Международные отношения

Рішення Ради Безпеки з  процедурних питань, а також питань, що стосуються мирного врегулювання спорів, приймається голосами семи членів Ради, серед яких не можуть бути всі постійні члени. Якщо Рада Безпеки  вирішує питання щодо приборкання агресії, то кожний із постійних членів може застосувати право вето, внаслідок якого рішення не буде ухвалено.

Генеральна Асамблея ООН  повинна тільки давати рекомендації учасникам конфлікту або Раді Безпеки. До прерогатив Генеральної Асамблеї належать: прийняття до ООН членів організації, а також їх виключення; рекомендації щодо підтримання міжнародного миру і безпеки; вибори тимчасових членів Ради Безпеки, Економічної і Соціальної Ради, призначення Генерального секретаря. Генеральний секретар як головний адміністратор ООН підзвітний Раді Безпеки і Генеральній Асамблеї, наділений правом представляти названим органам будь-яке питання, що стосується міжнародної безпеки.

Міжнародний Суд у Гаазі  розглядає судові справи, що їх передають конфліктуючі сторони. Якщо якась зі сторін відкидає рішення Суду, інша сторона (або сторони) може передати цю справу до Ради Безпеки.

Крім зовнішньополітичних  органів ООН функціонують спеціалізовані світові структури, такі як Світовий банк, Міжнародний валютний фонд (МВФ), Всесвітня організація торгівлі (ВТО), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).

Світовий банк, або Міжнародний банк реконструкції  і розвитку, займається проблемами довгострокового економічного розвитку країн, які здійснюють складний процес модернізаційних трансформацій. Пріоритетними  для нього є структурні перетворення економіки, системи освіти й охорони здоров'я, що вимагають довгострокового кредитування.

Банк спеціалізується  на двох типах кредитів: цільові, призначені для фінансування конкретних інвестиційних  проектів (наприклад будівництва  доріг), і програмні, покликані допомогти  уряду провести структурну перебудову галузей промисловості чи системи зв'язку.

МВФ займається проблемами ринкових перетворень країн, які здійснюють цей процес, акцентуючи увагу здебільшого на проблемах  фінансової стабілізації — скороченні бюджетного дефіциту і приборканні темпів зростання грошової маси. Якщо уряди не дотримуються цих вимог, вони можуть не отримати кредити МВФ. Останнім часом (особливо після фінансової кризи 1997—1998 рр. у Південно-Східній Азії та Росії) політика МВФ стала більш жорсткою до країн, які не виконують своїх зобов'язань щодо макроекономічної стабілізації. Припинення кредитування з боку МВФ є своєрідним сигналом для Світового банку та інших іноземних інвесторів про несприятливий інвестиційний клімат у країні.

Міжнародна  торгівля регулюється правилами СОТ. В основу системи СОТ закладено чотири принципи:

1) членство у  СОТ передбачає добровільне визнання  країною — учасницею організації  правил цієї системи;

2) країни, які  належать до цієї системи, користуються  режимом найбільшого сприяння в торгівлі;

3) зниження торговельних  бар'єрів між країнами — членами  СОТ шляхом переговорів;

4) між членами  СОТ діє принцип "справедливої  торгівлі", згідно з яким країни-учасниці, по-перше, не можуть збільшувати  тарифи після того, як вони  під час переговорів погодилися на зниження, по-друге, зобов'язані дотримуватися того податкового режиму, який був у країні, де вироблялися ці товари, по-третє, використовувати експортні субсидії.

ЮНЕСКО має  за мету сприяти співпраці між  народами за допомогою освітніх, наукових і культурних заходів. Організація публікує звіти про стан цих галузей у світі, розробляє і фінансує ряд важливих міжнародних освітніх і наукових проектів.

ВООЗ діє  в таких напрямках: контроль і  боротьба з інфекційними хворобами, допомога національним службам здоров'я, профілактика явищ, пов'язаних з екологією.

Ще однією глобальною й водночас регіональною організацією є ОБСЄ (Організація з безпеки  та співробітництва в Європі). ОБСЄ започаткувала гельсінський процес — правозахисний рух. У 1990 р. у  Парижі створено постійні інститути ОБСЄ: 1) на найвищому рівні домовилися проводити кожні два роки зустріч глав держав і глав урядів; 2) створено Раду міністрів ОБСЄ, яка складається з міністрів закордонних справ; 3) функціонує Комітет старших урядників, який проводить зустрічі щонайменше раз на три місяці.

