Международные отношения

 

                                      ЗМІСТ

 

                                                                                                                                       1.Вступ                                                                                                                     3

2.Сутність та основні параметри міжнародних                                                    8

відносин і зовнішньополітична діяльність держави.

3. Основні міжнародні й регіональні організації.       11

4. Тенденції сучасного світового розвитку                16

5.  Україна в контексті міжнародних відносин.       19

  Висновки                                                                                                                 21

  Список використаної літератури                                                                 22

                                                                                                                                                                  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Зовнішньоекономічна політика виникла водночас з появою великих суспільних груп і держав. Вона є центральним перехрестям  взаємодії політики і економіки, політичного та економічного світів у галузі зовнішньоекономічної діяльності.

В операціональному плані зовнішньоекономічна політика — це політичний курс дій суб'єктів зовнішньоекономічних відносин і діяльності. Недолік цього визначення полягає в тому, що воно, по суті, зводиться до політичної стратегії суб'єкта в реалізації його зовнішньоекономічних інтересів. Загалом під зовнішньоекономічною політикою розуміють форму політичної організації публічної матеріальної можливості та спроможності соціального суб'єкта формувати й реалізувати його зовнішньоекономічні інтереси та цілі у сфері міжнародних відносин.

Отже зовнішньоекономічна  політика, є інтегральним компонентом  політики загалом, а також певною мірою її детермінантою. Ідеться  насамперед про зовнішньоекономічну політику держави. Відповідно ця політика є функцією політичної та соціально-економічної систем суспільства.

Конкретні напрямки, форми і масштаби визначаються характером і гостротою політичних, економічних  та соціальних проблем у будь-якій країні в певний період. Об'єктивна  можливість зовнішньоекономічної політики визначається рівнем економічного розвитку, концентрацією виробництва й капіталу, становленням і розвитком міжнародних економічних відносин. Необхідність, що перетворює цю можливість на дійсність, полягає в концентрації проблем, їх розв'язанні державними й суспільними суб'єктами, в усвідомленні того, що внутрішня економічна політика не вичерпує й не задовольняє повною мірою потреб та інтересів особистості, суспільства, держави. У цьому плані вона доповнює і продовжує на міжнародній арені внутрішню економічну політику.

