Державна митна справа України

 

                         ЗАТВЕРДЖЕНО

Наказ Міністерства освіти і науки,

Молоді та спорту України

29 березня 2012 року №384

 

Львівський інститут економіки  і туризму

Кафедра товарознавства та експертизи товарів

 

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Організація митної справи»

на тему:

ДЕРЖАВНА МИТНА  СПРАВА УКРАЇНИ

студента ІІ курсу,групи  ТЕМ-2011

напряму підготовки 6.030510 «Товарознавство  і

торговельне підприємництво»

спеціальності «Товарознавство  та експертиза в

митній справі»

Журавський Д.О.

Науковий керівник: Ковалик  Я.І.

Національна шкала________

Кількість балів:_____ Оцінка ECTS_____

 

                                                 Члени комісії _________    _________________

                                                                            (підпис)      (прізвище  та ініціали)         

                                                                         _________    _________________

                                                                            (підпис)      (прізвище  та ініціали)

                                                                       _________     _________________

                                                                           (підпис)       (прізвище  та ініціали)

М.Львів – 2013 рік

 

Зміст

Вступ…………………………………………………………..3

Розділ 1. Історія розвитку митної справи в Україні.

1. Передумови виникнення митної справи. Розвиток митної справи в     Київській Русі. ………………………………………………………..4
2. Митні порядки у Козацько – Гетьманську добу. Митна політика  Української  Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. ……………………………………………………………8
3. Правове регулювання митної справи в СРСР. ……………………...11

Розділ 2. Правові засади організації та здійснення державної  митної справи в Україні. ……………………………17

2.1 Державна митна справа і поняття, функції, принципи митного регулювання. …………………………………………………………17

2.2 Правові засади державної митної справи. ………………………….23

2.3 Митний контроль і  поняття, форми, особливі процедури  митного контролю. ……………………………………………………………..27

Розділ 3. Митне оформлення товарів. ………………...……30

3.1 Поняття митне оформлення  товарів і час здійснення митного  оформлення. ………………………………………………………………30

3.2 Декларування і поняття,  процедура декларування, місце та  строки декларування. ……………………………………………………………..32

3.3 Митна служба України  і поняття, структура та організація  її діяльності. …………………………………………………………...……34

Висновки ……………………………………………..………37

Список використаних джерел ………………………………40

 

Вступ

Як переконує історичний досвід багатьох розвинутих країн, наявність  національної системи митної служби є невід’ємною ознакою суверенітету держави, одним з найвагоміших факторів її політичної та, насамперед, економічної  незалежності, обов’язковим чинником існування цілісного самодостатнього  державно-територіального утворення. У розв’язанні низки конкретних завдань система митної служби є суттєвим фактором підтримки рівноваги і створення в країні найсприятливіших умов для розвитку власної економіки, вагомим чинником структурних ринкових перетворень, важелем впливу на стан соціального благополуччя суспільства. Для України, як і для будь-якої суверенної держави, питання формування та безпосередньої реалізації митної політики, функціонування системи митної служби, ефективного та дієвого митно-правового регулювання на власній території завжди було і буде досить актуальним та вагомим. Митне законодавство визначає принципи організації митної справи в Україні з метою, з одного боку, створення сприятливих умов для розвитку економіки, зовнішньоекономічних зв’язків, а з іншого, – захисту та забезпечення конституційних прав і свобод громадян, держави, суб’єктів підприємницької діяльності всіх форм власності й додержання ними правил, установлених у цій галузі.

 

Розділ 1

Історія розвитку митної справи в Україні

1. Передумови виникнення митної справи. Розвиток митної справи в  Київській Русі.

