Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили, механізми контролю за міграцією

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ  УПРАВЛІННЯ

КАФЕДРА МЕНЕДЖМЕНТУ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЛЬНОСТІ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Індивідуальна робота

на тему:

«Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили, механізми контролю за міграцією, стримування та стимулювання  
міграційних процесів»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала: студентка групи МНС-10-1

Шаповал Ю.

Перевірила: к.е.н., доц. Кужелєва Г.О.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецьк-2012

Зміст

 

Вступ

Формування в Україні  ринкової економіки відкритого типу обумовлюють необхідність дослідження  проблем української трудової міграції. Міжнародна міграція робочої сили є одним з об'єктивних підстав становлення цілісної системи світового господарства. У той же час вільна міграція є проблемою для уряду, як у політичному, так і в соціально-економічному аспектах. Нестабільність економічної та політичної ситуацій в країні, стрімке підвищення рівня безробіття, а також етнічні, релігійні забобони і пряма економічна загроза інтересам окремих груп, які бояться конкуренції з боку мігрантів, роблять цю проблему актуальною.

Міжнародні міграційні процеси  потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими  ресурсами. Контролю і регулюванню  підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в’їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.

Метою даної  роботи є розглянути міграцію робочої  сили,її регулювання, стимулювання та проблеми міграції робочої сили в Україні.

 

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ ТА ЇЇ ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ.

Поняття міжнародної міграції робочої  сили та причини її існування.

Міграція  трудових ресурсів – це переміщення людей територіальному просторі з метою пошуку місця роботи.

Основні причини існування міжнародної  трудової міграції:

а) з боку країни, з якої йде міграція:

• велика густота населення;
• масове безробіття;
• низький життєвий рівень і заробітна плата;
• виробнича необхідність(для спеціалістів, що працюють у слаборозвинених країнах).

б) з боку країн, які приймають міграцію:

• потреба у додатковій висококваліфікованій робочій силі;
• потреба у додатковій дешевій робочій силі;
• порівняно висока зарплата. [7]

Державне регулювання міжнародної  міграції робочої сили

Регулювання почалось ще наприкінці XVIII ст. Так, в Англії тоді були прийняті закони, якими заборонялась еміграція робітників промисловості, а в XIX ст. — закони, що забороняли в'їзд пінних працівників. Надалі цей процес регулювався здебільшого на двосторонній основі між країною-експортером і країною-імпортером робочої сили. Деякі з цих конвенцій діють і тепер.

Державне регулювання  міжнародної міграції робочої сили — сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу на міграційний рух працездатного населення з метою його пристосування до потреб національної економіки і насамперед для потреб розширеного відтворення великого капіталу. [6]

Ця сукупність залежить від особливостей історичного розвитку країни, економічної кон'юнктури, умов відтворення.

 

Так, з 1952 р. уряд США став регламентувати в'їзд мігрантів  за такими критеріями:

1) жорсткий відбір  мігрантів;

2) еміграція членів  сім'ї разом з главою сім'ї;

3) значна питома вага  осіб, які імігрують на основі  родинних зв'язків;

4) відносна свобода вибору місця проживання і роботи;

5) надання значній  частині імігрантів після п'яти  років проживання в країні  громадянства та ін.

Важливими методами державного регулювання процесу міграції робочої  сили є регулювання чисельності  і якісного складу мігрантів. Для цього використовують показник іміграційної квоти, який щорічно розраховують і затверджують залежно від статево-вікової структури, рівня освіти, безробіття, наявності ринку житла та інших параметрів.[6]

Якісний склад працівників-мігрантів  регулюють шляхом проходження процедури визнання наявних у них документів про освіту або професійну підготовку, роботи за спеціальністю, встановлення вікового цензу (більші шанси на в'їзд мають молоді працівники), врахування національності (з метою забезпечення національної рівноваги), стану здоров'я, пред'явлення додаткових професійних вимог до певних професій і спеціальностей (наприклад, програміст повинен володіти прийнятими в країні програмами та ін.), оцінки деяких якостей особистості (наприклад, характеру, якщо йдеться про в'їзд із окремих країн). Перевагу мають підприємці, які хотіли б займатися бізнесом.[10]

Особливістю сучасного  міжнародного руху робочої сили є  послаблення стихійності та посилення  регульованості цього процесу як з боку окремих національних країн, так і міжнародних організацій. Розвинуті країни намагаються проводити іміграційну політику, яка забезпечить оновлення іноземних працівників з метою притоку і використання найбільш працездатної, мобільної робочої сили в розквіті фізичних та розумових здібностей.

Країни-експортери робочої  сили також намагаються впливати на міжнародну міграцію працівників, регулюючи  обсяги еміграції та якісний склад  емігрантів (деякі країни обмежують  еміграцію за нестачі кваліфікованих і висококваліфікованих спеціалістів, за несприятливої демографічної ситуації). Еміграцію використовують як засіб залучення валютних ресурсів в економіку країни (відкриваються валютні рахунки з наданням вищих відсоткових ставок, створюються вигідніші умови для використання цих коштів, висувається вимога про переказ в країну певної частки зарплати, залучається частина коштів посередницьких організацій та ін.). Країни-експортери намагаються захистити права емігрантів за кордоном через укладення двосторонніх угод з країною-імпортером, використання контрактної форми найму робочої сили для роботи за кордоном (контракт повинен гарантувати певну величину заробітної плати, оплати проїзду, житла, медичного обслуговування тощо), організацію спеціальних установ, фондів, представництв, аташе по праці при посольствах та ін., укладення народних конвенцій, угод по трудовій міграції, дотримання основних прав емігрантів, допомогу у забезпеченні медичними послугами, житлом, навчанні дітей у школі (цим займаються спеціальні фонди). Українська влада надто мало піклується про долю своїх співвітчизників-емігрантів.[6]

