Державне регулювання міжнародної міграції робочої сили, механізми контролю за міграцією

Порядок оформлення іноземцям  та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 p. №2028 (Урядовий кур'єр. - 1999. - №230. - 8 грудня), передбачає, що дозвіл на працевлаштування оформляється іноземному громадянинові або особі без громадянства, які мають намір займатися в Україні трудовою діяльністю, за умови, що в країні (регіоні) відсутні працівники, які можуть виконувати цей вид роботи, або є достатні обгрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Дозвіл видається Державним центром зайнятості Міністерства праці і соціальної політики України або, за його дорученням, обласними центрами зайнятості. [1]

У рамках СНД державами  було укладено ряд угод з питань трудового і соціального забезпечення. Так, 15 квітня 1994 p. 12 держав-учасниць, в тому числі Україна, підписали Угоду про співпрацю в галузі трудової міграції і соціального захисту трудяших-мігрантів. Угодою передбачено, що порядок працевлаштування працівників-мігрантів, які постійно проживають на території сторони виїзду і на законних підставах займаються оплачуваною діяльністю в країні працевлаштування, встановлює сторона працевлаштування, виходячи з чинного на її території законодавства.

Стимулювання рееміграції

В умовах тиску з боку профспілок, які бачать у напливі  іммігрантів головну причину  безробіття, уряди багатьох західних країн з початку 70-х років стали  вживати активних заходів по стимулюванню виїзду іммігрантів назад на батьківщину. У числі традиційних державних заходів рееміграції наступні:

• Програми стимулювання рееміграції. Вони включають широке коло заходів, починаючи від заходів щодо примусової репатріації незаконних іммігрантів до надання матеріальної допомоги іммігрантам, що бажають повернутися на батьківщину. У західноєвропейських країнах (ФРН, Франція, Нідерланди) приймалися програми матеріального заохочення рееміграції, що передбачають виплати вихідної допомоги при добровільному звільненні іммігрантів і їх від'їзд на батьківщину. В деяких випадках допомоги виплачувалися при одному тільки заяві іммігранта про його бажання залишити приймаючу країну, в інших - через деякий час після його фактичного повернення додому. Причому отримання вихідної допомоги позбавляло іммігранта права повторно в'їхати в приймаючу країну. Виплати допомоги здійснювалися за рахунок коштів, накопичених у фонді соціального страхування або пенсійному фонді в результаті відрахувань підприємством, найняв іммігранта на роботу. [7]
• Програми професійної підготовки іммігрантів. В якості засобу, що могло б спонукати іммігранта повернутися на батьківщину, уряди окремих країн (Франція, ФРН, Швейцарія) розглядають програми професійної освіти іммігрантів. За логікою цих програм, одержавши освіту в розвинутій країні, іммігранти зможуть розраховувати на більш високооплачувану і престижну роботу, що і спонукає їх повернутися на батьківщину. Однак інтерес з боку іммігрантів до участі в таких програмах виявився досить низьким з тієї причини, що придбання спеціальності саме по собі не гарантувало отримання роботи за цією спеціальністю на батьківщині. Тому більшість іммігрантів воліли зберегти свої існуючі, нехай і низькооплачувані, роботи в розвинених країнах, ніж реемігрувати і намагатися знайти кращу роботу на батьківщині.
• Програми економічної допомоги країнам масової еміграції. Розвинені країни укладають угоди з країнами-експортерами робочої сили про інвестиції частини переказів працівників на батьківщину і частини державних коштів у створення нових підприємств у країнах, що розвиваються, які могли б стати місцями роботи для реемігрантів. Такі підприємства набували форму кооперативів, спільних компаній, акціонерних товариств. Найбільший розвиток ця форма одержала у двосторонніх відносинах ФРН і Туреччини. У ряді випадків нові турецькі компанії, створені в основному за німецькі гроші, не тільки стали пунктом притягання для реемігрантів, а й призупинили нові потоки еміграції з Туреччини. [9]

Міграційна політика держави

У сучасному світі  міграція робочої сили є важливою частиною економічного життя країн, адже цей процес є практично неконтрольованим, хаотичним, з нього важко вилучити конкретні кількісні показники. Саме тому держава має забезпечувати певний набір заходів щодо упорядкування міграційних процесів.

Міграційна політика – політика держави у сфері міграції населення. Оскільки основний поділ міжнародної міграції є за напрямком руху населення, тобто еміграція та імміграція, то політика держави у сфері міграції населення також поділяється на еміграційну та імміграційну. Імміграційна політика – регламентація правил і норм прийняття іноземних громадян в країну. Еміграційна політика – регламентація правил і порядку виїзду громадян країни за кордон і захист їх прав у країнах, що їх приймають[4].

