Структура свідомості

Тема роботи: Структура свідомості

 

План

 

Вступ

1. Чуттєво-емоційний, емоційно-вольовий, та абстракто-логічний компоненти свідомості.
2. Свідоме і несвідоме. Самосвідомість. Співвідношення понять «ідеальне», «дух», «душа».

Висновки

     Список використаної  літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

 

Свідомість - це одне з основних понять філософії, соціології і психології, що означає здатність людини до ідеального відтворення дійсності за допомогою мислення; це вища форма психічного відображення і саморегуляції, що властива людині як суспільно-історичній істоті, пов'язана з мовою ідеальна сторона цілеспрямованої діяльності.

Свідомість як психологічний і психофізіологічний феномен являє собою один із найскладніших і малозрозумілих проявів діяльності мозку. Єдиного розуміння того, що варто мати на увазі під цим поняттям, поки не існує. І разом з тим цей термін у різних контекстах широко використовується в повсякденній мові і науковій літературі. Можна виділити два основних, різних за змістом, розуміння терміна "свідомість". У найбільш простому розумінні вона являє собою простий стан бадьорості, можливість контакту з зовнішнім світом і адекватною реакцією на його події (те, що неможливе під час сну і порушується при деяких хворобах). Філософи і психологи розуміють під свідомістю вищий прояв психіки, пов'язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища і соціальних контактів з іншими людьми. Поєднує ці два підходи розуміння свідомості як світу суб'єктивних відчуттів, думок і почуттів, що утворюють духовний світ людини, її внутрішнє життя.

Також у спрощеному розумінні свідомість ще розуміється як: 1) розум; 2) ясне розуміння чого-небудь; 3) думка про що-небудь, почуття, відчуття чого-небудь.

З психофізіологічної позиції свідомість розуміють як психофізіологічний механізм контролю і довільної регуляції поведінки й діяльності, основна функція якого полягає в адекватному відображенні змін зовнішнього і внутрішнього середовища та забезпеченні адаптації організму до них. При цьому виконавчими структурами свідомості є ієрархічно організовані мозкові функціональні системи.

Свідомість людини має суспільний характер, оскільки вона розвинулася в процесі спільної, суспільної трудової діяльності людей, разом зі становленням мовних функцій як засобу комунікації і передачі знань між людьми.  Комунікативне походження свідомості, на думку П.В. Симонова, відображено в етимології цього слова: свідомість - це "спільне знання", знання разом з кимсь, тобто знання, що може бути передано іншій людині за допомогою мови, невербальних символів, художніх образів і може стати надбанням інших членів суспільства. 

Виділяють два види свідомості - індивідуальну і суспільну.

Індивідуальна свідомість являє собою процес усвідомлення людиною явищ оточуючого світу і самої себе. Знання про оточуючий світ виражено у вигляді зовнішньої чи внутрішньої мови і має властивість абстрагування й узагальнення. Свідомість являє собою не просте відображення явищ оточуючого світу і знання про них, а й певне ставлення людини до цих явищ.

Суспільна свідомість являє собою систему ідей, тих чи інших традицій,, поглядів, що панують у даному суспільстві, у певних умовах суспільного життя.

Свідомість також є начебто соціальним контактом людини із самою собою, у процесі якого відбувається формування певного уявлення про себе, суб'єктивний образ свого Я. Це ставлення суб'єкта до свого усвідомленого буття позначають терміном самосвідомість.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Чуттєво-емоційний, емоційно-вольовий, та абстракто-логічний компоненти свідомості

 

Відрізняють чуттєво-емоційний, емоційно-вольовий та абстрактно-логічний компоненти свідомості. Чуттєво-емоційний частіше за все пов’язують з “несвідомим”, яке неправомірно ототожнюється з “підсвідомим”. Більше того, “несвідоме” тлумачиться зазвичай у тому значенні, який йому надавав З. Фрейд. В роботі ““Я” і “Воно”” Фрейд структурує свідомість (а точніше – психіку) через виокремлення “Воно” (ід), “Я” (его) та “Над-Я” (супер-его). Під “Воно” розумілася найбільш примітивна інстанція, яка охоплює генетично первісне, що підкоряється принципу насолоди і нічого не знає ані про реальність, ані про суспільство. “Воно” з самого початку ірраціональне й аморальне. Його вимогам повинно підкорятися “Я”. “Его” слідує принципу реальності і є посередником між стимулами, що йдуть з середовища, та з глибин організму. До функцій “Его” відносяться самозбереження, збереження в пам’яті досвіду зовнішніх упливів, уникнення загрозливих упливів, контроль над вимогами інстинктів, які надходять від “Воно”. “Супер-его” є джерелом моральних і релігійних почуттів, своєрідним “агентом”, що контролює і задає систему норм поведінки.

