Роздержавлення і приватизація в Україні

Наприкінці 2004 р. позначився перехід до періоду соціально-економічної  приватизації.У розділі наголошується  на тому, що для цього періодухарактерні: врахування соціальної значущості об’єктів приватизації; прийняття рішень на основі ретельних фінансово-економічних  розрахунків виходячи з індивідуальних особливостей, коопераційних, технологічних  та міжгалузевих зв’язків підприємств, що приватизуються; відкритість та прозорість для суспільства; сприяння розвитку фондового ринку шляхом продажу акцій, що належать державі, на організованих ринках цінних паперів; оптимізація структури державної  власності у виробничій сфері; інноваційно-інвестиційна спрямованість процесу приватизації; відсутність часових обмежень щодо його завершення. Крім того зазначається, що в цей період відбулась приватизація на конкурсних засадах у контексті державної політики, що була визначена вищим керівництвом держави, ВАТ “Криворіжсталь”, ВАТ “Металургійний комбінат ім. Дзержинського” та ін.

2.2. Організаційно-управлінські засади приватизації державного майна в Україні

Формування та впровадження державної політики у сфері приватизації та управління об’єктами державної  власності вимагає своєчасного  виявлення, всебічного аналізу та якнайшвидшого  вирішення проблем, що виникають  в органів приватизації під час  виконання поставлених перед ними завдань.

Система контролю за приватизацією  в Україні постійно розвивається й забезпечує можливість нівелювання  негативних наслідків приватизації та виконання зобов’язань покупців державного майна, а також суб’єктів  управлінських і орендних відносин. Вони мають удосконалюватися шляхом законодавчого врегулювання взаємодії  органів управління об’єктами державної  власності та контролюючих органів  загальнодержавного рівня, що забезпечить  комплексний державно-управлінський  вплив, адекватний потребам системи  приватизації та економіки суспільства.

Величезна відповідальність покладається на всіх суб’єктів системи  приватизації за прийняття рішень як щодо передачі у приватний сектор стратегічних підприємств та підприємств-монополістів, так і щодо збереження за державою контролю за їх діяльністю, оскільки ці питання лежать у площині економічної  та національної безпеки. Ще більш складними є питання реприватизації й націоналізації, оскільки, якщо покупцями виконані умови договорів купівлі-продажу, вони вже не є законодавчо обумовленими державно-управлінськими механізмами. Це саме ті складові державного впливу, які зачіпають інтереси приватного власника й ніколи не будуть популярними, навіть якщо держава намагатиметься виправити свої помилки, компенсуючи матеріальні чи моральні збитки власникам. Жодні перетворення не можуть бути визнані доцільними, якщо вони погіршують соціально-економічне становище країни, регіону, людини.

Як потужний державно-управлінський механізм приватизація має ґрунтуватися на ретельних розрахунках і виважених рішеннях, а отже, потребує політичної далекоглядності та професіоналізму службовців, а також економічної обґрунтованості при прийнятті кожного окремого рішення та розробці стратегії в цілому. Сьогодні, в умовах великої приватизації, цього вимагає статус підприємств, що є учасниками процесу.

Розділ 3. Сучасні  проблеми роздержавлення і приватизації в Україні

3.1. Сучасний стан  приватизації в Україні

Приватизація не є притаманна тільки країнам з перехідною економікою. Тенденція до приватизації державних  підприємств набула чималого поширення  у більшій частині світу, в  тому числі й в Україні. Це пов'язано  з низкою чинників, серед яких можна виділити: незадовільні результати господарювання держави; збільшення вимог до гнучкості та ефективності у зв'язку з глобалізацією та інформатизацією; поява нових технологічних можливостей, що уможливлюють демонополізацію природних монополій, та інші.

Передприватизаційна підготовка потребує багато часу та часто-густо  і грошей, причому чим більша кількість  підприємств що приватизуються, тим  довший цей період та дорожче робота, адже швидкість її лімітується фіксованою кількістю кваліфікованих аудиторів  та спеціалістів з реструктуризації. Після цього акції мають продаватися на ринку, де поспішати не варто, якщо мається на меті одержати повну ціну. І нарешті, загальний обсяг пропозиції не має бути надмірним, зважаючи на небажання інвесторів “складати яйця до одного кошика”, тобто, в даному разі, одночасно вкладати забагато грошей в тій самій країні. Звичайно, цей оптимальний обсяг сильною мірою залежить від політичної стабільності[18, c. 99-101].

