Структура свідомості

Другій рівень самосвідомості  зумовлюється суперечностями, які переживаються у так званому “перехідному віці” і супроводжується самоусвідомленням молодої людини як соціальної істоти. Звідси “максималізм”, “ідеалізм”, болюче переживання суспільної несправедливості і бажання взяти участь у її подоланні.

Третій рівень самосвідомості  пов’язаний безпосередньо не з віком людини, а зі способом її мислення. Це філософська самосвідомість як така, що являє собою  теоретичне усвідомлення людиною власної сутності.  В цьому самоусвідомленні не зникають попередні рівні – вони повинні бути до розвиненими до культурного відношення людини до самої себе і до інших. Тому філософська (теоретична) самосвідомість має своєю передумовою усвідомлення людиноюсутнісної рівності всіх людей, коли Я=Я.  Через цей культурний код відношення до іншої людини розкривається відчужена природа соціальної нерівності в усіх її – економічних, політичних, культурних, ідеологічних – вимірах.

Залежно від вищеназваних суспільних форм нерівності людей, які блокують і консервують у стані відчуження їх сутнісну рівність, можна прослідкувати три типові форми перекручення самосвідомості. Тобто їх перекрученість полягатиме у порушенні принципу “Я=іншому Я” як базового принципу сутнісної самосвідомості людини. Першою формою такої перекрученості буде  гіперсамосвідомість,  коли одне “Я” поставить себе вище за інше “Я” і тлумачить себе як “Над-Я”. Такий варіант самосвідомості представлений у філософії Ніцше. Регресивність його концепції виявила себе повною мірою тим, що на цю філософію орієнтувався фашизм. Другою перекрученою формою самосвідомості є порушення принципу “Я=іншому Я” у протилежному значенні, а саме як  “комплекс неповноцінності”. Це індивідуально-регресуюча форма самосвідомості у самооцінці та співвідношенні з іншими людьми. Третя перекручена форма самосвідомості характеризується станом “Я менше за самого себе”, коли має місце  індивідуально-регресуюча  самосвідомість.

Внутрішній зміст і критерій розвитку самосвідомості можна визначити словами Гегеля: “По тому, чим задовольняється дух, можна судити про його втрату”. Отже, кожна людина повинна корегувати розвиток своєї самосвідомості загальнозначущими імперативами. За інших умов вона втрачає свої орієнтири і деградує у “свідомість без самосвідомості”.

Основні терміни

Ідеальне –  суб’єктивний образ об’єктивної реальності, тобто відображення зовнішнього світу в формах діяльності людини, в формах її свідомості і волі.

Відображення –  всезагальна властивість матеріальних об’єктів, яка проявляється як зміна, реакція, зліпок будь якого предмету чи явища, які взаємодіють з іншими предметами та явищами. Ця реакція завжди знаходиться у певній відповідності або подібності з тією чи іншою стороною предмета, який дії на інший предмет.

Свідомість –  спроможність людини відтворювати дійсність у ідеальній формі. Існують дві форми свідомості – індивідуальна та суспільна.

Мислення –  процес відображення об’єктивної реальності. Мислення складає вищу ступінь людського пізнання, оскільки виводить знання про суттєві зв’язкі між явищами. Воно здійснюється як пізнання, що рухається від явища до сутності. Мислення дє способом пізнання того, що не лежить на поверхні явищ і не сприймається органами чуття.

Мова –  матеріальна форма здійснення процесу мислення. Через мову особисті досягнення стають досягненнями всього людства. Мова є універсальною формою вираження думок. Відрізняють природні і штучні мови.

2. Свідоме і несвідоме. Самосвідомість. Співвідношення понять «ідеальне», «дух», «душа»

Людина не в змозі бути в світі, існувати інакше, ніж через посередництво свідомості. Свідомість – універсальний “замісник” всього, з чим людина має справу, тобто світ даний їй не сам по собі, а завдяки свідомості. Нам добре відомо, що все, що ми знаємо про світ, дано нам через свідомість. Перед нами завжди постає не самий предмет, а предмет в мінливих модусах свідомості, суб’єктивний спосіб буття явища. Ще до того, як ми приступаємо до пізнання світу, він вже певним чином зрозумілий нам - розкладений, класифікований, оцінений, витлумачений.

В історії філософії дуже широко використовували поняття “дух” та “душа”. Так, в давній Греції поняття “дух” (нус, пневма, логос) мислились як найбільш тонкий субстрат з певними ознаками предметності. Згадаємо, у Аристотеля дух, розум (нус) стає найважливішим поняттям – він є першодвигуном космосу та його формоутворюючим началом; душу він розглядав як активне цільове начало (“форма”, “ентелехія”) живого тіла, невід’ємне від нього. Зазначимо, що на ранніх стадіях розвитку філософії не було строгого розрізнення свідомості та матеріальних явищ. Вперше така відмінність була визначена софістами та Сократом, а вже з Платона починається традиція розглядати світ об’єктивних ідей (ідеальний світ), відокремлених від світу речей, як субстанцію, тобто першооснову цього світу.

