Суть і форми міжнародного руху капіталів у сучасній економіці

  Прямі інвестиції справляють безпосередній і вагомий вплив на всю світову економіку і мають тенденцію до інтенсивного зростання. Так, на початку 1980-х рр. їх загальний обсяг становив 450 млрд дол., а вже наприкінці 1990-х рр. — понад 3 трлн дол.

  Позичковий капітал експортується у вигляді грошових кредитів уряду або підприємствам інших країн, вкладення грошей на банківські рахунки за кордоном.

  Міжнародна економічна допомога виступає у вигляді грантів, субсидій тощо для отримання безоплатних консультацій та інженерної допомоги, поставки обладнання, стажування і навчання за кордоном тощо.

  Світовий ринок позичкових капіталів можна визначити як механізм акумуляції та перерозподілу світових фінансових ресурсів, котрий діє під впливом попиту позичкового капіталу та його пропонування з боку позичальників і кредиторів з різних країн.

Умовно його поділяють  на світовий грошовий ринок і світовий ринок капіталів. Головними посередниками  на світовому ринку позичкових капіталів  є ТНБ, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні фінансово-кредитні організації.

  На початкових етапах розвитку світового господарства вивіз капіталу був властивий для невеликої кількості промислово розвинутих країн, що здійснювали його експорт на периферію. Подальша еволюція світової економіки істотно розширила межі цього процесу: вивіз капіталу стає функцією будь-якої успішної економіки. Нині капітал вивозять і провідні промислово розвинуті країни, і середньорозвинуті, і навіть країни, що розвиваються, перш за все “нові індустріальні країни”. Серед найбільших експортерів капіталу — США, Великобританія, Франція, Німеччина, Японія, Гонконг. З усього обсягу експорту прямих зарубіжних інвестицій більше ніж 90 % припадає на розвинуті країни світу, які одночасно є й основними його імпортерами. Про це свідчить той факт, що майже 70 % загального обсягу міжнародного інвестування припадає на тріаду США — Європейський Союз — Японія.

  Серед країн, що розвиваються, найбільшим регіоном розміщення іноземного капіталу є Південна і Північно-Східна Азія, а також Китай.

  У 1990-ті рр. намітились високі показники активності іноземних інвесторів у країнах Східної та Центральної Європи.

 

РОЗДІЛ 2. Форми іноземних інвестицій

2.1. Поняття і види міжнародних інвестицій

 

Міжнародні інвестиції – це довгострокові вкладення  капіталу за кордоном з метою отримання  прибутку.

Розрізняють дві основних форми іноземних інвестицій:

- прямі іноземні інвестиції;

- портфельні іноземні  інвестиції.

Прямі іноземні інвестиції (ПІІ) – капіталовкладення в іноземні підприємства, які забезпечують контроль над обўєктом розміщення капіталу і відповідний доход. За міжнародними нормами частка іноземної участі в акціонерному капіталі фірми, що дає право такого контролю – 25%, за американськими – 10%, австралійськими і канадськими – 50%. Прямі іноземні інвестиції здійснюються у формі створення дочірніх компаній, асоційованих (змішаних) компаній, відділень, спільних підприємств тощо. Сьогодні найчастіше створюються змішані компанії за участю місцевого капіталу [2].

Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому - компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

ПІІ за міжнародною класифікацією  поділяються на :

а) вкладання компаніями за кордон власного капіталу (капітал  філій і частка акцій у дочірніх та асоційованих компаніях);

б) реінвестування прибутку;

в) внутрішньокорпоративні переміщення капіталу у формі  кредитів і позик між прямим інвестором та дочірніми, асоційованими компаніями і філіями.

Портфельні інвестиції – вкладення  в іноземні підприємства або цінні  папери, які приносять інвесторові  відповідний доход, але не дають право контролю над підприємством. Такими цінними паперами можуть бути акціонерні або боргові цінні папери (прості векселі; боргові зобовўязання; інструменти грошового ринку та інші). 

