Принципи функціонування єдиного внутрішнього ринку ЄЕС

     ВСТУП

     ЄС - могутня економічна сила. На частку ЄС припадає істотна частина світового ВВП і міжнародної торгівлі (за даними 2009 року, ЄС займає 1 місце по ВВП (усього 14793000000000$)).

     1993 ознаменувався створенням єдиного  європейського ринку, заснованого на вільному переміщенні людей, товарів, послуг і капіталу.

     Єдиний  ринок - одне з найбільших досягнень  Європейського союзу. Видалення бар'єрів перед вільним пересуванням людей, товарів, послуг і капіталу принесло більше процвітання людям всього континенту, воно зсередини збагачує досвід країн, і надає їм вагу на міжнародній арені.

     З моменту створення єдиного ринку, робота з удосконалення його функціонування та ефективності велася постійно. Пріоритетні напрямки включають поліпшення здійснення і дотримання правил єдиного ринку, регулювання і лібералізацію в таких областях, як комунальні послуги, послуги і державні закупівлі. У 2003 році Комісія з внутрішнього ринку опублікувала внутрішні пріоритети ринкової стратегії 2003-2006. Діяльність Комісії зосереджена на стратегії щодо усунення прогалин у внутрішньому ринку, особливо в сфері послуг. З тих пір Комісією щорічно готуються звітні доповіді про здійснення стратегії розвитку внутрішнього ринку.

      1. ЕКОНОМІЧНИЙ І ВАЛЮТНИЙ СОЮЗ, ЄДИНИЙ ВНУТРІШНІЙ РИНОК В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ

     Єдиний  внутрішній ринок - це основа основ  європейської інтеграції. Без європейського внутрішнього ринку європейська інтеграція втратила б всякий сенс. Це підсумок послідовного сходження Західної Європи по щаблях інтеграції. Він являє собою фізичне і економічний простір, всередині якого не існує економічних кордонів і діють «чотири свободи». ЄВР - це об'єктивно існуюча реальність, в якій живуть і діють всі громадяни Союзу. Це економічна, юридична, соціальна та політична конструкція, яка підтримується всією потужністю загального законодавства, загальних інститутів і спільної політики ЄС.[1]

     Свобода руху товарів

     І з економічної, і з соціальної точки зору країна виграє, якщо ставить  на перше місце інтереси споживача, а не виробника. З цієї точки зору протекціонізм контрпродуктивний. Конкретно відкриття національного ринку дає ряд переваг в заміні дорогого вітчизняного виробництва більш дешевим імпортом, створенню допомогою конкуренції потужного стимулу для поліпшення якості товарів, лібералізації міжнародної торгівлі.

     Спочатку  держави-члени ЄС намагалися реалізувати  ці переваги шляхом створення митного  союзу, тобто скасування митних тарифів  і кількісних обмежень у взаємній торгівлі та встановлення загального тарифу щодо третіх країн. Створення  митного союзу виявилося більш ніж ефективним. Торгівля між країнами ЄС за період 1930-1990 року збільшилася більш ніж в 2 рази. Однак у реальній дійсності загальний ринок формувався понад 20 років. Це пояснювалося тим, що незважаючи на успіхи митного союзу, держави-члени не могли відмовитися від бар'єрів, огороджувальних їхню економіку від зовнішнього світу.

     Якщо  розглядати вільний, безперешкодний рух  продуктів і факторів виробництва  як ідеал, як кінцеву мету інтеграцію, то засобом її досягнення є, очевидно, повне усунення всіх бар'єрів і перешкод, що заважають свободі руху товарів, послуг, капіталів та фізичних осіб.

     Протягом 60-х років держави-члени ЄС скасували:

• Імпортні мита і збори, що мають еквівалентний ефект (адміністративні збори, плата за зберігання та проведення контрольних перевірок і т. д.), як це і було передбачено Римським договором.
• Кількісні обмеження (стеля, встановлений імпорт в країну певного виду товарів протягом певного періоду) і заходи, що мають еквівалентний ефект.
• Значне число нетарифних обмежень. Ця частина лібералізації взаємної торгівлі була здійснена не в порядку виконання основоположних договорів, а в результаті ініціатив Єврокомісії та рішень суду ЄС. Саме так були, зокрема, ліквідовані державні монополії на продаж тютюнових виробів, солі, сірників, газетного паперу і т. д.[7]

     «Проект 92» усунув митні бар'єри. Тепер  єдиною перешкодою на шляху руху товарів  залишилося необхідність заповнення митних документів. Але з 1 січня 1993 року скасовано  і ця процедура. Після цього не залишилося жодних перешкод, які змусили б робити зупинки на кордонах між державами.

