Вестфальська система міжнародних відносин

Реферат на тему:

Вестфальська система міжнародних відносин

Становлення нової системи міжнародних відносин стало наслідком Тридцятилітньої війни – конфлікту, в ході якого було зруйновано основні підвалини попереднього світового порядку.

Тридцятилітня війна, 1618-1648 – міжнародний конфлікт загальноєвропейського масштабу, боротьба протестантських монархів Німеччини, підтриманих рядом національних держав Європи проти влади Священної Римської імперії, на боці якої виступили католицькі монархи Німеччини, Річ Посполита та папа римський, наслідком чого стало тривале закріплення політичної роздробленості Німеччини та формування Вестфальської системи міжнародних відносин.

На боці Габсбургів (австрійських та іспанських) у війні взяли участь католицькі князі Німеччини, папа римський та Річ Посполита; в антигабсбурської коаліції – Франція, Швеція, Голландія, Данія, Англія, Московське царство та протестантські князі Німеччини, а також антигабсбурські рухи в Чехії, Трансільванії та Італії.

З кінця XVI ст. зближення іспанської та австрійської гілок дому Габсбургів створило можливість для відновлення імперії Карла V. Заважала цьому незалежність німецьких протестантських князів, закріплена Аусбурзьким релігійним миром 1555. У відповідь на спроби імператора Рудольфа ІІ їх підкорити, протестантські князі об'єдналися в Протестантську унію в 1608, яку підтримали Франція та Англія. З іншого боку, католицькими князями було утворено Католицьку лігу у 1609, яку підтримали Іспанія та папа римський.

У 1617-1618 Габсбурги підсилили тиск на Чехію, порушивши т.зв. “Грамоту Величності” імператора Рудольфа ІІ, за якою чеським протестантам дозволялося будувати протестантські церкви. У відповідь на це спалахнуло Чеське повстання 1618-20, першими кроками якого було звернення до Протестантської унії та обрання королем Чехії її голови Фрідріха Пфальцського.

З цього починається перший, чеський, або чесько-пфальцький, період (1618-23) Т. в. Окрім Чехії, повстання проти влади Габсбургів виникли і в інших регіонах, зокрема в Трансільванії. Спираючись на допомогу Католицької ліги (уклавши з нею союз в 1619), імператор Фердінанд ІІ розбив чеських протестантів біля Білої Гори 8.11.1620, після чого почав відновлювати католицтво в Чехії. Війська Католицької ліги та Іспанії зайняли Пфальц в 1621-23 після перемог імперського полководця Тіллі під Вімпфеном та Хьохстом. Землі Фрідріха Пфальцського було конфісковано імператором, Верхній Пфальц відійшов до союзника імператора – Баварії. Період 1621-23 років Т. в. іноді називають Пфальцським.

Другий період Т. в. – датський (1625-29) – характеризується втручанням сусідніх держав у хід війни. Підтримана субсидіями з боку Франції, Англії та Голландії за умовами Гаагської конвенції про субсидії 1625 року, першою втрутилася у війну Данія, розраховуючи захопити південне узбережжя Балтійського моря. Основні сили Голландії при цьому було спрямовано на війну проти Іспанії, що відновилася 1621 року після т.зв. Дванадцятилітнього перемир'я 1609. Французький уряд Ришельє намагався залучити до війни проти імперії Швецію, але останню було втягнуто у війну із союзником Габсбургів, Річчю Посполитою.

Війська імперії та Католицької ліги нанесли ряд відчутних поразок силам антигабсбурської коаліції (перемога імперського полководця Валленштейна над генералом коаліції Мансфелдом при Дессау 25.04.1626; перемога Тіллі над королем Данії Крістіаном IV біля Луттера 27.08.1626) та вигнали війська Данії з території Німеччини в 1627-28. Північну Німеччину було окуповано військами Валленштейна, який планував вторгнення в Данію і розпочав будувати флот. Данія була змушена укласти Любекський мир 1629 року на умовах відновлення довоєнного стану і виходу з війни. Реституційний едикт, виданий Фердінандом ІІ 1629 року, було направлено на підрив положень Аусбурського релігійного миру 1555, протестантські титули оголошувались недійсними. Норми едикту підсилили спротив протестантів владі Габсбурга. В 1628-31 роках розгорнулися бойові дії між Імперією та Францією в Північній Італії – т.зв. війна за Мантуанський спадок, яка іноді виокремлюється як самостійний період Т. в. При цьому метою зовнішньої політики Франції залишалося залучення Швеції до війни. За посередництва Франції, Англії та Голландії між Швецією та Річчю Посполитою було укладено Альтмаркське перемир'я 1629 року, що дозволило Швеції згодом вступити у віну проти Габсбургів.

