«Велика вісімка» як суб’єкт міжнародних відносин

Міністерство  освіти і науки України

Національний університет  “Острозька академія”

Факультет міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин

 

 

 

 

 

 

 

КУРСОВА РОБОТА

на тему : «Велика  вісімка» як суб’єкт міжнародних  відносин

 

 

Студентки 1 курсу  групи МВ – 11

напряму підготовки 0302 міжнародні                              відносини

спеціальності 6.030201 міжнародні відносини

 

Керівник: Рудько С.О.

 

Національна шкала_________________

Кількість балів:___________ Оцінка: ECTS______

 

Члени комісії    _____________      ________________________

       (підпис)                       (прізвище та ініціали)

  _______________      __________________________

                                                                                              (підпис)                      (прізвище та ініціали)

  _______________      __________________________

            (підпис)                      (прізвище та ініціали)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

м. Острог – 2013 рік

ПЛАН

Вступ……..

РОЗДІЛ 1. Виникнення та розвиток «Групи восьми»…………

РОЗДІЛ 2. Роль організації на міжнародній арені, цілі та завдання країн-учасниць………………………………………….

РОЗДІЛ 3. «G8» як суб’єкт  міжнародних економічних відносин……….

РОЗДІЛ 4. Основні глобальні проблеми сучасності і шляхи їх вирішення, ініційовані «Великою вісімкою»……………….

Висновки……………………..

Список використовуваної літератури………………………………………

Додатки…………………….

 

 

 

 

 

 

 

 

                                      

 

                                        

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

Виникнення та розвиток «Групи восьми»

Причинами появи  «Групи cеми» на світовій арені можна назвати багато подій, що сталися упродовж другої половини 20 століття. Саме у 70-х роках почала потроху формуватися багатополюсна системи світового устрою. І саме у той період світ зіткнувся з рядом політичних та  економічних проблем.

Однією з причин появи G8 став розпад Бреттон-Вудської фінансової системи у 1971 році та вдалі спроби Міжнародного валютного фонду і  Міжнародного банку реконструкції  та розвитку реформувати її. У той  час значно зменшилась позиція долара, у результаті чого в 1971 році Вашингтон був змушений відмовитися від системи регулювання міжнародного валютного механізму: в ​​1971 році була скасована конвертованість долара в золото, а в 1971 і 1973 роках адміністрація Ніксона двічі пішла на девальвацію долара.

Також у жовтні 1973 року почалась перша нафтова криза, відома як «нафтове ембарго». У ході якого ОПЕК заявив, що не буде постачати нафту країнам, які підтримали Ізраїль у конфлікті з Єгиптом та Сирією, це найбільше стосувалось США та їх країн-союзниць. Упродовж 1974 року ціна на нафту збільшилась у кілька разів. У цей період стався також значний спад виробництва, який характеризувався нульовим зростанням валового національного продукту( рецесією). Даний спад розпочався у 1974 році, внаслідок нафтової кризи. Рецесія супроводжувалась інфляцією та зростанням рівня безробітництва.

Наприкінці сімдесятих відбулась  друга нафтова криза, а у 1980-1982 роках була велика економічна криза.

Ще однією причиною стало  набуття сили та впевненості на світовій арені країн «третього світу» через процес деколонізації. Далі процес націоналізації поширився і на країни Азії. Тоді поставилось питання про створення їх власної міжнародної організації. Таким механізмом стала Організація солідарності народів Азії, що пізніше переросла в Організацію солідарності народів Азії та Африки, перша конференція якої відбулась у Каїрі в 1957 році. Також продовжувала свій розвиток і «Група 77-ми» ( нині у ній налічується 130 держав-членів), величезна міжнародна організація країн, що розвиваються, яка діє в рамках ООН та її органів. Основою метою є торгово-економічна, політична та технічна співпраця. Ці організації вимагали компенсацію збитків, яких нанесли їм колонізаторські країни, вони почали виступати не тільки з політичними, а й з економічними претензіями.

Ці та інші події стали  причиною появи думки, про створення  механізму, який би узгоджував позиції  та інтереси провідних країн Заходу. З листопада 1975 року глави держав та урядів найбільш розвинених промислових демократій зустрічалися для вирішення економічних та політичних проблем, які стояли перед ними та світовим товариством вцілому. Перше вживання терміну «Велика сімка» було зафіксовано 21 січня 1991 року в статті газети «Коммерсант» «Прибалтика обійшлася Горбачову в 16 млрд. доларів». Термін виник в російській публіцистиці з помилкової розшифровки англійського скорочення G7 як "Great Seven" («велика сімка»), хоча насправді воно розшифровується як "Group of Seven" («Група семи»).