     Цим же документом були усунуті і технічні бар'єри. Існування різних стандартів було одним з головних перешкод на шляху руху товарів і послуг. Для  вирішення цієї проблеми був введений знак «СЕ», наявність якого на товарах означало, що вони відповідають основним стандартам і можуть вільно просуватися на всій території ЄС.

     Особливі  складнощі в торгових відносинах між країнами ЄС викликали розбіжності  у таких галузях регулювання, як:

• Рівень і структура непрямого оподаткування;
• Технічні стандарти, встановлені для захисту трудящих, споживачів і суспільства в цілому;
• Міжнародно-правові зобов'язання знову приєдналися держав;
• Адміністративні правила.

     Але на шляху до повної свободи руху товарів, одного митного союзу було вже мало - необхідно було усунути і нетарифні бар'єри. Більш того, чим менше залишалося таких бар'єрів, тим очевиднішою ставала необхідність далекосяжної «позитивної інтеграції».

     Безпосереднє  відношення до першої з чотирьох свобод мають: загальна торгова політика, загальна сільськогосподарська політика, політика у сфері конкуренції, транспортна політика, валютна політика.[1][3]

     Свобода руху послуг

     Послуга, на відміну від товару, не може складуватися та зберігатися - послуга споживається в момент виробництва. Послуга, на відміну від товару, насилу піддається прикордонному митному контролю, і таке стандартне засіб регулювання, як тариф є неприйнятним.

     Послуга безпосередньо пов'язана з особистістю  виробника, і її доля на ринку залежить від юридичного статусу, соціального та економічного становища, культури та місцезнаходження особи, яка надає послугу. Інтеграція ринків послуг ускладнюється ще й тим, що вони багато частіше, ніж товари, є предметом регулювання з боку держави.

     Торгівля  послугами в регіональному масштабі утруднялося цілим рядом бар'єрів і перешкод:

• Прямими заборонами на надання окремих видів послуг іноземцями.
• Дискримінаційне оподаткування.
• Резервування певної частини національного ринку за національним виробником.
• Субсидії, що надаються національним компаніям.
• Валютними обмеженнями на переказ за кордон доходу від послуги.
• Технічними вимогами до устаткування, використовуваного при надання послуг.
• Проблемами митного очищення товарів, що ввозяться з-за кордону і використовуються для надання послуг.
• Римський договір надав право компанії з країни, що входить в ЄС, не відкриваючи свого відділення в цій країні.
• Проривом у сфері торгівлі послугами став «Проект-92». В результаті вдалося створити більш-менш однорідний ринок товарів і послуг. Тим не менш, залишилося ще багато невирішених проблем. Єврокомісія зараз продовжує роботу з її лібералізації.
• Знищення бар'єрів та перешкод у торгівлі послугами в рамках ЄВР здійснювалося за допомогою 3 взаємозалежних інструментів «негативної» та «позитивної» інтеграції.
• Лібералізації торгівлі послугами в рамках ЄВР як за допомогою вільного переміщення послуг через кордони, так і вільного створення відділень для надання послуг в інших державах-членах ЄС.
• Взаємного визнання якості національного контролю.
• Гармонізації існуючих національних та створення мінімального набору засобів інтеграційного регулювання.[6]

     Особа, яка надає послуги має право  їздити до замовника, перетинаючи при  цьому самостійно кордон для того, щоб надати свої послуги в іншій  країні Співтовариства. Це типовий випадок застосування цієї свободи.

     Судом Справедливості також встановлено, що особа, яка бажає отримати які-небудь послуги також може користуватися  цією свободою. Під цю категорію потрапляють як особи, які бажають скористатися медичними послугами в іншій країні, або туристи, так і люди, які виїжджають в іншу країну здобувати освіту або вести свій бізнес.