Крім того, згідно з Паризькою хартією створено три постійні органи: Секретаріат, Центр  запобігання конфліктам, Бюро для  демократичних інститутів і прав людини. Однак слід зазначити, що роль ОБСЄ у міжнародній політиці обмежена як щодо компетенцій, так і засобів впливу.

До організації  глобально-регіонального плану можна  віднести також Велику сімку, до якої входять найбільш розвинуті держави  світу: США, Велика Британія, Канада, Німеччина, Японія, Італія, Франція. Ця організація представлена на найвищому рівні главами урядів і міністрами закордонних справ.

Серед регіональних міжнародних організацій найбільш впливовими є Рада Європи та Європейський Союз (ЄС), який об'єднує такі держави: Бельгію, Данію, Німеччину, Францію, Грецію, Ірландію, Італію, Люксембург, Нідерланди, Португалію, Велику Британію, Іспанію, Швецію, Австрію, Фінляндію.

Рада Європи, яка об'єднує 40 країн-членів, функціонує як міжурядова організація для забезпечення розвитку демократії, гарантій прав та свобод людини у країнах Центральної та Східної Європи згідно з принципами та нормами Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції з питань прав і свобод людини, Європейської культурної конвенції, Європейської соціальної хартії, Рамкової конвенції з питань захисту національних меншин.

Структура Ради Європи складається: з Парламентської асамблеї, Комітету міністрів, Конгресу місцевої та регіональної влади, Суду з прав людини у Страсбурзі та дорадчого  органу, до якого входять недержавні організації ухвалює консультативним статусом ("Репортери без кордонів", Моніторинговий комітет та Венеціанська комісія). Парламентська асамблея на підставі інформації, отриманої від недержавних організацій, приймає рішення, яке пізніше затверджується Комітетом міністрів.

ЄС є найбільш інтегральною організацією у світі  в політичному, правовому та економічному аспектах. На сьогодні ЄС об'єднує 27 країн, серед яких: Австрія, Бельгія, Велика Британія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Латвія, Литва, Естонія, Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Болгарія і Румунія. У політико-правовому аспекті ЄС має такі органи:

— Європейський парламент, який у складі 732 осіб обирається терміном на 5 років громадянами країн-учасниць і виконує такі функції: законодавчу, політичних ініціатив, демократичного контролю, ухвалення складу Європейської комісії;

— Європейська  Рада, яка об'єднує глав держав або  урядів, визначає головні пріорітети політики ЄС і розв'язує спірні проблеми, які не вдалося вирішити Раді ЄС;

— Рада ЄС (Рада міністрів), яка складається з  уповноважених представників урядів країн-учасниць здійснює координацію  загальноєвропейської економічної  політики та приймає рішення щодо визначення напрямів законодавчої стратегії Ради Європи;

— Європейська  Комісія, що складається з членів призначених урядами своїх країн  і виконує такі функції: законодавчої ініціативи, контролю над виконанням законодавства ЄС та використання субсидій і здійснення управління у різних галузях політики ЄС (аграрній, торговельній, бюджетній тощо);

— Європейський Суд, який розглядає конфлікти між  державами — членами ЄС, інститутами  ЄС, ЄС і фізичними та юридичними особами;

— Палата аудиторів  — здійснює перевірку доходів і видатків ЄС.

В економічному аспекті ЄС прагне створення спільного  ринку, який передбачатиме ліквідацію всіх митних бар'єрів, вільне переміщення  товарів, послуг, капіталів та осіб (згідно з Шенгенською угодою), взаємне  визнання наукових і професійних ступенів та дипломів, лібералізацію і вирівнювання фінансових служб банків, інвестицій, страхувань, запровадження єдиних стандартів у промисловості.

На сучасному  етапі діють єдиний паспорт для  всіх громадян ЄС, вільні умови руху туристів і робітників усередині Союзу, а також валютна одиниця — євро, запроваджена з 1 січня 1999 р.

