Основні поняття процесу виховання

 

2.3. Закони, закономірності  та основні принципи виховання  у вищій школі

Процес виховання, як специфічний  вид соціальної діяльності, підпорядковується  певним правилам, має свої специфічні закони та закономірності. Вони визначають порядок досягнення у виховному процесі цілей і завдань виховання, сприяють ефективному управлінню виховною діяльністю, дають змогу передбачити результати виховної роботи й науково обґрунтувати, гуманізувати та оптимізувати мету, зміст, методи та форми виховання на сучасному етапі розбудови нашої держави.

Методологічна актуальність цих проблем  підвищується необхідністю розроблення, обгрунтування і вдосконалення  єдиного понятійно-категоріального  апарату з проблем виховання  в українській педагогіці. У зв'язку з актуальністю викладених проблем виховання і наявністю в сучасній педагогіці розбіжностей у розумінні цих понять виникає необхідність уточнити зміст педагогічних понять "закони і закономірності виховання".

Також актуальною є проблема обґрунтування  зв'язків і залежностей між закономірностями та системою принципів виховання, тому що закони, закономірності та принципи перебувають у безпосередньому взаємозв'язку: із законів виховання випливають закономірності виховання і, відповідно, із закономірностей - принципи.

• Закон соціальної зумовленості цілей, змісту, принципів і методів виховання.

Виявляє об'єктивний процес визначального  впливу суспільних відносин, соціального  устрою на формування основних компонентів  процесу виховання. Знання виявів цього  закону у виховному процесі та їх врахування допомагає вихователям повно й оптимально перекласти соціальне замовлення з боку держави та суспільства на рівень педагогічних категорій.

Наприклад, сьогодні вкрай актуальною є проблема національного виховання  або національної спрямованості виховання. Теорія виховання на основі загально педагогічних концепції виховання громадян України має визначитися в цьому напрямі та опрацювати мету, ідеал, завдання, принципи, зміст, форми і критерії оцінки. Цей процес неминучий, оскільки пов'язаний з українським державотворенням, формуванням національної системи освіти та виховання, формуванням менталітету українського громадянина, вихованням не загалом громадянина, а громадянина України.

Звідси випливає наступна закономірність виховання найуспішніше виховання відбувається в природному для нього національному руслі з урахуванням національного менталітету вихованця. З огляду на це, вихованця має оточувати рідна мова, природа, національна культура, звичаї, традиції та ін. На основі української мови у вихованців найефективніше формується національна психологія, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість та інші компоненти духовності українського народу.

• Закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування вихованців.

З'ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком активності вихованців, як суб'єктів самовиховання, між способами організації виховного процесу та його результатами, тобто власне характер виховної та іншої діяльності вихованців має формувати гармонійно розвинуті особистості з менталітетом народу України, здатних ефективно реалізувати власні життєві настанови та здійснити свій життєвий шлях. У цьому процесі діяльність і спілкування є важливими факторами формування свідомості та самосвідомості, провідних рис особистості вихованця.

 

3. Напрями виховання  студентів

Розглядаючи суть напрямів виховання  у вищій школі необхідно зазначити, що головними цінностями, які формували  у молодих поколінь наші прадіди  були цінності загальнолюдські: добро, правда, краса, користь, совість, любов, гідність, чесність; національно-патріотичні: пошана до рідної землі, бажання її захищати, історична пам'ять, відданість керівнику держави, сміливість, жертовність; родинні: пошана до найстарших членів сім'ї, до батька й матері, подружня вірність, любов до дітей, пам'ять про предків, вірність вірі своїх попередників тощо. З метою їх збереження і передачі наступним поколінням здійснюється виховання за певними напрямами.

До основних напрямів виховання у вищій школі відносяться: виховання розумове, духовно-моральне, естетичне, фізичне, екологічне та інші.

 

3.1. Розумове виховання

Розумове виховання трактується як процес оволодіння студентами знаннями, навичками та уміннями, розвитку їх пізнавальних здібностей, наукового світогляду. Розумове виховання у вищій школі включає постійне поповнення своїх знань, особливо з обраної наукової галузі, здатність логічно обґрунтовувати власні думки та положення наукових праць, регулярно підвищувати мовленнєву культуру та культуру розумової діяльності, вдосконалювати комунікативні здібності, займатись самоосвітою та самовихованням. Його першочерговим завданнями є забезпечення інтелектуального розвитку студентів-майбутньої еліти країни, підготовка їх до проведення наукових досліджень та впровадження найновіших здобутків науки і техніки у практику навчально-виховної діяльності ВНЗ. Якісне розумове виховання забезпечується шляхом розвиваючого навчання та забезпечення цілеспрямованого виховання як у навчальному процесі так і поза ним.