 

 

Багато сучасних суспільних явищ мають витоки у сивій  давнині. Знайомство, а тим більше вивчення національної спадщини допомагає  оцінити рівень розвитку цих явищ на основі історичного підходу, зробити  висновок щодо суттєвості наявних теоретичних, правових, організаційних, у тому числі  і законодавчих проблем митної справи і митної політики суверенної України. 
Навіть спрощений історичний огляд дає можливість визначити етапи еволюційного процесу основних митно-правових інститутів та в цілому понятійного апарату, зрозуміти об'єктивність висновку, що митна справа є однією із важливих ознак державності. 
Процес розвитку людства, і зокрема слов'янської державності, поява писемності на досить пізньому етапі розвитку, а також об'єктивні процеси формування держави, у тому числі нескінченні війни та інші об'єктивні причини, не сприяли збереженню для наших сучасників документальних відомостей про час виникнення митних зборів, митних податків і в цілому про митну справу на території України. До нас дійшла несистематизована інформація, окремі правові джерела. 
Відомо, що митний інститут як державний правовий елемент існував ще у V—VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор'я та державі скіфів. У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Уже на той час у київських слов'ян як норма звичаєвого права існувало правило збирати мито, мит, тобто податок за прове-зення товарів не тільки іноземних, але й з одного міста до іншого. 
Таким чином, Київська Русь уже тоді проводила власну митну політику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом. 
Тому на час написання найстарішого відомого збірника норм давньоруського права «Руська правда» Ярослава Мудрого (1016 р.) терміни «митник», «мит», «митниця» були добре відомі і слов'янам і іншим народам, що підтримували торговельні відносини з Київською державою. 
На той час слово «мит» визначало податок, особливий збір з товару та худоби, що ввозились у державу. Право на встановлення цього збору, визначення його розміру або звільнення від мита належало вищій державній особі — князю. Про це зазначалося в міжнародних договорах. Але враховуючи, що мито було тільки одним із численних зборів, які існували в державі та в різних містах, можна стверджувати, що вже і на той час митний збір мав значення різновиду державного податку. 
Заслуговують на увагу висновки видатних вчених-істориків, які підкреслювали значення митних зборів для збагачення Русі та окремих міст, що в мирні часи вели активну торгівлю. 
Для феодального періоду Київської Русі XII—XIII ст. характерним був занепад центральної влади та зростання могутності феодалів. Помісні князі відмовлялися підкорятися київському князю, в тому числі і в питанні створення своєї власної податкової і митної системи. В кожній землі встановлювалися свої митні збори, відомі як проїжджі, або торговельні. До проїжджих податків належав перш за все мит — основний податок за провезення товару. Розмір збору встановлювався на віз, залежно від розміру воза та кількості товару. 
Уже на той час була відома практика ухилення від сплати мита шляхом переміщення товару поза митницею. З такими порушеннями боролися економічними заходами. Зокрема, якщо купець об'їжджав митну заставу, щоб не платити мита, то з нього стягували подвійний штраф з кожного воза — промит, а крім того сам купець як особа повинен був платити штраф — заповідь. 
Мито брали за кожну особу, яка супроводжувала товар. У деяких містах справляли податок з цих людей після розпродажу товару, коли вони покидали місто. 
На ті часи митні податки були різними: брали не тільки з воза, але й з урахуванням ціни товару — замит. Відомий був і такий вид митного збору, як явка — збір з купця за пред'явлення товару на митній заставі. За найм амбара (складу) для товару на гостинному дворі збиралося амбарне. 
Свій відбиток на митну справу залишила і монголо-татарська навала. Право на збирання податків ханська адміністрація надавала одноразово із спеціальним знаком — тамгой, клеймом. Це тюркське слово надовго ввійшло в нашу термінологію. Термін «тамжіння» — накладання тамги як свідоцтво факту зібраного податку надовго витіснило поняття «збирання мита». Замість «митника» з'явився «таможник», «таможеник». Митні пільги, які надавалися монголо-татарськими ханами окремим особам, общинам, монастирям тощо, визначалися в спеціальних грамотах — «таможених грамотах». Отже, інститут митних пільг існував і раніше. 
Вигідна орді роздрібленість руських земель мала наслідком надмірну чисельність митних зборів за переміщення товарів між містами. Інформації щодо митної діяльності Київської землі чи купців, пов'язаної з міжнародною торгівлею (торгівлею з іншими країнами), немає за відсутністю історичних документів. Це ще раз підкреслює, що митна справа — справа держави. А на той час, на період монголо-татарської навали, Київська Русь як держава фактично перестала існувати. 
Суспільно-політичні події, що відбувалися на українських землях і були пов'язані з різними окупаційними режимами, вносили свої зміни в митну справу, термінологію, але головне — що за будь-якої влади митна справа існувала. Кожний тимчасовий володар української землі проводив свою митну політику, бо це завжди було перспективним методом поповнення державної скарбниці. 
Різні системи митних зборів існували на українських землях, які перебували під Литвою, Польщею, Австро-Угорщиною. Відомо, що на той час митниками стягувалося прикордонне мито, яке називалося «цло». Можливо, термін походив від німецького слова «Zoll» — митниця. Місця, де стягувалося цло, називалися цольними коморами. Доцільно зауважити, що в історії України період XV—XVI ст. з багатьох питань залишається білою плямою і чекає на своїх дослідників.  

