Аналітичне дослідження проблемної ситуації міжнародних відносин «Набуття Туреччиною членства в Європейському Союзі»

Другою  серйознішою проблемою для виконання  Додаткового протоколу стала  турецька інтервенція на Кіпр влітку 1974 року та криза грецької привладної військової хунти того ж року, яка повела за собою широкомасштабні зміни у взаємовідносинах між Туреччиною та ЄЕС. 3 липня 1974 року турецькі війська вторглися на територію Кіпру під приводом захисту турків-кіпріотів від намагань греків-кіпріотів об’єднатися з Грецією. За цими діями послідували резолюції ООН та ЄЕС щодо кіпрського питання, невиконання яких Туреччиною ще більше погіршило відносини між ЄЕС та Туреччиною.

Крім  цих проблем, у 1970-х роках у  світовій економіці зростала нестабільність, що вилилось у обвали національних валют та інфляцію. Також дуже серйозно вплинула на відносини ЄЕС з Туреччиною нафтова криза 1973 року. Через підвищення рівню безробіття країни ЄЕС обмежили імпорт турецьких товарів та ввели  обмеження на в’їзд іноземних працівників, що призвело до зменшення валютних переводів до країни, і Туреччина зіткнулася зі зростом зовнішнього боргу та дефіцитом торгового балансу.

Через зазначені проблеми Туреччина почала проводити політику імпортозаміщення, намагаючись стати самодостатньою у всіх галузях, що суперечило принципам ЄЕС,  яке декларувало створення між країнами-членами вільного торгівельного простору і вільного руху капіталу та робочої сили. Турецька влада та голови найбільших турецьких підприємств намагалися призупинити процес інтеграції, вважаючи, що конкуренція є передчасною для промисловості країни. Також великі підприємства закликали внести зміни у Додатковий протокол для того, щоб виключити з нього створення митного союзу. Виникла ситуація, коли Туреччина отримувала пільги, фінансовані ЄЕС, а Туреччина призупиняла виконання своїх обов’язків за Договором та не дотримувалась режиму зниження митних зборів. Але все ж таки 1 січня 1976 року турецька сторона знизила збори та гармонізувала список товарів, які ними не обкладалися, згідно своїх обов’язків за Додатковим протоколом. У той же час відбулися переговори між ЄЕС та Туреччиною з приводу розрядки напруження над Егейським морем та врегулювання проблемної ситуації на Кіпрі. В цих питаннях були досягнуті деякі зрушення, наприклад відміна безпольотної зони над Егейським морем та початок переговорів між турецьким та грецьким урядами щодо делімітації континентального шельфу.

Загалом положення Додаткового протоколу виконувалися до тих пір, доки у економіках Туреччини та ЄЕС не настав економічний спад. У зв’язку з цим Туреччина, а потім і ЄЕС у 1976 та 1978 роках заморозили свої зобов’язання по виконанню Додаткового протоколу на 5 років, що призвело до стрімкого спаду частки ЄЕС у загальному об’ємі турецького експорту та входу турецької економіки в кризу внаслідок зростання зовнішнього боргу та від’ємного торгового сальдо. Туреччина була змушена постійно брати короткострокові кредити на Європейському ринку під великі відсотки, вводячи себе у замкнуте коло. Таким чином зовнішній борг Туреччини зріс від 3,3 млрд. дол. США у 1973 році до 14 млрд. у 1978 році.

Прихід  до влади Деміреля у 1979 році ознаменувався  пожвавленням відносин між ЕЄС та Туреччиною, прийшовши до влади, Демірель одразу ж заявив про наміри відновити  та розширити співпрацю зі ЄЕС. Основними  причинами таких кроків було те, що Туреччина не хотіла втрачати позиції  у ЄЕС відносно інших кандидатів на вступ, наприклад Греції, Іспанії, Португалії. Це зумовлювалось тим, що при інтеграції цих країн у ЄЕС, Співтовариство зіткнеться з великою кількістю ресурсоємних проблем, які будуть заважати процесам інтеграції Туреччини в ЄЕС.