Процес трудової міграції регулюють через запровадження  обов'язкового державного ліцензування діяльності організацій із наймання працівників для роботи за кордоном. Ліцензію надають лише тим організаціям, які мають необхідні знання, досвід роботи, міжнародні зв'язки і можуть нести відповідальність (юридичну, матеріальну) за свої дії. В Україні ці процеси практично не регулюються.

Регулювання сучасної міжнародної  міграції робочої сили в окремих  країнах регламентовано правовими нормами і правилами, зафіксованими в документах міжнародних організацій і насамперед Міжнародної організації праці (МОП). Держави, які ратифікували міжнародні конвенції, визнають пріоритет міжнародного права над національним. МОП створена в 1919 р. У 1962 р. на 46-й сесії МОП була прийнята угода про основні цілі та норми державної політики, в якій закріплювались такі самі права мігрантів, як і корінних жителів, в тому числі в сфері соціального забезпечення. Країни, які ратифікували цю угоду, зобов'язались забезпечувати мігрантам за місцем їх проживання набуті права на отримання соціальної допомоги (оплата медичного обслуговування, допомоги по безробіттю, хворобі, інвалідності, професійних захворювань та ін.). Визначено рівність мігрантів щодо національності, релігії, статі тощо. Захист їх прав забезпечується шляхом організації безплатних служб для допомоги мігрантам, надання їм необхідної інформації і прийняття заходів проти недостовірної інформації і пропаганди стосовно еміграції та іміграції громадян, а також заходів, які допомагають від'їзду мігрантів та їх переміщенню; дозволу переводити заробітну плату і заощадження на батьківщину; необхідністю письмового оформлення трудових контрактів і дотримання прав мігрантів на їх отримання (де вказується термін найму, умови і зміст праці, рівень заробітної плати і порядок її виплати); проголошенням рівності в отриманні мінімальної заробітної плати; проголошенням права на освіту і придбання кваліфікації (а також її підвищення); участь у профспілках; рівності в освіті, працевлаштуванні і соціальному забезпеченні. [2]

У регулюванні окремих  сторін міжнародної міграції робочої  сили беруть участь й інші міжнародні організації. Так, Комісія ООН по народонаселенню частину свого  фонду використовує на субсидіювання національних програм міграції населення. Всесвітня організація охорони здоров'я через свої норми намагається впливати на фізичний стан мігрантів та їх сімей, ЮНЕСКО частково спрямовує свою діяльність на поліпшення освіти мігрантів. Міжнародна організація з міграції (MOM) намагається удосконалити процес міграції, надати йому планового характеру, здійснювати обмін досвідом та інформацією з цих питань. [11]

Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою  створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров’я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.

 Важливим елементом імміграційної політики західних держав встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому. [4]

 Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.

До регулювання міжнародних міграційних процесів відносять:

Адміністратино-правове  регулювання, яке передбачає:

а) встановлення правових норм;

б) встановлення міграційних квот;

в) встановлення рамок можливостей мігрування(кримінальні  норми).

Економічне  регулювання міжнародних міграційних процесів полягає в:

а)встановленні митних внесків чи бар”єрів;

б)встановленні відповідних візових ставок;

в)регулювання  зарплати мігрантів;

г)запровадження  різного роду штрафних ставок.

Рівні регулювання  міжнародної міграції робочої сили:

Національний рівень – заходи окремої держави по здійсненню

міграційної політики у своїй країні.

Міжнародний рівень – система заходів по регулюванню  міжнародної міграції робочої сили в рамках світового господарства.

Інтеграційний рівень – заходи по регулюванню  міжнародної міграції робочої сили в рамках інтеграційного об’єднання.

Система органів, на рівні яких здійснюється національна  міграційна політика:

• міністерство праці;
• міністерство внутрішніх справ;
• міністерство юстиції;
• національні міграційні служби.

На міжнародному рівні:

• міжнародна організація праці (МОП);
• міжнародна організація міграції (МОМ).

Регулювання міжнародних  міграційних процесів на міждержавному  рівні буває:

Одностороннє  міжнародне регулювання – це державне регулювання міграційних процесів у відповідності з власними інтересами і без узгодження з іншими державами.

Двостороннє регулювання  – це регулювання міграційних  процесів на основі двосторонніх міждержавних угод.

Багатостороннє регулювання міжнародними міграційними процесами – базується на підписанні міжнародних угод, конвенцій на загальносвітовому рівні, а також в межах окремих інтеграційних угрупувань.

Основні правові  норми регулювання міжнародних  трудових відносин визначаються і контролюються.

У зв'язку з активними  міграційними процесами, діяльністю спільних підприємств досить значне поширення отримала практика укладення трудових договорів з іноземними громадянами. [3]

При працевлаштуванні іноземних громадян потрібно мати на увазі наступне. Згідно із ст. 2 Закону України "Про правовий статус іноземців" іноземці мають такі ж права і свободи і несуть ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.