Виведення цієї концепції зі сфери ідеального та її перенос у сферу психоаналітики було закономірним, адже Фрейд “звільняє” несвідоме від соціального простору культури. Останній тлумачиться як такий, що пригноблює прагнення людини до насолоди і протистоїть йому.

У такому випадку залишається відкритим питання: чи було несвідоме у первісної людини і чи є воно у дитини цим “прихованим” від культури тягарем нездійснених насолод? Очевидно, що Фрейд неправомірно обмежує несвідомеформами біологічного, які містять в собі некультурний зміст переходу людини від інстинктів тваринного світу до культури. Насправді, несвідоме є сходинкою у становленні психіки, а його фрейдівський варіант характерний для нездорової психіки. Як перехідна форма до свідомості, несвідоме містить у собі багатозначну систему взаємообумовленості чуття, відчуття та первісних уявлень.

До підсвідомого можна було б віднести інтуїцію, оскільки чуттєва свідомість (починаючи з “усвідомленого інстинкту”) сприйняття зумовлює емпіричність цього рівня, де предмети сприймаються  як самостійні, відокремлені, поза внутрішніми зв’язками. Це рівень «чуттєвої свідомості», який, за Гегелем, наштовхується  на суперечність предмету, але не може собі пояснити позитивне значення цієї суперечності. Чуттєва свідомість на початку є усвідомленнямнайближчого природного середовища  і усвідомленням обмеженого зв’язку з іншими людьми та іншими предметами. В цьому процесі утворюється уявлення як підсвідома форма узагальнення цілісності предмету. Воно зводиться до чуттєво-наочного образу предмету, має певне символічне навантаження і може претендувати на підсвідоме узагальнення як операції мислення. Таке уявлення відбувається як “згорнутий” умовивід, а він “закріплюється” у інтуїтивному вигляді. Ось чому “підсвідоме” закріплюється у вигляді інтуїції, котра, в свою чергу, отримує багато значень: 1) миттєвої ідентифікації об'єкту, феномену або символу; 2) чіткого розуміння значення та зв'язків у безпосередності знаків; 3) легкість визначення змісту об'єкту сприйняття. Інтуїція як уявлення означає: 1) спроможність репрезентувати в іншій формі те, що сприймається (так звана геометрична інтуїція); 2) здатність формувати метафори, тобто  показати ідентичність окремого об'єкту з ознаками виду, до якого він належить; 3) інтуїція як творче уявлення (натхненність).

Емоційно-вольовий  компонент свідомості пов’язаний з її роллю в активному конструюванні дійсності, адже воля є свідомим і цілеспрямованим регулюванням людиною своєї діяльності. В цьому процесі воля постає історичною за змістом та направленістю. “Усі планомірні дії тварин не змогли накласти на природу печатку їх волі. Це змогла зробити лише людина” (Ф. Енгельс). Зміст обумовлюється характером потреб людини та способів їх реалізації. Тому емоційно-вольової компонент свідомості залежить як від рівня розвитку цих потреб, так і від рівня їх адекватного усвідомлення.

Абстрактно-логічний  компонент свідомості характеризується спроможністю людини усвідомити сутність речей через їх осмислення поза безпосереднім чуттєвим спостереженням. Тому  свідомість не існує поза мисленням  та  мовою. Отже, якщо виводити особливості свідомості, мислення та мови, то вони виступають явищем одного порядку, оскільки не існують незалежно одне від одного. Разом з тим, вони відрізняються за формою виявлення. Якщо  свідомість констатує собою наявність соціального відображення, то мислення постає процесуальним відображенням, тобто таким, що рухається за логікою виникнення, розвитку та розв’язання суперечностей об’єктивних предметів.  Саме тому Сократ намагався підштовхнути учасників діалогу до розуміння суперечностей предметів та явищ, на які було направлене пізнання, а І. Кант формулював сутність мислення як людську спроможність судження.  Вищою метою мислення єдіалектичний спосіб розуміння світу. Тому питання “що є мислення?” є питанням “що таке розум?” – мислить кожна людина, але відсутність діалектичного способу мислення консервує її свідомість у межах дурості.

Мова є практичною свідомістю.  Мова виникає на певному етапі розвитку предметно-практичної діяльності людства, коли у первісних людей  виникла потреба щось сказати один одному. Така потреба породжувалася необхідністю такої організації спільної діяльності, коли накопичений досвід вимагав інформаційного узагальнення та передачі іншим. Тому мова формувалася як вербально-ідеалізована культура, в якій закріплювався суспільний досвід. В цьому аспекті розрізняють мову та мовлення. Мовлення – це моментально актуалізована мова. Момент безпосередньої дії мови як роспредмечування ідеалізованої культури та сплетення його із конкретним аспектом предметно-практичної діяльності і є найважливішою особливістю мовлення як серцевини комунікативного процесу. Мова як категорія бере на себе інформаційну та дієву сторону передачі досвіду практичної діяльності. В мовленні відбувається індивідуалізація загального процесу .Відстежити цей процес індивідуального формування мовлення дає можливість наявних законів опанування дитиною мовленням.