Третій, шведський, період Т. в. (1630-35) розпочався вторгненням шведського короля Густафа ІІ Адольфа в Північну Німеччину. Швецію підтримали Франція (субсидіями, за умовами франко-шведської угоди в Бервальді 1631 року) та Московська держава (через продаж збіжжя Швеції на пільгових умовах). Цілі Швеції у війні полягали в завоюванні панування в басейні Балтійського моря. Перемігши при Брейтенфельді армію Тіллі 17.09.1631, Густав ІІ Адольф згодом зайняв Мюнхен, столицю Баварії. Армія Саксонії, союзника Швеції за угодою від вересня 1631, вступивши до Чехії, зайняла Прагу.

Валленштейн, відсторонений від керівництва армією в 1630 році, повернувся на свою посаду в 1632. Битва при Лютцені (Саксонія) 6.11.1632 завершилася перемогою шведів, але короля Швеції Густава ІІ Адольфа було вбито.

В 1632 році Московська держава розпочала війну проти Речі Посполитої (т. зв. Смоленська війна), але після поразки під Смоленськом уклала з нею Поляновський мир 1634.

В 1634 році було вбито Валленштейна, після чого об'єднані імперські та іспанські сили здобули перемогу під Нордлінгеном в Південній Німеччині 6 .09.1634. Курфюрст Саксонський уклав із імператором Празький мир 1635, до якого пізніше приєдналися ряд інших протестантських князів. За цією угодою було переглянуто норми Реституційного едикту, в результаті чого вдалося досягти примирення між католиками та протестантами. Празький мир було прийнято майже всіма німецькими князями та вільними містами. Об'єднана імперська армія готувалася до боротьби із рештками шведських сил на території Німеччини.

Франція, невдоволена таким розвитком подій, вирішила вступити у війну у 1635. Останній, франко-шведський, період (1635-48) Т. в. розпочався після укладання шведсько-польського Штумсдорфського договору 1635 року та шведсько-французького Сен-Жерменського договору 1635 року. Бойові дії тривали на великій частині території Європи: в Нідерландах, де голландці та французи протидіяли іспанцям; в Італії, за панування над якою боролися іспанці та французи; в Німеччині; у Франції; на Іберійському півострові, де повстання португальців було підтримане французами; на півночі Європи, де Данія боролася із Швецією.

Після перемог при Віттстоці 1636, при Брейтенфелді 2.11.1642, при Рокруа 19.05.1643, при Янкові 6.03.1645 перевага Франції і Швеції стала очевидною. В той же час вплив англійської буржуазної революції і французької Фронди змусив уряд Франції шукати миру.

Мирні переговори розпочинались і до 1640 року, але просувалися повільно і часто переривалися; бойові дії при цьому тривали. Нарешті, після декількох програних імперією кампаній, мирними конгреси було розроблено умови і згодом підписано Вестфальський мир, який завершив Т. в.

Наслідками війни стало суттєве зменшення населення Німеччини; руйнація сільського господарства країни, її промисловості та торгівлі. Священна Римська імперія фактично припинила існування як політична одиниця. Т. в. в цілому завершила епоху релігійних конфліктів, а Вестфальський мир став кроком на шляху до віротерпимості.

Підписуючи мирні договори та спілкуючись між собою під час мирних конгресів, майбутні автори Вестфальського миру навряд чи усвідомлювали, що не лише перерозподіляють території за наслідками тривалої та виснажливої війни, але закладають основи нового світового порядку, елементи якого зберігатимуться більш ніж 300 років. З їхнього погляду, все, мабуть, здавалося знайомим та очевидним: інтереси Франції або Швеції важко було відрізнити від інтересів правлячих династій; проблематика співвідношення прав імператора та монархів дрібних німецьких князівств існувала на порядку денному Європи вже більше п’яти століть; а формальне невтручання держав у справи одна одної було не більше ніж декларацією.

Справжнє історичне значення та політичний вплив Вестфальського миру проявляються пізніше. Кожна із зазначених «банальностей» набула цілковито завершеного і нового значення, як тільки провідні європейські держави «дозріли» до такого розуміння норм договору. Таким чином, сформулювалися основні принципи нових міжнародних відносин:

- Принцип внутрішнього державного суверенітету. Інтереси й воля держави були вищим джерелом влади в суспільстві. Пізніше «держава» перетворилася у «державу-націю». Для зовнішньої політики це означало остаточне утвердження панування raison d’etat.

- Принцип зовнішнього державного суверенітету. Він не дозволяв державам втручатися у справи одна одної, створюючи ілюзію політичної рівності. Звичайно, спроб втручатися у справи сусідів не поменшало, але, починаючи із 1648 року, кожна така спроба привертала увагу всього «світового співтовариства», сигналізувала про порушення силової рівноваги та спонукала інших до активних дій.

- Принцип дії міжнародного права  та застосування дипломатії у  міжнародних відносинах. Європейські  монархи усвідомили практичну  можливість ідей Гоббса, Гроція та інших філософів, які наголошували на важливості обмеження анархії міжнародної системи. Дотримання договорів стало найважливішим елементом такої практики, а міжнародне право та регулярна дипломатична практика – невід’ємним атрибутом відносин між державами. 