1.2 Митні порядки  у Козацько – Гетьманську добу. Митна політика  Української   Народної Республіки та Західноукраїнської  Народної

 

Систему митної справи мала козацько-гетьманська Україна. Керівництво збиранням прикордонного  мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито — за часи Богдана Хмельницького  покладалося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банківська служба України. У гетьманському  універсалі 1654 р. визначалися розміри  митних платежів за товари, що ввозились  в Україну. За свідченням письмових  документів (1654 р.), на той час митні  збори на кордонах щороку приносили  у державну скарбницю близько 100 000 червоних золотих. Заслуговує на увагу  не тільки розмір мита, що збиралось, але  й сам факт, що Україна у ті часи проводила митну політику, з  якою змушені були рахуватися інші держави. 
Відомо, що імператриця Катерина II з метою подальшого поневолення України, позбавлення її самостійності пропонувала останньому українському гетьману Кирилу Розумовському отримувати з імперської казни 100 000 рублів золотом щорічно, якщо Україна відмовиться проводити самостійну митну політику. Але гетьман залишився патріотом України і зберіг цю ознаку суверенної держави. 
Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка вела активну торгівлю з Туреччиною, Кримом, Литвою, Польщею і Росією та контролювала вигідну частину відомого водного торговельного шляху «з варяг у греки». 
Використовуючи природні умови, запоріжці могли одноразово, як про те свідчать історичні архівні документи 1746 p., запускати в затоку, що звалася «оступом» і де перебувала козацька флотилія, до 8 суден з Греції і Туреччини. За встановленим порядком судна, не доходячи до Січі версту, витримували 20-денну обсервацію (карантин), після чого входили в бухту безмитно. Це можна розглядати як започаткування нинішнього санітарно-митного контролю. 
Окремий митний порядок встановлювався договором турецького султана з «військом запорізьким і народом руським» у 1649 р.: запоріжці отримували пільги щодо вільного плавання Чорним морем, заходу в порти, будівництва приміщень у них, на 100 років звільнялися від мита та інших податків. 
Період з кінця XVII ст. до початку XX ст., коли Україна перебувала у складі Російської імперії, характеризується великою економічною та політичною нестабільністю та непослідовністю. Об'єктивні причини тому — завершення формування Російської імперії в Європі та визначення свого місця в європейській політиці і на Ближньому Сході. Були й суб'єктивні фактори, що суттєво впливали на ставлення до України, її економічну самостійність. 
Після зруйнування Катериною II Запорізької Січі у 1775 р. та заслання гетьмана Калнишевського до Соловків, перерозподілу Речі Посполитої поміж Росією, Прусією та Австрією у 1795 р. і підкорення Кримського ханства у 1783 р. почався новий період економічного й політичного життя України, який повністю визначався у Петербурзі. 
Активна міжнародна політика Росії змусила її проводити суттєві адміністративні та правові реформи, в тому числі націлені на розвиток торгівлі, спрощення податкової та митної системи, її більшої централізації. 
У збірнику законів — «Уложенії» 1649 р. можна вирізнити політику забезпечення інтересів уже не тільки феодалів-бояр, але й нового суспільного прошарку — дворян та інших служилих осіб. Зокрема вказувалося, що з дітей боярських, дворян, іноземців і зі всяких служилих осіб, у тому числі й з государевих гінців, ніде «мита перевозу і мостовщини не брати». 
Наступним кроком митного реформування був Торговельний статут 1653 p., яким замість численних натуральних митних зборів було введено чітко визначену систему сплати мита грошима. 
Здійснюючи протекціоністську політику щодо власного виробника, Новоторговельний статут 1667 р. посилив тиск на порядок увезення іноземних товарів шляхом підвищення розміру мита в 4 рази. Мито брали тільки монетами, золотом та іноземними срібними монетами — «єфімками» (еквівалент 50 коп.). 
З метою розвитку національної оптової торгівлі іноземним купцям було дозволено торгувати тільки у визначених прикордонних містах: Архангельську, Новгороді, Пскові. Під загрозою конфіскації товарів іноземним купцям заборонялося вести роздрібну торгівлю та здійснювати взаємний облік товарів поза митницями. 
Уже на той час діяльність митних службовців виводилася з-під контролю та впливу місцевої адміністрації.