На відміну від античних космологічних знеособлених тлумачень духу, біблейсько-християнська традиція представляла Дух, перш за все, як абсолют та особисту волю, тобто як Бога, який створив із нічого світ та людину. В теїстичних концепціях Середньовіччя душу описували по-різному. Вважали, що душу створено духом, а сам дух - вічний та нестворений. Душа кожної людини – суто індивідуальне явище. Між душею та духом існує зв’язок, який проявляється в духовності або бездуховності. Якщо душа запліднена духом, то людина духовна, якщо ж душа відірвана від духу, то, навпаки, бездуховна. 

Були розроблені різні моделі зв’язку душі і духу в тілі людини. Розум розглядався як атрибут Бога, в людині залишалася лише крихітна іскра божественного розуму. Так, за Августином, всі знання закладені в душі, котра живе та рухається всередині Бога. Душа є носієм наших думок та відчуттів. Вважалось, що душевність людини забезпечується такими формами як тілесна чуттєвість, емоційність, воля та інтелект, а духовність супроводжується розвитком совісті, інтуїції та здібністю містично перебувати в тих чи інших сферах духовного буття.

У філософії Нового часу отримують розвиток раціоналістичні розуміння духу, перш за все, як розуму (так званий мислячий дух Декарта і Спінози). Інтелектуальну сторону духу особливо активно розробляли представники німецької класичної філософії. Так, Шеллінг представляв всю природу лише як момент духу, а Гегель побудував філософію світового духу, який виражав себе через систему розвитку логічних категорій. Він розглянув проблеми свідомості (суб’єктивного духу) через призму історизму, активності, співвідношення чуттєвого та логічного, індивідуального та соціального.

В ірраціоналістичній філософії дух протистоїть розуму: дух – це або воля (Ф.Ніцше, А.Шопенгауер), або інтуїція (А.Бергсон, Лосський) .

Загалом в європейській філософії виділяють три сторони свідомості: предметну, тобто свідомість, що спрямована на світ оточуючих нас речей, предметів, подій; самосвідомість - спрямовану на саму себе, весь час усвідомлюючи саму себе як щось інше, ніж зовнішній світ; і свідомість як потік безпосередніх переживань (часто називається душею).

В предметній свідомості та самосвідомості ми маємо справу з ідеями, поняттями, з моделями оточуючого світу, з уявленнями про самого себе. Тут цікавою є ідея інтенціональністі. Це така властивість, завдяки якій наша свідомість спрямована на об’єкти та процеси в світі. Інтенціональними є наші сприйняття та думки, а також такі прояви свідомості як намір та надія, любов та ненависть. Через дух людина піднімається над природою, створює інший, ідеальний світ, пізнає закони Всесвіту.

Що ж до душі, то вона займається зовсім іншими справами. Душевне життя – це особлива сфера прояву свідомості. Про світ душі не можна сказати, ні де вона знаходиться, ні як довго вона існує в своїх проявах, бо вона всюди і ніде, завжди і ніколи. Відкрив цей рівень свідомості як потік переживань французький філософ А. Бергсон. Основна його ідея – це ідея тривалості - психологічного суб’єктивного часу, котрий суттєво відрізняється від статичного часу науки. Головна риса цього часу – неподільність і цілісність. В ньому неможливо виділити окремі моменти, він передбачає постійне взаємопроникнення минулого і теперішнього, постійну творчість нових форм, розвиток та становлення. Свідомість, за А.Бергсоном, це не сукупність станів, а процес, в якому не можна виділити нічого сталого.

Важливим моментом в розумінні проблеми свідомості є наявність принаймні трьох основних своєрідних позицій з цього питання: свідомість є космічне утворення; свідомість – це властивість живих організмів; свідомість – атрибут людини.

Перша позиція представлена релігійними течіями. Свідомість – це надлюдське божественне явище, яке визначається і як живе тіло космосу, і як ефір (особливо тонка енергія), і як інформаційне поле космосу (робляться спроби обґрунтувати взаємодію розуму людини з “космічним розумом” через метод “трансцендентальної медитації”). Наприклад, деякі сучасні дослідники переконують нас, що з теорії відносності А.Ейнштейна та квантової теорії випливає зв’язок Всесвіту та свідомості людини з потойбічною реальністю. Так, в теорії М.Талбота Всесвіт – це гігантський розум, а мислення – це результат взаємодії полів, які організують матерію.