Чіткої межі прямими і портфельними інвестиціями немає. Вивезення підприємницького капіталу має велике значення для обох країн. Водночас, характерною рисою останніх років є переважання портфельних інвестицій. Якщо у 80-х роках прямі іноземні інвестиції складали приблизно 50% всього міжнародного руху капіталу, то в кінці 90-х – вже 25%. Частка є портфельних інвестицій зросла з 20% до 60%:

Випереджаюче зростання портфельних  інвестицій пояснюється тим, що, з  одного боку, організацію і розміщення їх за кордоном дедалі частіше здійснюють інститути, які не володіють значними грошовими ресурсами й широкою інформацією про стан світового ринку цінних паперів (трастові й страхові компанії, пенсійні фонди, банки та інші фінансові установи), а з іншого – тим, що портфельні вкладення часто використовують не тільки як додаткове джерело прибутку, скільки для проникнення у високомонополізовані галузі, великі й найбільші корпорації. 

Слід розрізняти поняття “ввезення  капіталу” та “іноземні інвестиції”. Ввезення капіталу – періодичний приплив іноземного капіталу; іноземні інвестиції – загальна сума накопиченого іноземного капіталу в національній економіці за певний період. Ця сума може зростати незалежно від того, ввозиться новий капітал чи ні. В першу чергу це стосується прямих інвестицій [2].

В економіці США існують важливі  галузі та сфери, розвиток яких визначається іноземним сектором: виробництво  будівельних матеріалів, хімічна  промисловість, випуск нафтопродуктів, електротехнічна й електронна промисловість  тощо (питома вага іноземного сектора в них – понад 20% усіх активів і обсягу продаж). В інших країнах позиції іноземного сектора в окремих галузях ще вищі. У ФРН питома вага його в обороті всіх підприємств у нафтопереробній промисловості сягнула у 1992 91%, у хімічній – 30%, в електротехнічній (з електронною включно) – 27%.

Інвестування може здійснюватися  різними методами:

- через розвиток контрактних  форм співробітництва;

- злиття і придбання підприємств;

- створення власних філій, дочірніх  компаній, спільних підприємств.

Контрактні (неакціонерні) форми інвестування:

- Експорт-імпорт – торгівля  товарами та послугами - найпростіша  форма проникнення на міжнародні  ринки.

- Ліцензування – купівля-продаж  права на нематеріальну власність  (патенти, авторські права, програми, торгові марки, ноу-хау) на певний період. Цей спосіб організації виробництва за кордоном, котрий зводить до мінімуму капітальні витрати, забезпечує одержання в обмін на ліцензію активів інших фірм або доходів з ринків, недоступних для експорту або інвестицій. Плата за ліцензію може бути у формі: роялті – періодичних платежів у вигляді фіксованих ставок (3-5%) від доходу, повўязаного з комерційним використанням ліцензії, або паушальних платежів – одноразових платежів за ліцензію [9].

- франчайзинг – це передача  продавцем (франшизером) права на використання своєї торгової марки покупцю (франшизі). Торгова марка для бізнесу покупця є найбільш важливим активом, завдяки чому продавець надає постійну допомогу покупцю в його бізнесі. Історія франфайзинга починається з ХІХ століття. В США 35% обороту роздрібної торгівлі – це франчайзинг (у Європі – 10%). Ця система охоплює майже всі види послуг, у тому числі ресторани і кафе, автосервіс тощо. 

- контракти на управління –  є засобом, за допомогою якого  фірми можуть надіслати частину  свого управлінського персоналу для надання підтримки фірмі в іншій країні або надання спеціалізованих управлінських функцій на певний період за встановлену плату. Талановиті менеджери – найважливіший актив фірми.

- підрядне виробництво - звўязки  на основі внутрішньогалузевої спеціалізації. В його основі лежить поглиблення міжнародного поділу праці та внутрішньогалузевої спеціалізації (не за кінцевою продукцією, а деталями, вузлами, комплектуючими виробами, технологічними процесами). В сучасному машинобудуванні тільки 15-20% усіх деталей є оригінальними, решта – взаємозамінні, їх виробництво виокремлюється в процесі розвитку промислової кооперації.

- “проекти під ключ” – це  укладання контрактів на будівництво  підприємств, які передаються  власникові для експлуатації у стані їх повної готовності. Це можуть бути фірми-виробники промислового устаткування, будівельні фірми, консалтингові фірми, державні установи по виробництву певного виду продукції [9].