     Дана  свобода також застосовна до тих  випадків, якщо замовник і особа, яка  надає послуги, перебувають кожен  у своїй країні, і лише надається послуга перетинає кордон. Типовим прикладом можуть служити телебачення і радіомовлення.[1][3]

     Свобода руху капіталу

     Регулювання рух капіталу займає важливе місце  в арсеналі засобів державного втручання  в економіку. Капітал являє собою самий мобільний фактор виробництва, причому в короткостроковому плані його рух часто носить спекулятивний характер. Необмежені приплив і відтік грошового капіталу можуть приводити до економічно необґрунтованим і в кінцевому рахунку до руйнівних коливань процентних ставок та обмінних курсів, вимушеним девальвація і валютним кризам. Тому, залежно від економічної кон'юнктури уряду вживають заходів або для обмеження вивозу капіталу з країни, або для обмеження його ввезення.

     Але до середини 80-х років уряди західноєвропейських країн прийшли до висновку про необхідність скасування контролю над рухом капіталу і лібералізації ринків. Цьому сприяли ряд обставин: стійке поліпшення платіжних балансів держав-членів ЄС, швидка інтернаціоналізація виробництва, приголомшливий зростання грошових ринків, високе досягнення інформаційних та банківських технологій зробили менш гострою необхідність над рухом капіталу.

     У 1988 р. Рада прийняла директиву про  створення вільного ринку капіталів  в рамках усього Співтовариства до 1992 р. Директива передбачала повну лібералізацію руху капіталу між державами-членами. Рух капіталу між країнами ЄС повинно було стати предметом поступової лібералізації. Були заборонені всі обмеження на рух капіталу між державами-членами та третіми країнами. Заборонені всі обмеження на платежі між державами-членами та третіми країнами. Вільний рух капіталу дає можливість фізичним та юридичним особам безперешкодно відкривати рахунки в будь-який з країн Євросоюзу, а також переводити необмежені кошти з однієї країни в іншу. Це також означає необмежені інвестиційні і фінансові можливості по всій Європі. Також можна сказати, що вільний рух капіталу неминуче веде до більш тісної економічної і фінансової інтеграції.

     Між тим Договір зберіг елементи національного  державного регулювання у сфері руху капіталів. Але, незважаючи на наявність застережень, слід визнати, що до теперішнього часу переважна більшість перешкод на шляху вільного руху капіталів в межах ЄВР усунені.

     В області законодавства про компанії Рада зобов'язала всі компанії, зареєстровані в країнах ЄС, публікувати щорічні звіти, що відповідають певним специфікаціям.[1][3]

     Вільний рух фізичних осіб.

     Дана  свобода має величезне практичне, соціальне та гуманітарне значення для країн ЄС. Без такої свободи залишилося б порожнім звуком поняття єдиного громадянства ЄС.

     Громадяни держав-членів ЄС отримали право шукати і влаштовуватися на роботу за наймом в будь-якому іншому державі-члені  ЄС і користуватися тими ж правами  в галузі оплати праці, умов роботи та профспілкових прав, що і громадяни приймаючої держави.

     Особи вільних професій отримали право  вільно влаштовуватися в будь-якому  іншому державі-члені ЄС. Документи про освіту та професійної кваліфікації, отримані в одній країні ЄС, повинні були автоматично визнаватися в будь-якій країні ЄС.

     Соціальна інтеграція полягає в праві працівника користуватися всіма соціальними  благами, можливими в даній країні. Іншими словами, працівники з інших країн Співтовариства повинні мати ті ж права і привілеї, що і місцеві жителі, як в плані умов життя, так і в плані соціального захисту. Правилами Співтовариства гарантується соціальний захист як для працівників, так і для їх сімей.

     Тим не менш, незважаючи на прийняті ЄС заходи по повній лібералізації руху фізичних осіб між державами-членами не дали відчутних результатів: економічні стимули міграції виявилися недостатньо сильними, а культурні і мовні бар'єр занадто значними. Важко очікувати, що пересічний громадянин ЄС прагнув поїхати на роботу в іншу країну ЄС, долаючи всі пов'язані з цим незручності, коли рівень заробітної плати та можливості отримання роботи скрізь приблизно однакові.[1][3]

     1.1 Економічний і валютний союз

     До  створення Економічного і валютного  союзу взаємовплив на економічну політику країн-членів здійснювалося  в основному за допомогою інструментів торгової і структурної політики (загальноєвропейські транспортні проекти, екологія, сприяння науці і дослідженням та т. д.) або мікроекономічного регулювання (регулювання окремих аспектів діяльності підприємств, наприклад - у сфері охорони праці). У 1990-х за рішенням Маастрихтського договору вперше був задіяний весь комплекс засобів, включаючи інструментарій макроекономічного регулювання.