Варто було б сподіватися  на те, що в Україні результати приватизації будуть наявними в тих секторах економіки, які найбільшим чином підпали  під вплив ринкових законів. Більш  того, саме в цих галузях слід очікувати переходу до стійкого зростання. В той же час, політика уряду щодо підтримки збиткових підприємств  та так званих “базових” галузей  за рахунок решти економіки залишає  мало шансів на те, що результатом приватизації у решті секторів буде більш ринкова  поведінка підприємств. Можливо  вони поводитимуть себе раціонально  за існуючих умов, але якщо середовище є глибоко спотвореним, то і економічно раціональна поведінка має суттєво  відрізнятися від такої за ринкових умов. Зважаючи на те, що абсолютну більшість  економіки України складають  саме галузі, де діє режим "м'яких бюджетних обмежень”, держава адміністративно  чи опосередковано (через міждержавні  угоди) регулює ціни на нечисленні товари, що проте складають майже половину всього обсягу випуску та детермінують ціни на багато похідних товарів, наслідки приватизації не мають бути дуже помітними  в масштабах економіки.

Більш того, сам процес приватизації має відмінний зміст залежно  від інституційного середовища у  якому він відбувається. За умов “економіки влади”, що була притаманна радянській системі (точніше, була успадкована  нею від докапіталістичних часів), раціональна поведінка спрямована не стільки на матеріальне збагачення шляхом створення економічного прибутку, скільки на здобуття певної посади у неформальній ієрархії, що відіграє роль своєрідного “статусного капіталу”. Останній може приносити матеріальні  прибутки через механізм адміністративної ренти, але здебільшого перевага надається отримання “прибутку” у вигляді натуральних послуг. Розвиток цієї системи в загальному контексті невідворотної та незупинної модернізації суспільства на тлі  науково-технічного прогресу поступово  призводить до збільшення ролі матеріальних стимулів, зокрема місце “послуг” поступово займають гроші. Це викликає попит на усталення нових “вічних” цінностей, серед котрих перше місце  посідає власність. Функціонери  адміністративно-командної системи  виявляють бажання конвертувати свій “статусний капітал” – владу - у суто економічну форму звичайного матеріального капіталу.

Але такі “капіталісти”  за своєю сутністю докорінно відрізняються  від підприємців, що від початку  заробляли свій капітал у бізнесі, і, відповідно, керовані ними підприємства мають поводитися дещо по-інакшому. Капітал дає можливість його власникові не тільки фізично інвестувати підприємства, але й перебирати над ними контроль, нав'язуючи свою корпоративну культуру менш успішним. Завдяки дії ринкових законів, відбувається відбір та розповсюдження корпоративної культури, найбільш адекватної існуючим (і швидкоплинним) умовам саме шляхом інвестування капіталів. Колишні функціонери (перш за все, “червоні директори”) у більшості не були і не могли бути підприємцями за своєю суттю та духом, тому не дивно, що первинний розподіл власності на користь таких хазяїв сам по собі здебільшого не мав досить суттєвих позитивних наслідків для економіки. Однак ті, на жаль нечисленні, керівники – підприємці, що завдяки цьому отримали підприємства у повноцінну власність, переконливо довели переваги приватної форми[5, c. 14-15].

Між тим, переважна більшість  інших, неспроможних дати раду отриманим  у дарунок заводам, зблокувавшись  з державною бюрократією, спромоглася, натомість, створити такий шалений тиск на молоді та неусталені ринкові та державні інституції, що економічна політика в Україні виявилася спрямованою радше на спотворення ринку аніж на його становлення. Це яскраво видно на прикладі так званої “промислової” або “структурної” політики. Якщо навіть припустити, що така політика дійсно може бути корисною, то вона мала б сприяти реалізації очевидних конкурентних переваг України у працемістьких галузях, про що неодноразово промовляли політичні лідери. Замість цього, значні пільги та загалом сприятливий режим мали і мають капітало - та матеріаломістькі “базові галузі”, у перспективі приречені на декапіталізацію або продаж постачальникам ресурсів. У цьому яскраво проявляється гальмування реформ через інтереси “проміжних переможців”. Загальні висновки полягають в тому, що навіть за несприятливого середовища роздержавлення промислових підприємств виявилося істотним для підвищення їхньої життєздатності, впровадження більш дбайливого та професійного менеджменту. Особливо яскраво це проявляється у галузях, що мають досить довгий “стаж” перебування у приватизованому стані та найбільше відчули на собі тиск ринку (випускають нестандартизовану, марочну, продукцію, що має конкурувати з імпортом на внутрішньому ринку, та меншою мірою мають змогу скористатися з “м'яких бюджетних обмежень”).

Таким чином, можна стверджувати, що приватизація, навіть за умов переважаючого  “пошуку ренти”, виявилася хоча й не виправдала всіх сподівань, що на неї покладалися, але певною мірою  сприяла становленню більш адекватного  менеджменту на підприємствах, що поволі створює передумови для початку  стійкого економічного зростання. Вирішальною  умовою цього є створення рівних правил гри для всіх підприємств  та підсилення конкуренції[15, c. 29-30].

