Тотожність буття й мислення - вихідний пункт філософії Гегеля

ПЛАН

1. Діалектика Гегеля - найвище досягнення німецької класичної философии.

2. Тотожність буття й мислення - вихідний пункт філософії Гегеля.

3. Логіка Гегеля.

4. Філософія природы.

5. Філософія духа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вчення Гегеля - найвище досягнення німецької класичної философии.

Маючи діалектичні ідеї Канта, Фіхте, Шеллінга, розвиваючи їх, Гегель водночас відкидає ряд хибних положень, утримуваних  у навчаннях цих мислителів. Гегель справедливо розцінює кантовську спробу досліджувати людську здатність пізнання поза історією пізнання, поза реального застосування сили як безплідну схоластическую.

Так само точно виступив Гегель проти  суб'єктивізму Канта і Фіхте. Природа, за Гегелем, існує незалежно від  чоловіка, а людське пізнання має об'єктивним змістом. Відкидаючи кантовское субъективистское протиставлення суті Доповнень і явища, Гегель вчив, що явища так само об'єктивні, як і сутність; сутність є, тобто. знаходять у явище, тому і явище істотно. Пізнаючи явища, ми цим пізнаємо і сутність. З діалектичного положення про єдності суті Доповнень і явища, Гегель відкинув кантовское вчення про непізнаваності “речі у собі”; у природі речей немає жодних нездоланних перешкод пізнання. “Прихована сутність Всесвіту не володіє собі силою, що б в стані чинити опір дерзновению пізнання, вона повинна переважно проти нього відкритися, розгорнути перед його очима багатства і глибини своєї природи й дати їй насолоджуватися ними”. Гегель різко критикував Шеллінга за недооцінку ролі логічного мислення та логіки взагалі, за інтуїтивізм, що у остаточному підсумку навів Шеллінга до відвертому ірраціоналізму. Проте, будучи ідеалістом, Гегель не зміг критикувати основний ідеалістичний порок своїх найближчих попередників: йому, як і й інших ідеалістів, природа є похідною сверхприродного духу. Саме тому Гегель не зміг вирішити тих великих діалектичних проблем, поставлені попередниками щодо його власної філософії. Він вважав, що матерія, ні свідомість людини що неспроможні розглядатися як первинне, бо свідомість неможливо логічно вивести з матерії, а матерія також невыводима з людської свідомості, що саме має бути розуміють, як результат попереднього розвитку абсолютного первоначала.

   Гегель відкидає твердження Шеллінга у тому, що першооснова має бути мислиме як абсолютне тотожність суб'єктивного і об'єктивного, який виключає хоч би яке не пішли різницю між ними. Тотожність і розбіжності - діалектичні протилежності, невіддільні друг від друга.

   Початкова тотожність, яка утворює основу світу, є, за Гегелем, тотожність мислення та буття, у якому, проте, спочатку є різницю між об'єктивним та суб'єктивним, та це відмінність існує лише мисленні. Мислення, за Гегелем - це суб'єктивна, людська діяльність, а й незалежна від чоловіка об'єктивна сутність, першооснова, першоджерело всього существующего.

Мислення, стверджує Гегель, “відчужує” своє буття як матерії, природи, що є  “інобуття” цього об'єктивно існуючого  мислення, так званої Гегелем абсолютної ідеєю. З цього погляду розум  не специфічна особливість людини, а першооснова світу, отож, що у основі своїй логічний, є і розвивається за законам, внутрішньо властивим мисленню, розуму. Отже, мислення та розум розглядаються Гегелем як не залежна від чоловіка і людства абсолютна сутність природи, людини, всесвітньої історії. Гегель прагне довести, думання перебуває поза світу, а неї саму, як він внутрішнє зміст, що проявляється в розмаїтті явищ действительности.

Прагнучи послідовно провести принцип  тотожності мислення та буття, Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну первосущность, бо як безупинно що розвивається процес пізнання, висхідний від одному щаблі в іншу, вищої. Всилу цього абсолютна ідея як початок, а й розвивається зміст всього світового процесу. У цьому вся сенс відомого становища Гегеля у тому, що абсолютне має бути зрозуміло як як передумова всього існуючого, а й як він результат, тобто. вища щабель його розвитку. Цю вищий щабель розвитку “абсолютної ідеї” становить “абсолютний дух” - людство, людська історія.