Оборонну функцію  країн Заходу виконує Організація  Північноатлантичного договору (НАТО), яка об'єднує такі країни: Бельгію, Велику Британію, Нідерланди, Грецію, Данію, Францію, Італію, Іспанію, Ірландію, Ісландію, Канаду, Люксембург, Німеччину, Норвегію, Португалію, Туреччину, США, Чехію, Польщу, Угорщину, Болгарію, Латвію, Литву, Естонію, Румунію, Словаччину. Якщо до розпаду СРСР НАТО протистояла як військовий союз Організації Варшавського договору, то нині організація виконує функції європейської інтеграції країн Східної і Центральної Європи.

До керівних органів НАТО належать: Північноатлантична рада — вищий орган, наділений  правом приймати рішення; Генеральний  секретар НАТО — найвища посадова особа альянсу, яка є водночас Головою Північноатлантичної ради.

Співпраця з  НАТО дає змогу країнам-партнерам  наблизити свій військово-промисловий  комплекс, організаційну структуру  збройних сил, технічні та оперативно-тактичні параметри до стандартів країн Заходу, встановити демократичний контроль над військовими структурами. Слід додати, що членство в НАТО є одним із основних факторів євроатлантичної інтеграції, що забезпечує країні-члену повноцінну участь у системі європейської безпеки, надійний захист її суверенітету і територіальної цілісності. Водночас План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) передбачає запровадження країнами — кандидатами у члени Альянсу — європейських стандартів демократії, верховенства права та добробуту.

До впливових регіональних міжнародних структур належать також інші організації: Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК); Організація американських держав (ОАД) — країни Латинської, Центральної Америки і США; Організація африканської єдності — ОАЄ, яка об'єднує 50 держав; Асоціація південно-східних азіатських держав (АСЕАН), до якої входять Індонезія, Малайзія, Філіппіни, Сінгапур, Таїланд.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

4. Тенденції сучасного світового розвитку         

Тенденції сучасного  світового розвитку. Для розуміння  сучасних глобальних і регіональних тенденцій необхідно з'ясувати сутність модернізаційних і геополітичних концепцій.

Теорії модернізації пояснюють суспільно-політичний розвиток країни як еволюційний перехід від  традиційного суспільства, що ґрунтується  на простому відтворенні, ремісничих технологіях, общинно-корлоративних цінностях, орієнтації на минуле, до модерного суспільства, що ґрунтується на застосуванні прогресивних технологій, розширенні свободи людини, цінностях індивідуалізму, раціоналізму і прагматизму.

Модернізаційні  теорії виділяють кілька етапів модернізації:

1) доіндустріальний (охоплює період XVI—XVII ст.), який започаткував  виникнення якісно нових духовних  орієнтирів на основі ідей  Ренесансу і Реформації;

2) ранньоіндустріальний, що характеризується переходом від мануфактурного виробництва до машинного, фабрично-заводського;

3) пізньоіндустріальний (США — 1914—1929 рр., Західна Європа  — ЗО—50-тіроки, Японія — 50—60-ті  роки), що характеризується змінами  в інженерній організації праці,  конвеєрним виробництвом, орієнтацією на масовий випуск стандартної продукції, поглибленням міжнародного поділу праці й розширенням та ускладненням міжособистісних комунікацій, зміною парадигми індивідуалізму як особистої відповідальності на індивідуалізм комфорту;

4) постіндустріальний, що передбачає, по-перше, перевагу сфери послуг над сферою промислового виробництва; по-друге, домінування інформаційних технологій, зростання попиту на нову символічну форму капіталу — знання; по-третє, формування різносторонньої, духовно багатої людини на ґрунті прагматизму, а не альтруїзму; по-четверте, зміну старих класових і національних конфліктів на конфлікти між різними типами культур, а також носіями модерних і традиційних цінностей тощо.

Крім модернізаційних  теорій побутують ще теорії постмодернізаційні, які на відміну від попередніх намагаються поєднати універсальні цінності західної цивілізації з національними традиційними цінностями. У зв'язку з цим виділяють кілька моделей модернізації.

Перша модель модернізації (Західна Європа і Північна Америка) виникла органічно на ґрунті власної  культури модернізації або була впроваджена  шляхом транснаціональної міграції.

Друга модель (Японія, Південна Корея, Гонконг, Тайвань) виникла  на основі засвоєння західних політичних, економічних і правових інститутів, з адаптацією їх до цінностей традиційної культури.

Третя модель (Пакистан, Індія, Колумбія) передбачає впровадження окремих елементів західних систем, зокрема ринкової економіки, консервуючи  при цьому низку елементів традиційного способу життя.