Основними інструментами  регулювання імміграційних процесів є обмеження особистого характеру (контроль за здоров'ям іммігрантів, недопущення іммігрантів-наркоманів, людей з психічними розладами, ВІЛ-інфікованих), кількісне квотування (у більшості країн існує певна кількісна межа іммігрантів, зазвичай регулюється законами і відбувається за наглядом правоохоронних органів), економічне регулювання (введення певних фінансових обмежень, наприклад, сплата іммігрантами певного внеску в державну казну країни, в яку вони іммігрують), часові обмеження (введення обмежень на максимальний строк перебування іноземних робітників у країні), географічні пріоритети (установлення географічної та національної структури еміграції, тобто надання переваги іммігрантам з певної країни), заборони (тобто законодавчі акти, котрі забороняють іноземцям займати певні посади).

РОЗДІЛ ІІ. ПРОБЛЕМА МІЖНАРОДНОЇ МІГРАЦІЇ РОБОЧОЇ СИЛИ В УКРАЇНІ.

Україна – країна експортер робочої  сили. Потоки трудової міграції.

Сьогодні, масштаби та напрямки міграції трудових ресурсів свідчать про нестабільність суспільного  розвитку країни, рівня життя населення, розвитку економіки. Основним фактором, що обумовлює значні масштаби трудової міграції українців за кордон, є економічна ситуація в країні. Навіть зростання темпів економічного розвитку і рівня життя населення в Україні в останні роки не мають істотного впливу на зниження міграційної активності українських громадян. Саме через економічної нестабільності, незабезпеченість робочими місцями, відсутність умов застосування своїх інтелектуальних, творчих здібностей, маленькою реальної заробітної плати і постійної напруженої політичної та економічної ситуації в країні щороку виїжджає понад 900 тис. осіб.

Нині Україна  на міжнародних ринках переважно  виступає як держава-експортер робочої  сили, хоча відмічається тенденція  до зростання кількості іноземних  громадян, які працюють в Україні. Україна є в даний час, як країною-донором, так і країною-реципієнтом. Чимало українських громадян виїжджає в розвинені країни з метою заробітку. Причому не завжди мова йде про роботу за фахом. У зв'язку з високим рівнем безробіття люди нерідко погоджуються виконувати низько кваліфіковану роботу, так як отримують за це, на їхню думку, відносно високу заробітну плату. У той же час, в Україну ринув потік трудових мігрантів з республік ближнього зарубіжжя, СНД. Характерною рисою участі України в процесах міжнародної трудової міграції є слабка роль держави в регулюванні цих процесів. В результаті цього велике число іноземних працівників використовуються на нелегальних умовах.

 Статистичні  дані свідчать, що кількість останніх  приблизно в 10 разів менша,  ніж кількість українців, які  працюють за кордоном. При цьому  йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців. За експертними оцінками, щорічно за кордоном працює від 3 до 5 млн. громадян України, переважна більшість з яких працевлаштовуються на території інших держав нелегально.

 Офіційні  статистичні дані свідчать, про те, що в період з 2003 по 2008 рр. ситуація в міграційній сфері була практично незмінною. У 2006 р. міграційна активність громадян збільшилася більш ніж в 2 рази, а в 2008 р. в порівнянні з попереднім роком показники вибуття та прибуття значно знизилися. І вже в 2008 році, показники знову придбали тенденцію збільшення. [2]

Всезростаючі  обсяги еміграції з України викликані:

- високим рівнем  безробіття в країні, у тому  числі прихованого;

- різницею в  умовах життя і рівні заробітної  плати в Україні та країнах Заходу;

- відсутністю перспектив професійного зростання для багатьох обдарованих людей;

- економічною  нестабільністю в країні та  невизначеністю шляхів виходу  з неї; 

- відсутністю  безпеки громадян тощо.

Серед країн, в  які спрямовані потоки трудової міграції з України – Росія, Польща, Чехія, Італія, Греція, Кіпр, а останнім часом – і Німеччина, Португалія, Іспанія та інші розвинені країни Західної Європи. Потік трудової міграції у цьому напрямку обумовлений перш за все близькістю кордонів та певною лояльністю місцевих законів до працівників-емігрантів. Введення візових режимів в окремих країнах (зокрема – Росія, Чехія тощо), де переважно працювали робітники з України, сприяє розширенню географії міграції робочої сили. Все більше українців емігрує для роботи у США, Канаду, країни Близького Сходу тощо.