 

Мислення  проти чуттєвого сприйняття є вищою формою пізнання зовнішнього світу. Не можемо почуттєво сприймати то, чого ми маємо (минуле), то, чого ще немає (майбутнє). Почуттєві сприйняття безпосередньо пов'язані з об'єктами, предметами, які впливають на наші органи почуттів; наука ж виявляє, відкриває явища, що їх не бачимо, не чуємо, не осязаем. Проте, як не велике значення мислення, як не безмежні можливості теоретичного пізнання, мислення виходить з даних почуттєвого досвіду без нього неможливо. Гегель всилу притаманною йому ідеалістичної недооцінки чуттєвих даних не побачив глибокого діалектичного єдності раціонального і емпіричного, не зрозумів, що з чуттєвих сприйняттів зовнішнього світу мислення черпає своє утримання. Зміст мислення (зміст науки), на думку Гегеля, є лише їм (одному лише мисленню) властиве зміст; він отримано ззовні, а породжене мисленням. Пізнання, з цим погляду, не є виявлення те, що існує поза нас, поза мислення; це - виявлення, усвідомлення змісту мислення, науки. Отже, отже, думання і наука пізнають свій власний утримання і пізнання виявляється самосвідомістю духу. У остаточному підсумку Гегель дійшов фантастичного висновку, що людське мислення є лише один із проявів якогось абсолютного, поза людини існуючого мислення

- абсолютної  ідеї, тобто. Бога. Розумне, божественне, дійсне, необхідне збігаються друг з одним, відповідно до вченню Гегеля. Звідси випливає одне з найважливіших тез гегелівській філософії: все дійсне розумно, все розумне действительно.

Мислення  відбиває об'єктивну реальність, і  те що воно правильно її відбиває, можна казати про розумному погляді поширювати на світ. Але Гегель ототожнює відбиток действи-тельности (розум) і те, що впливає, - об'єктивну реальність. Це тотожність миро-вого розуму з різноманітним світом явищ, той процес мислення, містить у всі розмаїття дійсності, і називається ним “абсолютної ідеєю”, з одного боку, наповнюється цілком реальним природним й історичним змістом, і з з іншого боку, виявляється рафінованим поданням щодо Бога.

Основною формою мислення є поняття. Оскільки Гегель абсолютизує мислення, вона неминуче обожнює і поняття. Воно, по йому, “є початок будь-якої життя” і становить “нескінченну творчу форму, яка укладає всередині собі весь повноту будь-якого забезпечення і служить водночас його джерелом”. Виступаючи проти матеріалістичного вчення поняття як вищої формі відображення об'єктивної дійсності, Гегель ставить з ніг на голову дійсне ставлення між мисленням і буттям: не мислення, говорить він про, відбиває буття, а буття є втілення мислення, поняття, идеи.

Отже, вихідний пункт гегелівській філософської системи - ідеалістичний ототожнення мислення та буття, зведення всіх процесів до процесу мислення. Насправді ж історія зводиться до своєї історії пізнання, а зростання і поглиблення знання світі розглядаються як розвиток самої дійсності. Гегель обожнює процес пізнання, здійснюваний людством, видаючи його з божественне самопізнання, і навіть за пізнання людством Бог і погода цим самого себя.

Основні частини  філософської системи Гегеля - логіка, філософія природи й философія духу, до котрої я безпосередньо прилягають філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії. Логіка, як і випливає з вихідного становища гегелівській філософії становить найважливішу частину його системи, оскільки тотожність мислення та буття означає, що мислення, які й займається логіка, суть справжні закони буття: з природою, і світі і пізнання. До Гегеля логіка вважалася наукою про суб'єктивних (людських) формах мислення. Не заперечуючи такої наукової дисципліни, тобто. формальної логіки, як науки про елементарних форми і законах правильного мислення, Гегель ставить перед логічного наукою завдання досліджувати найбільш загальні закономірності розвитку познания.

Гегель  оголошує логіку вченням про сутності всіх речей. Тож у гегелівській “Науці логіки” крім звичайних для логіки запитань і понять, суджень, умовиводів рас-сматриваются такі питання, якими формальна логіка будь-коли займалася: питання закономірності самої дійсності, перетворення кількісних змін - у якісні, про співвідношенні філософських категорій тощо. д.

Гегелівська позиція про діалектичній логіці носить ідеалістичний характер, оскільки Гегель ототожнює закони природи  з законами логіки, мислення. Не можна  можу погодитися з гегелівським розумінням об'єктивності форм мислення, але це містить у собі глибоку здогад про тому, що різноманітні форми мислення за своєю структурі аналогічні відносинам і процесам, мали місце в об'єктивної действительности.

Поняття, за Гегелем, перебувають у безупинному  русі, переходять, “переливаються” один одного, змінюються, розвиваються, перетворюються на свою протилежність, виявляючи внутрішньо властиві їм протиріччя, які і вони становлять рушійну силу їх розвитку. Розвиток понять, залежить від абстрактного до конкретного, від односто-роннего, бідного змістом поняття до поняття, дедалі більше багатому змістом, охоплює у єдності різні, навіть протилежні, боку. Гегель показує, що кількісні зміни призводять до змін якісним, відбуваються шляхом стрибка, прерыва непрерывности.

Гегелівське вчення про діалектиці мислення, про взаємозв'язок харчування та русі понять опосередковано вказує утримання і закономірності розвитку тих реальних матеріальних процесів, які, всупереч вченню Гегеля існують незалежно від пізнання, від мислення. Звісно, Гегель було “вигадати” діалектику понять: її дійсним джерелом мав реальну діалектика речей у природі й обществе.