 

1.3 Правове регулювання  митної справи в СРСР.

У радянський період митне регулювання  носило інший характер. Митна політика радянських республік будувалася за принципом промислового протекціонізму, і це був об'єктивний процес. Введення цієї системи диктувалося розрухою в країні, викликаною Першою світовою і громадянською війною, а також  економічною блокадою західних держав. Але надмірний протекціонізм  стримував розвиток національного  ринку, негативно позначався як на відновленні  та розвитку металургійної й металообробної промисловості, так і на штучній  підтримці елементів натурального господарства в сільській місцевості.

Безумовно, загальний стан економічної  та політичної ситуації в країні (громадянська війна, голод, розруха, товарний дефіцит) вплинув на розвиток митної справи — крім виконання фіскальної функції  однією з головних стала правоохоронна. У 1921 р. було видано декрети про право  митних установ на конфіскацію контрабандних  товарів, а 8 грудня 1921 р. створено Центральну комісію з боротьби з контрабандою. Контрабанда стала однією з найгостріших економічних проблем у країні. У величезній кількості ввозився іноземний товар, який породжував спекуляцію. В обмін на контрабандні товари вивозилося золото, коштовності, хутро, предмети старовини  і мистецтва. Організовувалися групи  контрабандистів, які підривали  економічні підвалини держави.

28 грудня 1920 р. між Українською  РСР і радянською Росією було  підписано Союзний робітничо-селянський  договір, ст. З якого передбачала  об'єднання існуючих в обох  республіках народних комісаріатів  зовнішньої торгівлі. Уже в жовтні 1921 року на кордоні У РСР  функціонувало 44 митні установи  трьох видів: митниці, митні  нагляди, митні пости. Серед  митниць за обсягом товаропотоку  виділялись Олевська, Ямпільська, Волочиська, Гусятинська, Могилів-Подільська, Одеська,  Тернопільська, Маріупольська, Бердянська, Таганрозька. "Митні нагляди"  існували в Очакові, Овідіополі, Генічеську. Крім митниць на кордоні були створені також дві внутрішні митниці — в Києві та Харкові.