Привабливість контрактних форм інвестування полягає у тому, що вони здатні захистити активи фірм. Проте, вони можуть породжувати проблеми:

а) втрату контролю;

б) можливе неадекватне використання ліцензій;

в) можуть породжувати майбутніх  конкурентів.

Тому, набуваючи досвіду, фірми  збільшують свою безпосередню участь в міжнародних операціях через поширення інвестиційної діяльності, головним чином через створення власних зарубіжних фірм та у формі спільного підприємництва. 

Власні зарубіжні фірми створюються  за кордоном у вигляді:

- дочірньої компанії (subsidiary) – реєструється як самостійна компанія і має статус юридичної особи з власним балансом. Контролює її батьківська компанія, яка володіє частиною акцій або всім капіталом;

- асоційованої(змішаної) компанії (associate) – відрізняється від дочірньої  меншим впливом батьківської фірми, якій належить суттєва, але не основна частина акцій. Змішані компанії, в яких іноземному інвестору належить більше від половини акцій, називають компаніями переважного володіння, а якщо 50% - іноземному інвестору і 50% - місцевому – компаніями однакового володіння, якщо іноземний інвестор має менше ніж 50% акцій – змішаним підприємством з участю іноземного капіталу.

- відділення (branch)– не  є самостійними компаніями та  юридичними особами і на всі  100% належать батьківській фірмі.  Відділення можуть мати форму представництва головної компанії за кордоном, партнерства, у тому числі і з місцевими підприємцями, рухомого майна (кораблі, літаки, нафтові платформи), що належить головній компанії і функціонує за кордоном не менше 1 року [11, С.92-96.].

Країна, у якій розташовується головна компанія, називається країною  базування, а країни, де знаходяться  компанії-філії – приймаючими  країнами.

Спільне підприємництво – це діяльність, заснована на співробітництві  з підприємцями, підприємствами і  організаціями країни-партнера та їхньому спільному розподілі доходів та ризиків від здійснення цієї діяльності. 

Спільне підприємство –  це організаційно-правова форма  поєднання зусиль партнерів різних країн з метою здійснення спільної підприємницької діяльності. 

Переваги спільного  підприємництва:

1 - це реальний спосіб  функціонування на ринках країн,  в яких заборонена або обмежена  діяльність іноземних фірм без  участі місцевого партнера;

2 – можливості обўєднання  капіталів;

3 – можливості отримати  певні пільги, переваги місцевого партнера;

4 – можливості швидкого  пристосування, розуміння місцевого  середовища за допомогою місцевого  партнера;

5 – можливості мінімізувати  ризик за умов мінливої політичної  та економічної ситуації в  різних країнах;

6 – загострення конкуренції на світових ринках.

Недоліки:

1 – зіткнення інтересів  партнерів;

2 – поєднання двох  і більше корпоративних культур  не завжди дає можливість подолати  суперечності.

В розвинених країнах  спільне підприємництво частіше  всього зумовлюється такими причинами, як жорстка конкуренція на світових ринках та обўєднання ресурсів для спільних науково-дослідницьких та науково-виробничих проектів.

Злиття і придбання  – форми концентрації капіталу, які здобули значного поширення  в сучасних умовах. Основними причинами  злиттів і придбань компаній виступають:

1. Глобалізація економіки  і лібералізація світової торгівлі. Вступаючи в боротьбу за перерозподіл  ринків, компанії прагнуть посилити  свої позиції.

2. Переніс центру ваги  міжнародної конкуренції в сектор  високотехнологічних товарів і послуг, що зумовлює необхідність зростання витрат на НДДКР.

3. Проблема надвиробництва  і пошуки ринків збуту.

З метою активізації  інвестиційної діяльності, притоку  інвестиційних ресурсів в країну в світовій практиці застосовуються різні засоби, одним з основним з яких виступає створення вільних економічних зон.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) – це територія однієї країни, на якій товари не підлягають звичайному митному контролю та відповідному оподаткуванню. В літературі існує багато визначень ВЕЗ, що пояснюється різноманітністю їх різновидів, кожен з яких має свої особливості функціонування та відіграє свою роль в економіці країни [9].