Характеризуючи  сутність як філософську категорію, Гегель вказує, що до неї слід віднести й те, що відрізняє явища друг від одного й те, що однаково, тотожний у яких. Однак у протилежність метафізиці Гегель стверджує, що тотожність і розбіжності не існують окремо друг від друга, а є протилежні, друг з одним пов'язані моменти сутності. Ведучи мову про тотожність маємо у вигляді відмінності, говорячи про відмінності, припускаємо тождество.

Гегель  протиставляє метафізичного уявленню про абстрактному, виключає відмінності  тотожність діалектичне уявлення про  конкретне тотожність, що містить  у собі відмінності. Поняття абстрактного тотожності передбачає існування незмінних, завжди однакових речей. Поняття конкретного тотожності, навпаки, зазначає, що кожен явище змінюється, тобто. іншого собою, завжди однаковим, а перетворюється на інше, містить у собі "це інше як протилежність, заперечення, зародок будущего.

Характеризуючи  поняття, Гегель правильно зазначає, що його не є лише спільна. Загальне, взято саме собою, поза через відкликання  особливим, тобто. з тим, що відрізняє  одне явище від іншого, незмістовно. У реальної дійсності, отже й в  понятті загальне, особливе і одиничне також нероздільні, як тотожність і розбіжності по суті явищ. Розкриваючи багаторазовість поняття, єдність різних сторін у самої дійсності, Гегель дійшов висновку, що істина лише доти є істина, оскільки містить у собі у єдності різні, зокрема й протилежні, боку реального. У цьому сенсі Гегель стверджує: абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Поняття як єдність загального, й одиничного отримує своє необхідне вираження у різні види суджень й висновків, які зображуються Гегелем як відкриття і здійснення творчої мощі властивою “поняттю” як внутрішньої основі всіх процесів, які простежуються у природі й суспільстві по всьому протязі истории.

Поняття у Гегеля - це процес теоретичного мислення, збудований у абсолют. Активність мислення та всієї свідомої, доцільною практичної діяльності людей, перетворюючої світ, ідеалістично тлумачиться Гегелем як творчість, самопізнання “абсолютної ідеї”, яке свідчить про у собі усе те, що безпосередньо, лежить на поверхні постає як розвиток природи й суспільства. Отже, визнаючи розвиток виробництва і намагаючись дати його картину, Гегель зображує його як процес пізнання, який наразі триває в лоні “абсолютної идеи”.

 

У його вченні про пізнанні Гегель ставить і питання про ставлення теоретичного пізнання до практичної діяльності, намагаючись розкрити єдність і зміцнити взаємодію між теорією та практикою від. Розвиваючи становище Канта і Фіхте про активності познающего мислення, Гегель показує, що перетворення дійсності і пізнання її складають єдиний процес. У цьому плані Гегель йде далі матеріалістів 17 -18 ст., які розглядали процес пізнання созерцательно, тобто. політикою переважно як вплив предмета на познающий суб'єкт і відповідно сприйняття цього впливу суб'єктом. Марксове розуміння практики від початку протилежно гегелевскому, бо діалектичного матеріалізму практика є застосування матеріальних коштів із метою зміни і пізнання матеріальної дійсності. По Гегеля ж, практика є діяльність мислення, а остаточному підсумку космічна діяльність “абсолютної ідеї”, яка творить світ, пізнаючи себя.

Логічний процес розвитку завершується у Гегеля поняттям “абсолютної ідеї”, яка спочатку “відчужує” своє буття, надає рух, в результаті чого буття  стає змістовним. Потім вона виявляє себе, немов сутність, як поняття і, нарешті, завдяки розвитку поняття, як “абсолютна ідея”, що виступає як систематичне, багатоаспектний єдність усіх сторін, логічних визначень, характеризує як світ як єдине ціле, але його познание.

Якщо логіка, за Гегелем, є “наука з ідеєю у собі собі”, то філософія  природи характеризується їм, як “наука з ідеєю у її інобутті”. Гегель не пояснює, як відбувається перехід  від “чистої” логічного ідеї до природі, він декларує, що “абсолютна ідея”, пізнавши своє власне утримання, “вирішується з відерця самій себе вільно відпустити себе у ролі природи”. Це означає, що були часи, коли ще існувало природи й “абсолютна ідея” існувала як така, так сказати, в чистому, оголеному вигляді ? Саме це питання в Гегеля немає переконливої відповіді. “Абсолютна ідея”, за Гегелем, існує поза часом, природа також має початку у часі. Які ж за цьому випадку стверджувати, що “абсолютна ідея” передує природі? Адже й сам Гегель змушений визнати, що “дух є дух, лише будучи опосредствован природою”. І, тим щонайменше Гегель солідаризується з християнським догматом про створення світу Богом з нічого. Він лише переробляє його за власний розсуд за погодженням з основними положеннями своєї ідеалістичної системи. Тому Гегель каже: “Світ створений, сотворяется і тепер разом і був вічно створений; ця вічність виступає у вигляді збереження світу”.