24 січня 1980 року була оголошена  програма стабілізації турецької  економіки, спрямована на ліквідацію  дефіциту платіжного балансу  та подолання інфляції у ближньому  майбутньому, та на лібералізацію  та реструктуризацію економіки,  направлену на приведення її  до стандартів ЄЕС для подальшої  інтеграції в Співтовариство. Активувалася  робота Ради з асоціації, були  прийнятий ряд  важливих рішень  по співпраці в соціально-економічних,  фінансових, технічних, сільськогосподарських  галузях, а також був врегульований  рух робочої сили та соціальний  захист іноземних працівників.

Але військовий переворот 1980 року знову  призупинив процес інтеграції, в першу  чергу ЄЕС турбувало дотримання прав людини під час перевороту та відношення нової влади військових до інтеграції в ЄЕС. Та зважаючи на відсутність тривожних вісток від  посольств країн-членів ЄЕС у  Туреччині, Рада з асоціації 19 вересня 1980 року призвала до розширення участі Співтовариства у реформуванні інфраструктури Туреччини, а також до залучення  підприємств обох сторін для діалогу, для поширення та поглиблення  зв’язків. Крім того, Радою був невдовзі прийнятий Четвертий фінансовий протокол, що передбачав збільшення фінансової допомоги Туреччині до 647 млн. ЕКЮ, спрямованих на розвиток аграрного сектору промисловості.

У 1981 році почалася нова криза відносин між ЄЕС та Туреччиною, що була зумовлена  багатьма причинами. В першу чергу  вона була пов’язана з воєнним режимом у Туреччині, який через спрощення багатьох демократичних принципів у Конституції піддавався жорсткій критиці з боку європейської спільноти. ЄЕС вимагало повернення у країні демократичної влади, обраної на виборах. Крім внутрішніх проблем важливу роль відігравало прийняття у 1981 році Греції до ЄЕС, котра використовуючи своє право вето блокувала будь-які намагання до інтеграції Туреччини у ЄЕС, вимагаючи виведення турецьких військ з Кіпру, демократизації турецької влади, та відмови Туреччиною від агресивних дій щодо сусідніх країн.

Таке  охолодження відносин між ЄЕС  та Туреччиною тривало до 1986 року, коли вперше за 6 років відбулося засідання  Ради з асоціації, що відображало  відновлення співпраці. Крім того, 5 європейських країн відізвали свої обвинувачення у порушенні прав людини щодо Туреччини з Європейського  суду прав людини. Але ЄЕС, побоюючись притоку робочої сили з Туреччини, гальмували вирішення проблем вільного переміщення турецьких робітників у країнах ЄЕС. У свою чергу, Туреччина  не дотримувалась запланованих темпів зниження мит та митних зборів щодо Співтовариства, але до 1989 року все  ж максимально наблизилась у  лібералізацію торговельної системи  до плану, який закладався у Додатковому  протоколі. Завдяки цим зрушенням  у відносинах зовнішньоторговельний  оборот між Туреччиною та ЄЕС збільшився з 3,5 млрд. дол. У 1980 році до 11 млрд. дол. у 1989 році.

Щодо  політичної складової взаємовідносин Туреччини з ЄЕС, то повернення до демократичної системи виборів  влади у 1987 році, введення у Конституцію  країни фундаментальних міжнародних  прав людини та дозвіл Туреччиною своїм  громадянам подавати апеляції до Комісії  по правам людини при Раді Європи –  все це позитивно вплинуло на відносини  між турецькою стороною та ЄЕС  і надало Туреччині певну довіру серед європейських країн.

14 квітня 1987 року Туреччина подала  заявку на вступ до ЄЕС, а  точніше три заявки: до Європейського  об’єднання вугілля та сталі, до Євроатома, та до Європейського Економічного Співробітництва. Такі дії були продиктовані реформами промисловості Туреччини та економічними реформами уряду Озалу. Через те, що ЄЕС не очікувало таких дій зі сторони Туреччини, на розгляд заявки пішло 30 місяців. 20 грудня 1989 року Комісія ЄЕС представила схвалену Європейською радою «Думку про заявку Туреччини на вступ до Співтовариства», в якому зауважувалося, що у зв’язку з направленням всіх зусиль на підписання Єдиного Європейського Акту, є небажаним вступ будь-якої країни до ЄЕС до 1993 року. Крім того, у звіті було зазначено, що  не дивлячись на позитивні зрушення, зроблені турецькою економікою на шляху до інтеграції з ЄЕС, цих зрушень все ж таки недостатньо для подолання важкого процесу приєднання країни до Співтовариства. Але при цьому 5 лютого 1990 року Європейська рада доручила Єврокомісії розробити план інтенсифікації інтеграції Туреччини до ЄС, а також нарешті вступив у силу Четвертий фінансовий протокол, підписаний у 1981 році. Базуючись на даному рішенні Єврокомісія розробила перелік необхідних заходів щодо співпраці з Туреччиною, задля підписання у 1995 році митного союзу. Але цей перелік не був реалізований через опір Греції.