Теоретики дещо розходяться в оцінках системного значення Вестфальського миру. Одними, насамперед політичними реалістами, визнається його значення як такого, що поклав початок «впорядкованим» міжнародним відносинам, при чому впорядкованим саме на реалістичних засадах державного егоїзму та національних інтересів. Опоненти, однак, вказують на те, що сам договір мало що змінив у повсякденній практиці європейської ворожнечі. З точки зору останніх, Вестфальський договір став просто масштабним перерозподілом територій та сфер впливу в Європі.

Вестфальський мир, 1648 – завершив Тридцятилітню війну 1618-1648; підписано 24.10. в Мюнстері (Вестфалія) в формі 2 мирних договорів, підготовлених на Оснабрюкському конгресі 1645-48 між імператором Священної Римської імперії та його союзниками, з одного боку, та королем Швеції та союзниками, з іншого; а також на Мюнстерському конгресі 1645-48 між імператором Священної Римської імперії та союзниками, з одного боку, та королем Франції і союзниками – з іншого.

Швеція отримала всю Західну і частину Східної Померанії з містами Штеттин, Дамм, Гольнау, о-ви Рюген та Волін, м. Вісмар із гаванню, а також єпископства Бременське та Верденське (гирло Везера), які перетворювалися на світські князівства; було домовлено, що старі ганзейські міста – Вісмар, Бремен, Щтральзунд, Верден та ін. – зберігають свої привілеї. Як суверен цих володінь Швеція вступила в состав імперії і отримала право направляти своїх депутатів на імперські сейми. Швеції також було виплачено 5 млн. талерів на покриття військових витрат.

Оскільки територіальні поступки на користь Швеції було зроблено за рахунок Бранденбурга та Мекленбурга, останніх компенсували за рахунок секуляризованих єпископств та монастирів. Бранденбург отримав єпископства Гальберштадт, Камін, Мінден та право на приєднання архієпископства Магдебург після смерті архієпископа. Мекленбург отримав єпископство Шверин і Ратцебург, а також інші церковні території.

Франція приєднала 3 лотаринзьких єпископства – Мец, Туль та Верден – і отримала весь Ельзас, крім Страсбурга. Баварія зберегла Верхній Пфальц та пов'язане із ним курфюрство. Були визнані самостійними та вийшли із складу імперії Швейцарія та Республіка Об'єднаних Провінцій (Нідерланди). Головними гарантами виконання В. м. було проголошено Францію і Швецію – держави-переможниці.

В релігійній своїй частині Вестфальский мир  зрівняв в правах кальвіністів, католиків та лютеран Німеччини; узаконив секуляризацію церковних земель, проведену до 1624, За німецькими князями залишилося право визначати релігійну приналежність підданих, але останнім дозволялося молитися таким чином, як вони це робили до 1624.

Вестфальський мир визнав за князями право укладати договори між собою та з іншими державами, закріпивши в цілому політичну роздробленість Німеччини.

З метою оцінити ступінь системного впливу Вестфальського миру ми коротко розглянемо еволюцію міжнародних відносин із 1648 до 1789 року.

Як і кожний масштабний мирний договір, Вестфальський мир зафіксував нове співвідношення сил в рамках регіональної міжнародної системи. В даному випадку, це було співвідношення сил держав, які виходили із нечувано виснажливої війни, активна фаза якої тривала близько 30 років. Здавалося б, що ця обставина повинна була зробити умови миру та принципи, на яких його було досягнуто, нетривалими, а самі відносини між державами – динамічними та непередбачуваними. Натомість, закладене у договорі співвідношення прав та обов’язків виявилося достатньо гнучким, внаслідок чого Вестфальська система міжнародних відносин зберігалася близько 150 років. Періодично, однак, відбувалося пристосування окремих її підсистем до змінах status quo.

Найбільшими державами-бенефіціантами Вестфальського миру стали Франція та Швеція – формально проголошені держави-переможниці та гаранти нового миру. Численні здобутки цих держав стали наслідком вдалого використання послабленого в ході війни центру Європи. Зміцніле геополітичне становище надало можливість Франції фактично контролювати західні німецькі держави та втручатися у справи Імперії, а Швеції – здобути гегемонію на Балтійському морі. Окрім цих двох «офіційних» переможців були й інші. Так, Вестфальський мир, послабивши Іспанію та Імперію, створив можливості для швидкого й відносно безпечного економічного розвитку Нідерландів, який згодом перетворив цю державу на колоніальну потугу. Послаблення Іспанії мало наслідком і поступове зростання могутності Англії, тим більше, що Португалія, яка здобула незалежність від Іспанії, стала «природнім» її союзником. У трикутнику Франція-Англія-Нідерланди точитиметься боротьба за та проти гегемонії першого періоду існування Вестфальської системи міжнародних відносин.