На початок 2009 року за кордоном перебувало понад 7 млн. українців. Основна їх кількість  працює у країнах Європи та Америки: в Аргентині – 100 тис., Бразилії – 150, Великій Британії – 70, Греції – 200, Ізраїлі – 150, Іспанії – 400, Італія – понад 500, Канаді – 150, Молдові – 50, Росії – 3 млн., Словаччині – 50, США – 500, Туреччині – 30, Чехії – 400 тис. чоловік. З усіх громадян, які мешкають за кордоном, владою країн перебування легалізовано близько 500 тис. [2]

Основною причиною міграції є соціально-економічна, а саме різниця в рівні доходів в країні, з якої відбувається міграція, та в країні куди мігрують. Саме можливість заробити більше, аніж у власній країні, є однією з причин, яка спонукає сотні тисяч мігрантів щороку залишати рідні місця в пошуках кращої долі за кордоном [5].

 Довготривала  криза економіки, її структурна  перебудова, конверсія оборонного  комплексу, реструктуризація вугільної  галузі, банкрутство та ліквідація  багатьох підприємств добувної  та переробної галузей промисловості, реформування Збройних Сил України тощо призвели до масового вивільнення різноманітної в регіонально-галузевому та кількісно-професійному розрізі робочої сили. У той же час дефіцит державного та регіональних бюджетів, незначна частка приватних інвестицій в економіку України та обмежені кредити міжнародних фінансових організацій не дозволяли за короткий термін і без зростання соціальної напруги в суспільстві перепідготувати та працевлаштувати великі обсяги робочої сили. При обмежених можливостях працевлаштування та низькій продуктивній зайнятості значна частка працездатного населення України мігрує за кордон з метою пошуку роботи з достойним заробітком.

Особливе занепокоєння викликає той факт, що серед мігрантів  майже 30 % складають висококваліфіковані  фахівці, які користуються найбільшим попитом в розвинених країнах. Як правило, таких спеціалістів запрошують на роботу на довгостроковий період, або ж пропонують постійне проживання. Тобто, спеціалісти високого рівня кваліфікації залишають Батьківщину з великою ймовірністю не повернутися. Причому професійний досвід, знання, які були надбані в нашій державі та за її рахунок починають примножувати суспільний інтелект держав, що запрошують до себе необхідних спеціалістів. Це негативно позначається не тільки на кількісному, але й на якісному потенціалі трудових ресурсів країни.

 Переважно  нелегальний характер трудової  міграції з України, крім погіршення  трудового потенціалу нашої держави,  призводить до додаткового навантаження  на систему соціального забезпечення  населення оскільки мігранти не сплачуючи пенсійні внески, не поповнюють пенсійний фонд та не забезпечують власної гідної пенсії в Україні.

 Поступова  вікова деформація населення  у бік старших вікових груп, підвищення рівня смертності  та занадто повільне зростання народжуваності, негативні міграційні процеси обумовлюють скорочення обсягів пропозиції робочої сили та посилення конкуренції на ринку праці (з боку роботодавців) за найм працівників економічно активного віку.

Міжнародний обмін  людським капіталом зумовлює виникнення сукупності суттєвих проблем для нашої країни, серед яких наступні:

• втрата людського капіталу в процесі міжнародного обміну;
• моральний аспект (розпадаються сім’ї, залишаються бездоглядними діти та люди похилого віку);
• структурні деформації ринкових механізмів у формі надмірного зростання цін на товари і послуги на внутрішньому ринку, зокрема на нерухомість, при низькій купівельній спроможності основної маси населення;
• погіршення співвідношення між працездатним і непрацездатним населенням;
• нераціональна структура імміграції в нашій країні;
• погіршення стану здоров’я нелегальних емігрантів;
• прихована міграція у формі використання (латентна) іноземними компаніями, спільними підприємствами людського капіталу України без адекватного здійснення інвестицій в нього.

Однак міграція має не тільки негативні, але й  позитивні наслідки. Трудова міграція є чинником, що знижує тиск безробіття на внутрішній ринок праці, отже, зменшує  рівень соціального напруження в  суспільстві. Для громадян України, які мають високий рівень кваліфікації, можливість працевлаштування за кордоном, часто є шансом забезпечити більш широкі можливості професійної самореалізації та отримати більш високий рівень матеріального достатку. Також позитивним наслідком трудової міграції є можливість накопичення початкового капіталу за кордоном з метою відкриття власного бізнесу в Україну.

Міграція населення України до країн ЄС

Українці є однією з найчисленніших національних груп мігрантів, що прибули до країн ЄС упродовж попереднього двадцятиріччя у пошуках праці і заробітків.

Серед близько 4,5 мільйона українців, які, за нашими підрахунками, виїхали на заробітки до інших країн станом на 2010 рік, у Євросоюзі перебували орієнтовно 1 мільйон 700 тисяч. Українці нині перебувають в усіх країнах ЄС, що приймають велику кількість іммігрантів.

Нижче наведено статистичні  дані щодо присутності українських  мігрантів у країнах ЄС (2010рік).