Після розвалу СРСР функція Туреччини  для Європи як стратегічного щита відпала і на перший план вийшли питання про запровадження демократичних  принципів та їх удосконалення. У  відносинах Туреччини з новоствореним  Європейським Союзом головними проблемами були: розрив у соціально-економічному розвитку, політична нестабільність всередині країни, міжнародні проблеми, до яких була причетна Туреччина і  конкуренція з боку інших країн, що прагнули приєднатися до ЄС. Аргументами  Туреччини було членство країни в  НАТО, давні відносини з ЄЕС, значні зрушення в модернізації економіки  та лібералізації економічної системи  щодо ЄС. На саміті Європейської ради у  Лісабоні була підкреслена важливість Туреччини у формуванні ситуації в Європі. У листопаді 1992 року на засіданні Ради з асоціації було досягнуто угоди про завершення у кінці 1995 року формування митного  союзу між Туреччиною та ЄС. 6 березня 1995 року Туреччина та ЄС підписали  договір про митний союз на торгівлю промисловими товарами.

Та  незважаючи на таке серйозне досягнення Туреччини, як підписання Митного союзу  з ЄС, у оприлюдненому у 1997 році плані ЄС про приєднання до нього  нових країн, Туреччина в списку цих країн не опинилася. Це викликало  обурення серед турків. Такий вчинок ЄС свідчив про те, що всередині  Союзу не було вироблено конкретної стратегії щодо відносин з Туреччиною. Це викликало охолодження відносин між Туреччиною та ЄС у 1997-1999х роках.

У 1999 році на саміті ЄС у Хельсінкі Туреччина була офіційно включена до переліку країн-кандидатів на членство у ЄС. Крім того ЄС закликала Туреччину вирішувати проблеми з нацменшостями, а також закликала до діалогу за Грецією щодо вирішення кіпрського питання. А у 2000 році на саміті в Ніцці було проголошено, що переговори про вступ Туреччини до ЄС не почнуться доки не буде відмінена смертна кара, не будуть врегульовані грецько-турецькі конфлікти, кіпрське питання і не буде нівельований вплив військових на політику.

На  протязі нульових років двадцять першого століття турецька влада  проводить широкомасштабну підтримку  інтеграції в ЄС та вкладає великі кошти і сили у реалізацію Копенгагенських  критеріїв. На протязі 2000-2009 років були прийняті численні поправки до Конституції  країни, які врегульовували свободу  слова, статеве рівноправ’я, можливість використання мов нацменшостей для викладання, тиражування, використання на радіо та телебаченні. Крім того, роль Ради Національної Безпеки була зменшена до лише можливості надання нею рекомендацій уряду. Була також відмінена смертна кара.

У зв’язку з цими покращеннями, у 2005 році на саміті ЄС у Люксембурзі було прийнято рішення про початок переговорів з Туреччиною про вступ до ЄС.

Але через опір деяких країн-членів ЄС на чолі з Францією переговори по вступу були заморожені на декілька років. Наступний  раунд переговорів був запланований на 26 червня 2013 року.

А на початку літа 2013 року у Стамбулі вибухли протести проти уряду Ердогана, які почалися з протесту проти викорчовування парку, і швидко вилилися у широкомасштабні протиурядові виступи у чотирьох містах Туреччини. У зв’язку з цими подіями, раунд переговорів щодо вступу Туреччини до ЄС був відкладений на 4 місяці.

Отже, систематизуємо хронологію розвитку проблеми у таблиці:

Таблиця 1.1

Хронологія  відносин Туреччини і ЄС (ЄЕС)