Актуальність проблем міжнародної політики постійно зростає за кардинальних змін у світі, загострення глобальних проблем, невирішеність яких загрожує існуванню людства. Розв'язання проблем світового співтовариства залежатиме від політики на міжнародній арені як окремих держав, так і міжнародних організацій. 
Міжнародні відносини дуже складний і багатоаспектний механізм. Його вивченням займається спеціальна галузь політичної науки — теорія міжнародних відносин. 
Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені. 
Міжнародні відносини є особливим різновидом суспільних відносин. З одного боку, вони — своєрідне втілення внутрісуспільних відносин, з іншого — якісно нова система з притаманними тільки їй рисами. Вони характеризуються взаємодією таких суб'єктів політичного життя, як держави, народи, політичні й громадські організації, рухи і навіть окремі особи різних країн. Забезпечують інтереси соціальних груп за межами національних держав, відносини між державами, міждержавними організаціями, партіями, компаніями, приватними особами різних держав, інтеграційні зв'язки, які формують людське співтовариство. 
Формуються вони під впливом зовнішньої політики країн світу, певною мірою регулюючись багатьма міжнародними нормами і цінностями, виробленими людством упродовж його історичного розвитку. Тому міжнародні відносини слід розглядати як систему систем, макросистему, в якій функціонують у суперечливій єдності й взаємодії різні її елементи і ланки, що представляють різноманітні інтереси держав, ідеологічні настанови їх громадських рухів і організацій. З глобалізацією світогосподарських зв'язків, інтенсивною політичною інтеграцією держав, посиленням залежності людства від зброї масового знищення, екологічною небезпекою на міжнародні відносини активно впливають загальнолюдські інтереси. На відміну від внутрідержавних відносин у міжнародних відносинах відсутній апарат їхнього регулювання, єдиний регулюючий центр, якому беззастережно підкорялися б суб'єкти міжнародного політичного життя. 
Стрижневим елементом міжнародних відносин є політичні відносини, які, взаємодіючи з іншими відносинами, своєрідно спрямовують їх. Головним суб'єктом міжнародних відносин є держава. За сучасних умов на міжнародній арені все активніше виступають і недержавні, неурядові організації, суспільно-політичні рухи, але їхню роль не можна порівнювати з роллю держав в міжнародних відносинах, особливо у політичних. 
Держави репрезентують на міжнародній арені суспільства в цілому, а не окремі соціальні групи чи політичні організації. Такі важливі питання, як суверенітет, безпека, територіальна цілісність вирішує через свої структури тільки держава. 
Держава — єдиний загальнонаціональний інститут, який має легітимні повноваження здійснювати політику на міжнародній арені: укладати двосторонні й багатосторонні договори про співробітництво в певних сферах, оголошувати війну та підписувати мирні угоди тощо. Сукупна зовнішньополітична діяльність суверенних держав визначає всю світову політику. 
Кожна держава, проводячи зовнішню політику, переслідує свої інтереси. Категорія “національний (державний) інтерес” — головна в теорії міжнародних відносин, визначальна щодо зовнішньої політики держав. 
Національний інтерес охоплює: 
- проблеми збереження нації незалежної держави; 
- безпеки від зовнішньої загрози; 
- зростання добробуту населення держави; 
- захисту її економічних і політичних позицій у відносинах з іншими державами; 
- збереження і розширення її впливу в світовій політиці. 
Він реалізується в зовнішньополітичному курсі держави, у політиці її уряду, який визначає конкретні цілі щодо інших держав і шляхи їх досягнення. 
Формування зовнішньополітичного курсу держави — складний, суперечливий процес. У боротьбі за владу в країні різні політичні сили демонструють своє бачення національного інтересу і зовнішньополітичного курсу, який не завжди відповідає внутрішнім і зовнішнім умовам його реалізації, не завжди адекватний національним інтересам. 
У своєму зовнішньополітичному курсі держава повинна: 
- враховувати своє геополітичне положення, 
- спиратися на свій економічний, демографічний, воєнний, науково-технічний та культурний потенціал. 
Цей потенціал обумовлює зовнішньополітичні можливості держави, визначає пріоритети у вирішенні конкретних зовнішньополітичних проблем. 
Організація і контроль за здійсненням зовнішньої політики покладені на спеціальні органи держави: 
– міністерства закордонних справ (зовнішніх зв'язків); 
– парламентські комітети з питань зовнішньої політики; 
– посольства; 
– представництва в інших державах; 
– наукові й культурні центри за кордоном; 
– офіційні й напівофіційні місії тощо. 
Отже, має рацію французький дослідник Р. Арон, стверджуючи, що “змістом міжнародних відносин є передовсім відносини між державами”. 
Однак не всі політологи поділяють думку, що головна роль у міжнародних відносинах належить державі. Так, американський дослідник Д. Капорозо вважає головними дійовими особами в міжнародних відносинах не держави, а класи, соціально-економічні групи й політичні сили. Інший американський фахівець у галузі міжнародних відносин Д. Розенау стверджує, що структурні зміни, які відбулися за останні десятиліття у світовій політиці, спричинивши взаємозалежність народів і суспільств, докорінно змінили і міжнародні відносини. Головною в них є вже не держава, а конкретна особистість, оскільки утворився так званий “міжнародний контінуум (лат. continuum — неперервне, суцільне), символічними суб'єктами якого є турист і терорист”. 
Міжнародні відносини не можна зводити тільки до міждержавних, тим більше до діяльності недержавних суб'єктів. Значне розширення кількості суб'єктів міжнародних відносин, зростання активності в міжнародній політиці й міжнародному житті недержавних суб'єктів, у тому числі особистостей, свідчить про необхідність враховувати роль цих суб'єктів, їх вплив на міжнародну політику. Попри помітну питому вагу кожного суб'єкта в міжнародних відносинах, головними, вирішальними з них, як свідчить практика, залишаються держави. 
Зовнішня політика держав пов'язана з внутрішньою. В політичній науці перевага як вирішальному чинникові надається або зовнішній, або внутрішній політиці. Однак пріоритет внутрішньої чи зовнішньої політики визначається в кожній конкретній ситуації. Загалом все-таки переважають внутрішня політика, внутрішні інтереси держави, заради яких проводиться і зовнішня політика. 
Міжнародні відносини виявляють себе у різних типах, видах, станах. У радянській і східноєвропейській літературі їх класифікували, виходячи з класового критерію, поділяючи на такі типи: 
- відносини панування і підкорення (у рабовласницькому, феодальному і капіталістичному суспільстві); 
- співробітництва й взаємодопомоги (між “соціалістичними” країнами); 
- перехідні відносини (між країнами, що розвиваються). 
Реальне міжнародне життя не вписувалося в таку схему, адже між капіталістичними країнами існували й існують відносини справжнього співробітництва, а між деякими “соціалістичними” країнами виникали серйозні протиріччя, навіть збройні конфлікти. 
Нині більшість фахівців поділяє міжнародні відносини на два типи: 
1) відносини, які ґрунтуються на балансі сил; 
2) відносини, що спираються на баланс інтересів. 
Види міжнародних відносин розрізняють також: 
- за сферою суспільного життя (економічні, політичні, військово-стратегічні, культурні, ідеологічні); 
- за суб'єктами взаємодії (міжнародні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями тощо); 
- за ступенем їх розвитку (високий, середній, низький). 
Рівні розвитку міжнародних відносин іноді визначають через такі поняття: 
- “регіональні”; 
- “субрегіональні”; 
- “глобальні”. 
Нарешті, з точки зору міри напруженості розрізняють різні стани міжнародних відносин: 
- нестабільності, 
- суперництва, 
- ворожнечі, 
- конфлікту, 
- війни 
- мирного співіснування, 
- довіри, 
- співробітництва, 
- політичного вирішення проблем на основі цивілізованого узгодження державами своїх інтересів. 
Послідовна зміна станів міжнародного політичного життя зумовлена особливостями світового політичного процесу, який є результатом взаємодії всіх політичних інститутів і сил, задіяних у міжнародному житті. У цій взаємодії стикаються різноманітні, інколи цілком протилежні, інтереси, ідеологічні позиції, цілі й наміри суб'єктів міжнародного політичного життя, насамперед держав. Вагому роль відіграє й те, що світ поділений на зони політичного впливу держав, угруповань держав, блоків, які, переслідуючи свої інтереси, нерідко суперничають з іншими. Тому результат взаємодії суб'єктів міжнародного політичного життя може виявлятися в різних тенденціях світового політичного процесу: в тенденціях пом'якшення клімату на міжнародній арені або загострення, протистояння, конфронтації тощо. У цьому полягає суперечливість і нерівномірність розвитку світового політичного процесу. 
У просторі міжнародних відносин відсутнє центральне ядро влади, рішення якого були б обов'язковими для всіх держав, інших суб'єктів міжнародного політичного життя. Тому світовий політичний процес певною мірою є стихійним, хоча в останні десятиліття простежуються спроби його впорядкування, зміцнення миру і стабільності у світі. На перебігу світового політичного процесу позначаються як раціональні, виважені з точки зору інтересів людства політичні дії і рішення держав і міждержавних об'єднань, так і спонтанні, ірраціональні, непередбачувані дії. Поряд з прогресивними інституціями на міжнародній арені діють і реакційні, екстремістські сили.