Ефективність розумового виховання  значною мірою залежить від багатьох чинників. Узагальнено їх можна звести до таких положень:

— уміння педагога виділити в навчальному  предметі світоглядні твердження, ідеї, закони, закономірності, концепції  й реалізувати їх під час навчання;

— дотримання педагогом принципу внутріпредметних і міжпредметних зв'язків як фактора єдності та взаємозв'язку явищ, процесів реального світу;

— оволодіння студентами аналізом, синтезом, порівнянням, узагальненням, вироблення навичок аргументувати свої думки, відстоювати свої світоглядні позиції;

— залучення студентів до активної громадської діяльності з метою  зміцнення єдності світогляду і  поведінки;

— своєчасне коригування відхилень  у поведінці окремих студентів;

— відповідність світоглядної позиції  педагогів і батьків потребам суспільства.

Попри певні універсальні особливості  розумове виховання у вищій школі  має свою специфіку. Оскільки кожен  вищий навчальний заклад забезпечує професійну підготовку, то основним його завданням є максимальний розвиток пізнавальних і творчих здібностей студентів — майбутніх спеціалістів, — формування у них наукового світогляду. Не менше значення має й подальший розвиток культури розумової праці. З цією метою багато вищих навчальних закладів передбачають заняття, які розкривають особливості планування самостійної роботи конспектування лекцій, наукової літератури, користування каталогами бібліотек, Інтернетом, опанування основ наукових досліджень тощо.

 

3.2. Духовно-моральне виховання

Однією з головних цілей морального виховання студентів є досягнення третього рівня регулювання поведінки, формування глибокої потреби у моральному самовихованні.

Навчально-трудові, комунікативні  ситуації, які "проживають" майбутні фахівці у ВНЗ, завжди мають містити  морально-аналітичний компонент. Стимулювання процесів морального аналізу й самоаналізу є одним з найбільш перспективних шляхів формування високого рівня моральної культури і моральної вихованості майбутнього фахівця.

Створення умов творчої самодіяльності у ВНЗ є однією з головних проблем  морального формування фахівця. Повноцінний моральний розвиток студента не відбуватиметься в атмосфері нудьги, репродуктивних форм навчання. Створення атмосфери співпричетності до життя ВНЗ, курсу, країни — емоційна умова морального розвитку фахівця.

Ключовою умовою ефективності морального виховання студентів є побудова відносин довіри, взаємоповаги, відповідальності за себе та інших, взаємо вимогливості. Це можливе тільки в тих ВНЗ, де оптимально відбувається процес самоврядування студентів.

Студентське самоврядування — не просто одна з конкретних форм демократизації вищої школи, цей феномен може стати школою високої моральності та почуття громадського обов'язку.

Велику роль у моральному розвитку студентів відіграють моральні ідеали.

Головні функції, які виконує моральний  ідеал, — це регулятивна, стимулююча, орієнтовна, оцінна, критична. Усі ці функції взаємопов'язані. Моральний ідеал є органічною єдністю раціонального та емоційного. Він може виявлятися через оцінні судження (духовний рівень); через емоційно-вольові спонукання, прагнення, наміри (духовно-моральні відносини), через дії та вчинки (практичні відносини і рівень).

Важливими показниками морального ідеалу особистості є його глибина, зрозумілість, конкретність моральних  цінностей, взаємозв'язок та взаємозалежність (ієрархія) їх. Процес морального виховання здебільшого залежить від ролі самої особистості, що формується у цьому процесі.

Сучасні вчені дійшли висновку, що моральне виховання є одним із головних факторів формування сучасного  спеціаліста.

Мораль не можна ні "прищепити", ні "виробити" шляхом різноманітних зовнішніх впливів. Цей процес набагато складніший і завжди відбувається з допомогою самої особистості, що формується.

Моральна свідомість студентів  формується в процесі та під впливом  усіх різноманітних видів діяльності. Провідною діяльністю студентів є навчально-пізнавальна, що містить елементи всіх інших видів діяльності — трудової, художньої, природоохоронної, спортивної, патріотичної та ін.

Саме у процесах діяльності та спілкування  необхідно створювати такі умови, які посилять переживання студентами внутрішніх суперечностей між наявним і необхідним рівнем морального розвитку, моральну активність студентів, їх навчально-пізнавальну діяльність, моральне самовдосконалення.