Таким чином, до підписання у 1922 році Договору про створення СРСР відносини  між союзними республіками характеризувались  як міждержавні. Тобто існуючі тісні  взаємозв'язки у сфері митно-тарифних відносин за нинішньою класифікацією  інтеграційних об'єднань можна систематизувати  як митний союз. 20 квітня 1922 року РНК  УРСР було прийнято постанову про  введення в дію на території УРСР Митного тарифу з Європейської торгівлі, а з часом — про митну  охорону.

Зі створенням Радянського Союзу  зовнішні відносини, як і митна справа, стали прерогативою союзних митних органів. Коли в червні 1923 р. в Москві на Четвертих зборах ЦК РКП(б) представники України порушили питання про  необхідність децентралізації всієї  сфери зовнішніх відносин, Сталін, доповідаючи з даного питання, заявив: "Українці пропонують Інсправ і  Зовнішторг перенести з розряду (митних) об'єднань до розряду директивних, тобто залишити комісаріати в  республіках з Інсправ і Зовнішторгом Союзу, підпорядкувавши їх директивам останніх. Ця пропозиція неприпустима, якщо враховувати, що ми дійсно створюємо  союзну державу, яка виступає перед  зовнішнім світом як одне ціле" .

В 1944 р. союзні республіки отримали право  на зовнішні відносини (яке фактично було реалізоване частково), але  митна справа була підпорядкована виключно органам управління Союзу РСР.

До 1922 року митні органи керувалися дореволюційним тарифом 1906 року. В умовах відновлення народного господарства, відсутності платіжного балансу  і спроб іноземних держав задушити Радянську республіку економічними санкціями єдиним засобом захисту  став митний тариф 1922 року.

Ключовою тезою митного тарифу 1922 року стала орієнтація на промисловий  протекціонізм. Захист національної промисловості  від іноземної конкуренції і  створення сприятливих умов для  національного виробництва досягаються проведенням ряду заходів. Насамперед це: встановлення високих ввізних мит (на основі різниці між національними цінами на певні товари та цінами зовнішнього ринку); допущення безмитного ввезення промислової сировини, напівфабрикатів і машинного устаткування, яке не вироблялося в країні; введення високих, навіть заборонних експортних мит на сировину, що вироблялася в країні в недостатній кількості; на сировину, вироблену в надлишку, встановлення помірних і низьких мит; безмитне вивезення готових виробів (цукор, текстильні вироби).

З метою посилення фіскальної функції  встановлювалися високі ввізні мита на предмети розкоші та більш помірні  на товари широкого вжитку, а також  високі вивізні мита на ті предмети експорту, де країна на світовому ринку  була монополістом.

Митний тариф 1922 року проіснував до початку 1924 року. Приводом до прийняття  нового тарифу послужив цілий ряд  причин, у тому числі і фінансового  характеру. На відміну від інших  держав, Радянський Союз не домагався  перетворення митного тарифу в основне  джерело надходження коштів до бюджету. За винятком окремих періодів (наприклад  грудень 1922— січень 1923 рок), коли частка мита в доходах була високою (30—35 %), загальний рівень мита був низький, усього 3,8—4,6 %. Невисоким він залишався  й у наступні роки. Це пояснюється  тим, що митна система фактично не працювала, а основними митними  надходженнями були збори за митне  оформлення та інші платежі за митні  процедури.

Потім митна політика в Радянському  Союзі перестала виконувати регулятивні  функції і впливати на розвиток торгівлі з окремими країнами. Митний тариф  на імпортовані товари став покриватися  з держбюджету і не мав істотного  впливу як на внутрішнє ціноутворення, так і на економічну ефективність зовнішньоторговельних операцій.

Прийняття нового митного тарифу 8 січня 1924 року дещо змінило ситуацію. Було значно підвищено митні тарифи на предмети розкоші та деякі інші товари. У той же час послідовно реалізовувався принцип пільгового і безмитного ввезення обладнання для промисловості, сільськогосподарських машин та інвентарю, а також безмитного ввезення насіння, добрив та засобів боротьби зі шкідниками.