Друга позиція представлена в соціобіології, котра вивчає біологічні механізми соціальної організації, які притаманні людині та тварині. Для соціобіологів свідомість – це біологічні реакції збереження, які властиві людині та тварині. Кінцеві причини мотивів, цілей, відчуттів – біологічні. Теза соціобіологів про єдину сутність свідомості людини та психіки тварин залишається недоведеною.

Третя позиція розглядає свідомість як атрибут людини: вона невід’ємна від діяльності людини, виникає в процесі праці, розвивається та збагачується під впливом розвитку культури та практики. Свідомість розвивається як знання, як здатність людини виділяти себе з оточуючого світу та протиставляти себе йому, як людська здатність ідеального відтворення дійсності, вища функцію мозку відображати дійсність у вигляді образів та моделей світу.

Структура свідомості. Самосвідомість та рефлексія

Свідомість як вища форма психічного відображення дійсності структурно організована, представляє собою цілісну систему, яка складається із різних елементів. В структурі свідомості, перш за все, слід виділити такі елементи, як знання тапереживання. Йдеться, насамперед, про відчуття, сприйняття, уявлення, поняття, мислення. Розглянемо ці елементи свідомості.

Відчуття – це найбільш елементарна форма чуттєвості. Сприйняття – це цілісний та структурований образ, складений з декількох відчуттів. Уявлення – це образ раніше сприйнятого або створеного уявою явища. За твердженням фахівців, інформаційна здатність органів відчуттів ранжується так: зір, дотик, слух, смак, нюх. Але видів відчуттів більше, ніж органів чуття, бо деякі відчуття виникають в результаті взаємодії різних органів чуття. Окрім відомих види відчуттів (зір, дотик та інші), виділяють ще вібраційні, температурні, больові, органічні (відчуття процесів, які відбуваються в тілі людини). Сприйняття передбачає синтетичну діяльність мозку. 

В структуру свідомості входить і мислення, яке, в свою чергу, здійснюється на рівні розсудку та розуму. За Кантом, розсудок - це здатність мислити в певній незалежності від чуттєвих вражень. На рівні розсудку мислення свідомо відволікається від розвитку, взаємозв’язку понять і розглядає їх як щось стале, незмінне. Розсудок ще пов’язують з буденним мисленням та здоровим глуздом. Як стверджував Кант, здатність до судження – це відмітна риса так званого природного розуму. Відсутність такої здатності є те, що називають дурістю, і проти цього недоліку немає ліків. Мова йде про те, що у людини або є природна здатність до судження, або вже її непоправно немає. І тоді можна стати лікарем, вченим, політиком, але не можна стати розумною людиною. 

Особливість розуму пов’язана зі здатністю об’єднання протилежностей та виявлення корінних причин явища. На рівні розуму знання носять найбільш глибинний та узагальнений характер. За Кантом, розум - це здатність до самого високого узагальнення, синтезу знання; це здатність виробляти поняття та давати принципи. Розумова діяльність людини обумовлена її інтелектом, тобто здатністю: отримувати, зберігати, перетворювати та видавати інформацію; виробляти нові знання; приймати раціонально обґрунтовані рішення; формулювати цілі та контролювати діяльність по їх досягненню.

Вищою ступінню розуму є мудрість, про яку вже йшлося у першому розділі, додамо лише, що, за Демокритом, “від мудрості отримують наступні три результати: дар добре мислити, добре говорити та добре діяти”. 

В структурі свідомості величезну роль відіграють пам’ять, емоції, воля, віра, сумнів, ідеал. 

Пам’ять – це здібність людини відносно швидко відтворювати раніше вироблену інформацію. В психології відрізняють короткострокову та довгострокову пам’ять, об’єм першої в сотні тисяч разів менший, ніж другої. Існують особливі прийоми розвитку пам’яті, які ґрунтуються на повторенні інформації та її узагальненні. В процесі згадування людина має справу з уявленнями. Виділяють репродуктивну уяву, яка відтворюється відповідно з раніше відомим, та продуктивну (творчу) уяву, яка приводить до створення нових, оригінальних образів. Продуктивна здатність уяви за своєю природою є творчою. Ми, люди, вже тому творчі істоти, що приводимо в дію продуктивну здатність уяви. Фантазія, мрія – це теж форми уявлень.

Безпосереднє переживання значимості явищ та ситуацій виступають як емоції. Існують позитивні емоції: задоволення, радість, захоплення, любов - та негативні: острах, жах, страх, ненависть, горе тощо. Емоційний світ людини (або душа) дуже складний, детально його вивчає психологія. У філософії найбільш змістовно цей світ емоцій вивчає ірраціоналістична філософія. Взагалі на емоції людини впливає увесь досвід її життя. Відомо немало випадків, коли коротка звістка, часто висловлена одним словом, викликала смерть людини.