Історія створення цього  «клубу» розпочинається у 1975 році, коли президент Франції Жискар д'Естен запросив на закриту неформальну зустріч лідерів США, Англії, ФРН, Італії та Японії для обговорення шляхів виведення західної  економіки з енергетичної кризи. Хоча темою саміту була проблема стабілізації постачання нафти, дискусія швидко перейшла на питання макроекономічної координації. Через успішність зустрічі група вирішила зустрітися ще раз через рік. З 1977 року зустрічі було вирішено проводити кожного року. Лідери хотіли створити наступника «Бібліотечної Групи» (неофіційної організації держав, до якої належали міністри фінансів країн G5 (США, Великобританія, Франція, Західна Німеччина та Японія), назва пішла від першого місця зустрічі – Бібліотеки Білого Будинку), яка діяла з 25 березня 1973 року. Канада приєдналася до них на зустрічі в Пуерто-Ріко у 1976 році і розглядалася як північноамериканська відповідь на включення Францією Італії, а Європейський Союз на Лондонському саміті у 1977 році, в ролі представника інтересів усіх своїх країн-учасниць. Офіційно про існування «Великої сімки» було об’явлено в 1985 році.

Уже в вісімдесяті  роки , під час зміни політичної еліти консерваторів ( у 1981 році президентом  США став Рональд Рейган,  президентом  Франції – Франсуа Міттеран, у 1982 році канцлером Німеччини став Гельмут Коль, у 1979 році прем’єр-міністром Великобританії стала Маргарет Тетчер, у 1982 році прем’єр-міністром Японії став Ясухіро Накасоне) стали розглядатися на самітах не лише економічні питання, а й питання політики, адже нова влада була менш обізнаною в сфері економіки. Саме тоді значно збільшилась кількість тем для обговорення, від питань безпеки до питань модернізації та проблем навколишнього середовища.

Першим кроком для розширення кількості дискусійних тем була висунута більш гуманітарна, аніж політична  проблема, хоча і з різко політичним нахилом. Для токійського саміту 1979 року прем’єр – міністру Японії було запропоновано підготувати повідомлення про біженців із В’єтнаму, Лаосу та Камбоджі. Отож 28 червня 1979 року прем’єр – міністр Японії Охіра Масайосі виступив із спеціальною заявою про Індокитайських біженців, в якій було вказано способи вирішення проблеми шляхом міжнародних зусиль та вкладанням коштів , зважаючи на наявні соціальні та економічні умови країн. Тим самим лідери «Групи семи» досягли одразу двох цілей : по-перше, вони підключали Японію , яка не брала участі раніше в багатосторонніх диспутах щодо питань політики та безпеки, по-друге, вони розширювали спектр дискусійних питань, приділяючи майже всю увагу політичним проблемам .

На зустрічі в Венеції (Італія) 1980 року обговорювалися питання терористичних актів на дипломатичні та консульські приміщення та персонал, проблема біженців, ситуація в Афганістані після введення радянських військових та питання повітряного піратства.

Та великим досягненням «Групи семи» вважається прийнятий на самітах 1979 та 1980 років  договір про збереження енергії та розвиток альтернативних джерел енергії перед очікуваним другим скачком цін на нафту. Ці саміти показали бажання та готовність лідерів G7 слідувати їх власним правилам договорів.

Погіршення  відносин між країнами Заходу та Сходу ( що призвело до виставлення Радянським Союзом своїх ракет SS-20) дало поштовх  до термінової зустрічі глав чотирьох держав, а саме В. Жискан д’Естена, Г. Шмідта, Дж. Картера та Дж. Каллагена , в Гваделупі в 1979 році. Ця зустріч була настільки вдалою, що ці чотири учасника вирішили обговорювати стратегічні питання в обмеженому складі, але нововведення не відбулося через протест інших учасників «Групи семи». Цей саміт зумів погодити Італію, Канаду та Японію у питанні надання чисто економічним зустрічам політичного характеру, що тим самим унеможливило розглядання вибраних питань в неповному складі Сімки.

Починаючи з  вісімдесятих років політичні питання  стають звичними для обговорення на зустрічах. На саміті в Оттаві ( Канада) 21 липня 1981 року було розглянуто підсумок політичних питань, де було відмічено проблеми Близького Сходу, особливо Лівану. Починаючи саме з цієї зустрічі незмінною темою дискусій стала проблема відносин по лінії Захід – Схід. Переломним моментом діяльності G7 стала перша воєнно-політична декларація даного форуму             «Декларація з питань безпеки», що була прийнята у 1983 році на саміті у Вільямсбурзі, штат Вірджинія, США. У якій вони заявили: «The security of our countries is indivisible and must be approached on a global basis» ( «Безпека наших країн неподільна і повинна вирішуватися на глобальній основі»). Ці слова виразили ставлення країн-учасниць до безпеки та показали їх загальне згрупування.

