертали уваги на дрібниці, вели себе гідно, відрізнялися прямотою, вчилися для того щоб удосконалюватися, уникали людей з поганими виразами та манерами. Конфуцій звеличує древніх правителів (Яо, Шуня, Юя та інших), давні ритуали, ритуальну музику.

Вчення Конфуція далеке від ідеалу філософії як системно-раціоналістичного світогляду. Світоглядницький аспект філософії у Конфуція розвинений слабо. Краще з раціоналізованістю. І зовсім погано з логічною систематизованістю. Тому важко сказати, у якому ціннісному відношенні стоять у нього поняття “ золота середина ” (жунюн), “ людинолюбство ” (жень) та “ взаємність ”.

Декілька висловів Конфуція про “ жень ” та “ взаємність ”:

• Шанування батьків та братська любов – основа жень.
• Серед шляхетних можуть зустрічатися і ті, хто не проявляє жень, але серед дрібних людей не може бути тих, хто проявляє жень .

Цзи Гун спитав вчителя: “Чи  можна одним реченням виразити правило, якому необхідно слідувати усе  життя?” Вчитель відповів: “ Можна. Чого не бажаєш собі, того і не роби іншім ” (гл. “Лин Вей-гун”).

Мабуть, “ взаємність ” є у Конфуція найвищим моральним імперативом, тим самим “ одним словом ”, вказати яке просив його учень, щоб він міг користуватися їм усе життя. Конфуцій відповів: “ Це слово – взаємність ”. І далі іде формулювання найвищого морального заповіту (що з’явиться у Біблії лише через 500 років!), достатньо узагальнена для того, щоб вже на підставі якої можна було б говорити про деяку філософічність раннього конфуціанства. У тексті Лун’юй є і більш розгорнений варіант цього ж морального заповіту: “Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді у державі і родині до тебе не будуть почувати ворожнечі. ”

Що стосується “золотої середини”, або “золотої міри”, то ці поняття якби регламентують поведінку людини. Середина у поведінці – середина між обережністю та нестриманістю. Знайти, точніше говорячи, кожного разу вміти знайти таку середину важко. Звичайно люди або не дуже обережні, або занадто нестримані.

Важко підтримувати і вищеназваний основний моральний заповіт. Тому, коли один з його учнів сказав: “ Те, чого я не хочу, щоб робили мені, я  не хочу робити іншім” (тобто повторив зміст морального заповіту свого  вчителя), то Конфуцій, як би дивлячись  на свій же моральний імператив, сказав: “Цього домогтися неможливо”.

Як вище було сказано, людинолюбство  – якість не усіх людей, а лише шляхетних. У всякому випадку, це не якість низьких  людей. Етика Конфуція заснована  на розподілі людей на “ шляхетних людей ” (“цзюнь-цзи”) та на дрібних. “ Дрібна людина ” (сяожень), або простолюдин, протиставиться “шляхетній людині”. І це протиставлення не тільки моральне. “Шляхетна людина” – це не лише людинолюбна, високоморальна людина. Це аристократ, якого Конфуцій прямо називає “сином неба”. Але Конфуцій висловлює і більш демократичну думку: “люди за своєю природою близькі один до іншого”, але за своїми звичками вони далекі один від іншого. Він допускає, що “у вихованні не можна робити різниці між людьми”, тому, що “люди з різними принципами не можуть знайти спільної мови”, а держава повинна бути єдиною. Проте ця держава ієрархічна. І протиставлення “цзюн-цзи” (“государева сина”) “сяожень” (простолюдинові) суперечить тезису Конфуція про однаковість виховання, – адже по природі люди майже рівні між собою. А це протиставлення дуже сильне.

Шляхетна людина вчиняє так, як велить обов’язок, думає про мораль. Дрібна людина думає про те, як би краще улаштуватися; “шляхетна людина думає про те, як би не порушити закони; дрібна людина думає про те, як здобути  вигоду. “Шляхетна людина допомагає  робити красиві вчинки і не допомагає  робити некрасивих. Дрібна людина вчиняє протилежним способом”. ”Шляхетна  людина, впадаючи у нестаток, стійко це переносить, проста людина, впадаючи у нестаток, розпускається”. “Шляхетна  людина боїться трьох речей: вона боїться веління неба, великих  людей, та слів абсолютно мудрих, дрібна людина не знає ні волі неба і не лякається його, зневажає великих людей, що займають високе місце; лишає без уваги слова мудрих людей”. “Про шляхетну людину не можна судити по дрібницях, йому можна довірити великі справи. Дрібній людині не можна довірити великі справи, але про нього можна судити по дрібницях”.

У Конфуція було багато учнів, серед них – МенЦзи та СюньЦзи, вони за основу свого вчення брали  вчення Конфуція, та додавали більш  дрібні питання. ХаньФейцзи – останній крупний філософ періоду Жаньго, син СюньЦзи, засвоїв вчення Конфуція та вніс деякі додатки, наприклад, що людина зла від народження (продовження  вчення батька).

У цілому конфуціанство можна  визначити як ідеологію аристократії, що намагається відновити своє право  на володіння, владу і свій світогляд  у відповідності з духом часу. Але не можна не відмітити революційність поглядів Конфуція для свого часу, об’єднання роздрібнених думок та поглядів, висловів у цілу ідеологію  та вчення. Навіть у наш час визнається непорушний авторитет Конфуція, у  різних країнах є багато конфуціанських товариств. У Китаї ніколи не порушували конфуціанську ідеологію і зараз  вона панує у країні.

 Вчення Мо-цзи теорія пізнання моїстів

 

Дати життя вчителя  Мо-цзи точно не встановлені, приблизно  називають 475-395 pp. до н.е. Спочатку вік  вчився у конфуціанців, але, не погоджуючись з багатьма положеннями їхнього  вчення, скоро став їх основним опонентом. А критикував він їх за таке: "гуманність" у конфуціанстві визначається ступенем родинних і зв'язків та статусом у суспільстві — яка ж тоді це гуманність?

На противагу "дотриманню лі" Мо-цзи висуває ідею "загальної  любові" — цзяньай. Усі люди повинні  піклуватися про інших і робити все, "щоб примножувати блага та усувати всі шкідливі (явища) у  Піднебесній". Тільки тоді торжествуватиме  істинна гуманність: голодні отримають  їжу, ті, що мерзнуть, — одяг, стомлені — спокій. Причину бідувань Мо-цзи вбачав у тому, іцо влада та багатство передається у спадщину і потрапляє до рук тих, хто їх не заслуговує. Щоб цього не відбувалося, необхідно висувати на посада людей згідно з їх моральними якостями та здібностями, незалежно від походження.