 

3.3. Екологічне виховання

Екологічне виховання — це процес систематичного та цілеспрямованого впливу на духовний і фізичний розвиток особистості з метою формування еколого-гуманістичного світогляду, підготовки до виробничої, громадської та культурної діяльності.

Метою екологічної освіти і виховання є формування особистості, яка має високий рівень екологічної культури, тобто володіє новою екологічною свідомістю, екологічним світоглядом, згідно з яким людина має взаємодіяти зі світом природи на основі розуміння його законів, співпрацювати з природою, а не керувати нею.

Екологічне виховання викликане  потребою часу і є одним із провідних  напрямків виховання молоді у сучасній вищій школі.

Екологічне виховання передбачає:

- формування у студентської  молоді основ глобального мислення  та екологічної культури;

- оволодіння майбутніми фахівцями  знаннями та практичними вміннями  раціонального природокористування;

- виховання у молодого покоління  почуття відповідальності за  природу як національне багатство;

- виховання готовності до активної  екологічної та природоохоронної діяльності.

Завданнями екологічного виховання  є постійне інформування студентів  про проблеми природного походження та їх вплив на рівень здоров'я населення країни і світу; інструктування їх з приводу поведінки у зонах різнорідних природних катастроф; залучення до поширення знань серед населення про бережливе ставлення до навколишнього світу; спонукання до примноження природних багатств; використання природних засобів у навчально-виховному процесі; поповнення знань з екології шляхом ознайомлення з науковими та науково-популярними джерелами відомих вітчизняних учених тощо. Екологічне виховання у вищій школі забезпечується шляхом вивчення спецкурсів, накопичення студентами необхідної інформації через відвідування Інтернет-сайтів, спілкування з досвідченими спеціалістами природничих кваліфікацій. Зазначені завдання реалізуються під час лекцій та практичних занять і екологічних конкурсів, заходів, присвячених трагедії на Чорнобильській АЕС, громадських акцій по озелененню міста й ін.

Практичними вміннями раціонального природокористування (зокрема, водними ресурсами країни та світу) студенти оволодівають під час навчальної практики. Вирішення проблеми підвищення екологічної культури лежить у площині освіти. Визнано, що формування екологічної культури у процесі навчання – це оптимальний шлях екологічного виховання. Той чи інший її рівень – результат виховання, головною функцією якого є підготовка підростаючого покоління до життя в цьому світі, а передумовою цього є опанування системами моральних норм, що стосуються як людського світу, так і природи.

 

3.4. Естетичне виховання

Усебічний гармонійний розвиток людини неможливо уявити собі без її емоційної  вихованості, передбачає собою оволодіння людиною почуттям прекрасного, формування нею здатності не тільки бачити красу у навколишній дійсності, а й творити її власними зусиллями, відчуваючи при цьому велику радість та натхнення, вміння відрізняти прекрасне від потворного, жити за законами духовної краси. Як зазначав В.О. Сухомлинський: “Краса – могутнє джерело моральної чистоти, духовного багатства, фізичної досконалості. Найважливіше завдання естетичного виховання – навчити людину бачити в красі навколишнього світу духовне благородство, доброту, сердечність і на основі цього утверджувати прекрасне у собі”.

Однією з важливіших умов багатства  естетичних потреб, почуттів, переживань є глибокий інтелектуальний розвиток людини. Тому мета естетичного виховання  – широко ознайомлювати особистість  з досягненнями світової культури, культурними цінностями людства.

У структурі духовних цінностей  особистості важливе місце займають естетичні цінності та мистецтво, яке  є продуктом художньо-творчої  діяльності. Можливість спілкування  з красою – одна з найбільш потаємних  сторін людського життя. Завдяки  естетичному вихованню значно збагачується духовний світ кожної особистості, розширюються горизонти світосприйняття та світобачення, створюються образи естетичної й художньої картини світу. Людина, яка не здатна сприймати красу навколишнього світу, естетичні властивості предметів і явищ дійсності, є занадто збідненою у своїх власне людських домаганнях.

Студентська молодь, яка має бути інтелектуальною і моральноестетичною елітою суспільства, особливо потребує уваги до рівня розвитку естетичної і художньої культури, естетичної вихованості. Не випадково цією проблемою опікуються вчені та практики, педагоги, психологи, соціологи, естетики різних країн світу, наголошуючи на посиленні уваги до проблеми формування естетичної свідомості у студентської молоді, підростаючих поколінь у контексті сучасної масової культури.