3.2. Шляхи вдосконалення  управління приватизацією у контексті  системних зрушень

У виборі економічних заходів  реалізації програми приватизації в  Україні слід виходити з реалій поточної економічної ситуації та, майбутніх  задач. Досвід західних країн (Великобританія, Франція, США) має обов'язково зіставлятися з проблемами, які безпосередньо стоять перед західноєвропейськими державами (Польща, Румунія, Угорщина), та корегуватися на національні умови.

Аналіз процесів, що відбуваються в економічній та соціальній сферах суспільства, дозволив сформувати низку  проблем, які необхідно вирішити для більш ефективного реформування власності в Україні. Це перш за все:

· удосконалення правової, нормативної та методичної бази приватизації;

· розробка і реалізація комплексу заходів щодо усунення монополізму в процесі перетворення державної власності;

· посилення інформаційного забезпечення приватизаційних процесів;

· активізація участі громадян України в приватизаційних процесах.

На мою думку, головне  призначення приватизації в Україні  полягає в адаптації відносин власності до потреб нового типу зростання, головна сила якого - підприємницька активність. Хоча у ході приватизації зустрічаються сугубо політичні ситуації, загальна її спрямованість - забезпечення умов для більш ефективного господарювання, демонополізації та формування засад конкуренції[3, c. 12-13].

Роздержавлення і приватизація як інструменти трансформації відносин власності на сьогодні відіграють ключову  роль в українській економіці  щодо регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності. Системозмінюючі трансформаційні перетворення, забезпечуючи становлення й розвиток ринкових інститутів і механізмів ринкового регулювання суспільного розвитку, передбачають організаційно-структурні та функціональні зміни системи державного управління і формування інноваційної політики держави, зокрема стосовно делегування повноважень на місця і регіональної складової державно-управлінської діяльності.

Обсяг залучення інвестицій є однією з основних характеристик  економічної діяльності як окремих  суб’єктів господарювання, так і  держави в цілому з урахуванням  того, що інвестиційний клімат визначається, передусім, політичною та економічною  ситуацією в країні. Аналіз інвестиційної складової політики трансформації відносин власності довів, що в Україні, зважаючи на особливості трансформаційного періоду, необхідне створення організаційно-інституційних і нормативно-правових засад залучення інвестицій і, зокрема, іноземних, на нових, ринкових принципах.

Державна інвестиційна політика має передбачати використання державних  інвестицій як засобу створення первинних  умов для залучення приватних  та іноземних інвестицій у розвиток пріоритетних галузей економіки. Необхідно приділяти особливу увагу інвестиційним проектам зі змішаними інвестиціями з використанням їх державної частки як гарантії цільового спрямування інвестиційних ресурсів[1, c. 30-31].

У подальшому успішність подолання  тіньового характеру діяльності великого українського капіталу значною  мірою залежатиме від того, наскільки, з одного боку, останній усвідомить свою державотворчу роль, а з другого  – як зміниться характер державної  політики, а саме, чи охоплюватиме вона питання щодо створення сприятливого середовища для легітимного розвитку великого капіталу. Отже, потрібна система  державного регулювання розвитку великого капіталу, що дасть змогу нейтралізувати його негативні риси й сприятиме  прояву його позитивного потенціалу.

Навіть найефективнішого здійснення приватизації як потужного  інструменту трансформації відносин власності недостатньо для формування ефективної ринкової економіки в  країні з 70-річнимдосвідом адміністративно-планового  ведення господарства. Набуття права власності не гарантує того, що власник згоден взяти на себе турботи про екологічний стан або соціально-економічний розвиток країни. І в цьому важливою є роль держави в умовах перехідної економіки щодо стимулювання й розвитку відносин власності, побудованих на законах ринку, саме в контексті цього розвитку, оскільки його забезпечення є прямим обов’язком держави, і зміцнення приватного сектора не є підставою для усунення держави від його виконання.

Приватизація в Україні, замінюючи власника-державу на власника – приватну особу, сприяє тому, що держава, з одного боку, поступово передає  права власника більш ефективному (з погляду оцінки комерційного ефекту) власникові, а з другого – самоусувається від обов’язків, зумовлених ступенем загальносуспільної значущості об’єкта  приватизації. Таким чином, якнайшвидше  досягнення позитивного соціально-економічного ефекту ринкової трансформації відносин власності було б можливим, якби концепція приватизації в Україні  передбачала перехід цих обов’язків до нового власника або залишення їх за державою. Останнє досягається країнами світу з різним рівнем розвитку ринкових відносин шляхом використання значно поширеного інституту “золотої акції” – спеціального права держави, яке дає можливість нівелювати негативні наслідки діяльності підприємств, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, але приватизуються[11, c. 18-20].