На зустрічі у 1989 році в Парижі «Велика сімка» висловила своє негативне ставлення до КНР через репресії всередині країни та події на площі Тяньаньмень, коли армійські підрозділи розігнали демонстрацію студентів, в результаті чого загинули сотні протестувальників. Ці події привели до вживання відповідних заходів, для того щоб висловити глибоке почуття осуду, перервати двосторонні міністерські зв’язки і зв’язки на найвищому рівні, а також призупинити торгівлю зброї Китаю. Крім того, кожен з членів «Сімки» погодився, що, враховуючи поточну економічну невизначеність, треба відкласти  розгляд нових кредитів Світового банку.

Закінчення  «холодної війни», зростання ролі глобальних проблем та проблеми вирішення  конфліктів спричинили зміну та розширення кількості та різноманітності питань для дискусій на зустрічах.

Дев’яності роки стали  роками поступової інтеграції Росії  до країн «Великої сімки». Перші  контакти з Росією відбулися ще за часів СРСР. 17 липня 1991 року відбулась  перша зустріч представників  «Сімки» і Президента СРСР Михайла Горбачова. З тих пір Росія була присутньою на усіх зустрічах клубу. З 1994 року зустрічі проходили за принципом «7+1», адже саме після саміту в Неаполі Росія брала участь у кожному форумі G7, «Група» навіть була названа «П8» чи «Політичною вісімкою».

У квітні 1996 року відбувся саміт «Великої сімки + 1»  з питань ядерної безпеки з  повноправною участю Росії. Важливим етапом у трансформації статусу Росії  від «гостьового» до статусу повноправного  учасника «Політичної вісімки» стало  підписання в рамках саміту з ядерної безпеки Московської Декларації про ядерну безпеку

1999 року в  Бермінгемі ( Англія) «Велика сімка»  офіційно стала «Великою вісімкою»,  надавши Російській Федерації  формальне право на повноправну  участь у цьому клубі великих  держав.

Та, не дивлячись  на прийняття Російської Федерації  до ряду країн – членів форуму, експерти-міжнародники вважають, що хоч геополітичне становище  Росії сьогодні є на високому рівні, та економічні можливості не досягають  рівня інших країн «Групи восьми», а тому представники РФ лише частково приймають участь у засіданнях міністрів фінансів  та голів банків «Великої вісімки». Російська Федерація не може бути абсолютним членом форуму через недостатній, як для країни-члена форуму, рівень ВВП, наступ влади на демократичні інститути, особливо на засоби масової інформації, використання власних енергетичних ресурсів задля тиску на інші країни              («ГазПром» став величезним важелем в політиці Російської Федерації), порушення прав людини у Чечні – усі ці фактори суперечать засадам «Великої вісімки».

На черговому  саміті «Групи восьми» 21-23 липня 2000 року в Окінаві (Японія) був розглянутий  весь комплекс глобальних міжнародних  проблем. У виступах президента Росії  В. Путіна на саміті особлива увага  приділялася, зокрема, темам стратегічної стабільності, боротьбі з міжнародним тероризмом (акцент був зроблений на терористичній загрозі, що виходить з контрольованого талібами Афганістану), інформаційній безпеці, інтеграції Росії в світову економіку. Було також досягнуто домовленості про створення центру з контролю за пусками ракет, дана ініціація була однією з російських пропозицій про нарощення багатонаціональних зусиль з проблем контролю, створення глобальної системи контролю. На форумі детально були обговорені і такі важливі теми, як розвиток демократії, проблеми екології, охорони здоров'я, питання освіти, культурного життя.

У зв'язку з трагічними подіями 11 вересня 2001 року в США «Вісімці»  багато в чому довелося переорієнтуватися  на завдання антитерористичної боротьби. Ці проблеми стали центральними в порядку денному саміту 26-27 червня 2002 року в Кананаскісі (Канада).

Лідери «вісімки»  одностайно визнали, що антитерористичне співробітництво має залишатися одним із пріоритетних напрямків  роботи з довгостроковою перспективою. При ініціативній участі російської сторони, на саміті було обговорено широкий комплекс взаємопов'язаних проблем зміцнення міжнародної безпеки та стратегічної стабільності, включаючи зміцнення режимів нерозповсюдження, контролю над озброєнням та роззброєнням.

Головним результатом  саміту для Росії стала історична  домовленість лідерів про прийняття  Російською Федерацією в 2006 році функцій  повноправного голови «Вісімки», що стало вираженням визнання партнерами реальної ролі Росії в сучасному  світі, її успіхів у реалізації внутрішніх реформ. Прийнято рішення про перетворення робочої групи «Сімки» з ядерної безпеки у формат «Вісімки» з повноправною участю Росії. Партнери позитивно відкликнулися щодо визнання ринкового статусу російської економіки та висловили політичну підтримку вступу Росії до СОТ.