У соціально-полiтичному  життi суспiльства значне мiсце посiдають  мiжнароднi вiдносини держав свiтової спiльноти, яка у наш час налiчує більше 220 країн. Сучасні країни свiту мають рiзний рiвень економiчного, соцiального та духовного розвитку, з'єднанi у рiзнi мiжнароднi регiональнi органiзацiї. Це об'єктивно зумовлює необхiднiсть постiйного розвитку та удосконалення мiжнародних вiдносин, зовнiшньої полiтики кожної країни.  

2. Сутність та основні параметри міжнародних відносин і зовнішньополітична діяльність держави.

Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єднуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).

Типи таких  організаційних структур мають різну  мету, різні межі компетенції та різні правила гри. Вони поділяються за геополітичним простором — на всесвітні (МВФ, ООН) й регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (наприклад, США, Гонконг, Сінгапур, Канада та ін.), середньорозвинуті (наприклад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і слаборозвинуті, або бідні (наприклад, країни СНД, Африки та ін.); за ступенем інтегрованості — сильно інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маастрихтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні процеси інтеграції залежать від створення гомогенних політичної, правової, економічної та культурної систем.

Міжнародні  відносини за сферами суспільної діяльності поділяють на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. Слід зазначити, що нинішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасницею багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних організацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатичне представництво у більшості країн світу, підписує міжнародні договори і дотримується певних міжнародних принципів та норм у контексті як світових, так і регіональних організацій.

Основними формами  міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт.

Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, через двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво. Воно є найперспективнішою, адекватно відповідає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних відносин і називається стратегічним партнерством.

Стратегічне партнерство  передбачає найбільш масштабний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних  сферах суспільного життя.

Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інтересу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і у відносинах конфронтації.

Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох держав або їх груп. Вони можуть виражатися в денонсації договорів, розриві дипломатичних відносин, економічній блокаді, провокуванні внутрішньої дестабілізації шляхом інформаційних диверсій, терористичних актів, військових переворотів, громадянської і світової воєн.

Суб'єктами міжнародних  відносин виступають також недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристичні групи і т. ін.

Міжнародні  відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.

Принцип сили незалежно  від зміни співвідношення в його структурі тих чи інших елементів залишається найважливішим чинником геополітики.

Термін геополітика  у його первісному значенні (згідно з теоретичними розробками засновника цього напряму шведського вченого  Р. Челлена і німецького дослідника Ф. Ратцеля, а також американських  вчених X. МаккіндераіА. Мехени) трактується як вчення про державу, що прагне до розширення свого географічного і територіального простору. В сучасному розумінні цей термін трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних структур та механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світового розвитку, а також використання її досягнень у практичній політиці національних держав, міжнародних союзів та блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру й забезпечення стабільності.

Принцип сили в  геополітичному значенні означає, що держава  або група держав здатні нав'язати  іншим державам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовуючи при цьому  свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.

Отже, сила держави  у міжнародних відносинах не є  постійною величиною. Вона змінюється в часі, і відповідно змінюються пріоритети щодо трактування та реального  значення названих елементів.

Принцип права  передбачає, що національна держава у міжнародних відносинах має спиратися не тільки на свою силу, а й дотримуватися норм міжнародного порядку. Так, сильна держава США без згоди Ради Безпеки не могла розпочати воєнних дій проти агресії Іраку в Кувейті або, наприклад, відносно слабкі держави, такі як Люксембург, Ісландія, цивілізовано розвиваються завдяки чинному міжнародному порядку.

Кожна національна  держава у своїй зовнішній  політиці як сукупності військових і  дипломатичних, економічних і правових засобів намагається найбільш оптимально реалізувати свій національний інтерес. Поняття національні інтереси багатозначне. Воно має як об'єктивний, так і суб'єктивний сенс. В об'єктивному сенсі поняття "національні інтереси" — це усвідомлені й виражені у правових нормах об'єктивні потреби більшості громадян, а також політичної еліти в забезпеченні вигідного геополітичного статусу держави, національної безпеки, суспільної стабільності та цивілізованих стандартів життя людей. Якщо в недалекому минулому домінували два перших аспекти, то на сучасному етапі в розвинутих країнах набирають ваги два останніх.

У суб'єктивному  значенні поняття "національні інтереси" має ідеологічне трактування  залежно від політичного режиму, політичного курсу, що проводиться, міжнародного порядку та ін.

Часто за національні  інтереси видаються інтереси держави  або правлячих, міжнародних впливових  кіл. Тому в суб'єктивному плані  поняття "національні інтереси" часто стає об'єктом політичних спекуляцій з боку різноманітних політичних сил. Поняття "національні інтереси" має кілька аспектів: геополітичний, внутрішньополітичний та ідеологічний.

Геополітичний аспект національних інтересів передбачає збереження суверенітету і територіальної цілісності, а також свого місця  й ролі в певному геополітичному просторі або поширення своїх впливів шляхом воєнної, економічної та інформаційної експансій, забезпечення балансу сил через міжнародні політичні, правові й економічні інститути.

Внутрішньополітичний  аспект національних інтересів полягає  в забезпеченні політичної стабільності й утриманні влади правлячих сил або, крім зазначених цілей, підвищенні життєвого рівня суспільної більшості.

Ідеологічний  аспект національних інтересів передбачає обґрунтування різноманітних ідеологічних версій трактування змісту цих інтересів.

Міжнародна  система виконує свої функції  через світові та регіональні  політичні, правові, економічні й культурні  структури.

 

 

 

 

 

3. Основні міжнародні й регіональні організації.

Найбільш впливовою  і масовою світовою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка покликана забезпечувати міжнародний мир і безпеку, врегульовувати міжнародні конфлікти. ООН виникла після Другої світової війни і стала спадкоємицею Ліги Націй.

Найважливішим органом ООН  є Рада Безпеки, котра складається  з 15 членів-держав, з яких п'ять — постійні члени (США, Велика Британія, Китай, Франція, Росія) і десять — непостійні, що обираються на два роки Генеральною Асамблеєю. Рішення Ради Безпеки є вирішальним у міжнародних спорах і може включати як економічні санкції, так і застосування збройної сили проти країни-агресора.