Предмет і зміст діяльності виражає себе в мові як “в безпосередньому бутті мислення”. Але мова не є чистою ідеальністю. Вона є лише формою самовираження ідеального, його вербальним буттям. Тому неопозитивізм, котрий ототожнює мислення (ідеальне) з мовою, з системою термінів та суджень, повторює помилку, про яку вже говорилося. Матеріальне ж дійсно “пересаджується” в людську голову, а не просто в мозок як орган тіла індивіду, по-перше, лише в тому випадку, якщо воно (ідеальне) виражено безпосередньо у загальнозначущих формах мови (які розуміються у широкому сенсі, включаючи мову схем, моделей тощо); по-друге, якщо воно трансформувалося на активну форму діяльності людини з реальним предметом. Отже, предмет виявляється ідеалізованим лише там, де виникла (сформувалась, створена) спроможність активно моделювати його через працю, спираючись на “мову слів та схем”, де сформована спроможність суспільного суб’єкту активно перетворювати слово на справу, а через справу – на інший предмет. Таким чином відбуваються метаморфози: предмет – справа – слово – справа – предмет. Переконання у істинності походження мови з предметно-практичної діяльності людини може зміцнюватися наступним спостереженням – те, що мають передати одна одній тварини може передаватися і без вербального мовлення. В природному стані жодна тварина не страждає від невміння розмовляти, або розуміти людське мовлення. Це тому, що “досвід” тварини обмежується її природною запрограмованістю на певну форму існування і на інші способи існування тварина не здатна.

Абстрактно-логічний рівень свідомості виникає внаслідок утворень перших абстракцій на рівні чуттєвої свідомості. В свою чергу, він має два підрівні: розсудок та розум. З чого складаються ці підрівні і який зміст та закономірності реальності пізнаються ними?

Як компонент свідомості, розсудок є характерним для природознавства. В цьому відношенні його обмеженість зумовлюється обмеженістю виокремлення науки на окремі галузі. Коли ж розсудкові приписується самодостатність, він розкривається як неспроможний дати людині об’єктивне знання про закономірності розвитку об’єктивної реальності. В цьому розумінні розсудок виступає обмеженою формою буденної свідомості. А подолання таких обмеженостей має місце лише у розвитку розуму.

Розум як абстрактно-теоретичне пізнання базується не на формально-логічному, а на діалектичному способі мислення. Отже, методом розуму виступає діалектика. Звідси стає зрозумілим, що на рівні розуму мислить людина, котра всезагальні закони та категорії розвитку (див. Тему “Закони та категорії діалектики”) перетворює на свою суб’єктивну властивість, на спроможність власного мислення. Отже, усвідомлювати світ на рівні розуму означає мислити його фундаментально, відповідно до його законів, які стають законами суспільної практики, людської життєдіяльності і, отже, законами пізнання та мислення. Це означає, що розум є мисленням на рівні категорій та фундаментальних законів об’єктивної реальності, коли усвідомлюється сама сутність речей та явищ. Таким чином, закони і категорії діалектики (розвитку) повинні стати на рівні розуму стрижнем свідомості як умови здійснення людської сутності у взаємозв’язку всезагального і одиничного розвитку.

Свідомість не може розглядатися поза  самосвідомістю. Інакше вона буде розумітися як просте відображення реальності, не спрямоване на саму людину. Отже, самосвідомість є свідомістю, “предметом” якої стає сама людини з її сутнісними властивостями. Самосвідомістю людини виступає не просто самоусвідомлення її як окремої істоти, а є поглибленням людини до пізнання її власної сутності. Таке самоусвідомлення виступає фундаментальною ознакою можливості людини в її істинному статусі.

Самосвідомість не може існувати поза свідомістю, але свідомість (як обмежена) може існувати поза сутнісною самосвідомістю. В останньому випадку ми маємо справу з істотою, котра не пройшла через абсолютно необхідні сходинки власного становлення.

Виникнення свідомості містить у собі у “знятому вигляді” складний процес розвитку живих істот до мислячих. Цей процес постійно повторюється у становленні кожної людини від народження до виникнення свідомості.

Самосвідомість  є вищим рівнем свідомості і, на відміну від останньої, направлена на саму людину. Психологія, феноменологія і філософія відрізняють три рівня самосвідомості:

Перший рівень самосвідомості  виникає приблизно у трьохрічному віці, коли дитина усвідомлює себе як індивід. Якщо до цього віку вона говорила про себе в третій особі, то тепер вона починає себе називати займенником “Я”. Це індивідуально-психологічна самосвідомість як відособлення дитини від навколишнього (природного і соціального) середовища.