Вестфальська система міжнародних відносин

Умовна періодизація розвитку Вестфальської міжнародної системи включає три основні етапи:

1648-1714 роки;

1714-1763 роки;

1763-1789 роки. 

Змістом першого етапу була переважно боротьба між Францією, Англією та Нідерландами на Заході та консолідація Московського царства на Сході. Підсумком цих процесів стали, відповідно, війна за іспанську спадщину та Утрехтський мир 1713 року із Раштаттським миром 1714 року, й Північна війна та Ніштадтський мир 1721 року.

Як вже було зазначено, західноєвропейську підсистему Вестфальського світового порядку можна охарактеризувати як мультиполярну. Ця структурна особливість не дала можливості жодній з держав встановити регіональну гегемонію, хоча Франція за Людовика XIV була найближчою до такого статусу. Можна сказати, що історія Вестфальського світу почалася і закінчилася боротьбою Франції за всеєвропейську гегемонію.

Незважаючи на це, першим серйозним конфліктом, в якому судилося випробувати принцип силової рівноваги, стали війни без прямої участі Франції – англо-нідерландські війни. Із перервами вони тривали з 1652 до 1674 року. Перша з трьох війн була локальною, незважаючи на те, що театр військових дій охоплював Середземне море та Індійський океан, стосувалася торгівельних привілеїв та швидко закінчилася, продемонструвавши наявні переваги англійського флоту. Друга війна визначала права територіальних володінь в Америці, а отже стосувалася колоніального суперництва Франції та Англії. Нідерланди були підтримані в цій війні Францією та Данією, перемогли та повернули собі колонію Сурінам. У третій англо-нідерландській війні, згідно із теоретичними розрахунками прихильників балансу сил, противники помінялися місцями: англо-французька коаліція за підтримки Швеції та німецьких держав воювала із Нідерландами, який підтримали Іспанія, Данія, Імперія та деякі німецькі князівства. Зрештою, в ході війни коаліція Англії та Франції розкололася, а Нідерландам за її підсумками вдалося зберегти статус великої морської та колоніальної держави. Із системної точки зору, англо-нідерландські війни показали, як можуть і мають співіснувати декілька сильних держав, з яких жодна не здатна накинути власне панування іншим.

На сході Європи в цей час відбувалися дещо інші процеси. Московсько-польська боротьба за території України була біполярним протистоянням, при чому співвідношення сил сторін поступово ставало нерівним. Ці зміни було зафіксовано, зокрема, у т.зв. «Вічному мирі».

Вічний мир, 1686 – укладений 6 травня в Москві між Московською державою та Річчю Посполитою. В переговорах, які тривали сім тижнів, з польської сторони брали участь посли Гжимултовський і Огінський, з московської - Голіцин. Текст договору складався з преамбули та 133 статей.

В. м. підтвердив територіальні зміни, визначені Андрусівським договором 1667. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я 1667. За В. м. Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом. Польща відмовлялася від претензій на Київ, за що отримувала 146 тис. крб. компенсації. Брацлавщина та Південна Київщина ставали нейтральною незаселеною зоною між Польщею і Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі).

Московське царство анулювало попередні договори з Туреччиною та Кримським ханством і вступило до антитурецької “Священної Ліги” (Польща, Священна Римська імперія, Венеція) зобов'язувалось організувати воєнний похід проти Кримського ханства (Кримські походи 1687 і 1689).

В. м. гарантував свободу віросповідання для православних в Речі Посполитій, визнавав за Московською державою право представлень щодо їх захисту. В. м. набирав чинності одразу, але був ратифікований польським сеймом лише в 1710.  

В цих умовах настає криза регіональних систем, в результаті якої від встановлення регіональної гегемонії може врятувати лише втручання зовнішніх акторів. Кримські татари вочевидь не могли системно впливати на хід подій в цьому регіоні, підтверджуючи те, що Вестфальський світ належав сильним централізованим державам. Однак, розширюючи сфери свого впливу, Московське царство неодмінно зіштовхувалось із новими геополітичними противниками. Таким чином, до вирішального конфлікту із Швецією, який ще міг змінити структуру регіональної міжнародної системи, на Сході Європи виник потенційний гегемон, в той час як на Заході встановилася рівновага між декількома центрами сили.

Тим не менше, ця рівновага постійно випробовувалась експансіоністською та агресивною зовнішньою політикою Франції. Використання військової та кількісної переваги французької армії, нескінченні територіальні претензії та постійне втручання у справи сусідів – все це характеризує зовнішню політику Людовіка XIV, правління якого (1643-1715 рр.) майже повністю збігається із першим періодом існування Вестфальскої міжнародної системи і віддзеркалює зовнішньополітичні цілі Франції на той час.

Боротьба проти французької гегемонії спочатку була безсистемною, включала опір Нідерландів у вже згаданій війні, боротьбу окремих німецьких князівств та ворожість Іспанії та Імперії. Зрештою, система організувала себе таким чином, щоб якомога ефективніше протидіяти гегемоністським прагненням Франції. Було застосовано традиційний механізм підтримки силової рівноваги – коаліції проти спільного ворога.

Найбільш послідовною спробою такого роду було утворення т.зв. «Великого альянсу» у 1688 році. Діяльність цієї коаліції мала на меті зупинити поширення французького впливу та здійснювалась в Європі, Ірландії та Північній Америці. Провідну роль у коаліції відігравали Нідерланди та Англія – держави, для яких французька гегемонія мала прямі загрозливі наслідки. Розширене трактування Великого альянсу включає також і війну за іспанську спадщину 1701-1714 років.

Початкові дії Великого альянсу були продовженням тієї боротьби, що точилася між Францією та Нідерландами в ході Другої англо-нідерландської війни. Відмінність полягала в тому, що Англія, під проводом Вільгельма ІІІ Оранського, активно виступила на боці Нідерландів, усвідомлюючи небезпеку утвердження французької гегемонії в Європі, зокрема встановлення контролю над територією сучасної Бельгії. Це прямим чином загрожувало б безпеці Англії. Керуючись цими міркуваннями, Англія виступила проти Франції, і у 1688-1697 роках боротьба між Людовиком XIV та Вільгельмом ІІІ тривала по всій Європі, а також в Ірландії, де Яків ІІ намагався використати французів для повернення на престол.

Розширення кола союзників було обумовлено загальноєвропейським страхом французької гегемонії. Геополітична особливість ситуації полягала у тому, що Франція могла у XVII ст. чинити значний вплив на центр континенту, безпосередньо погрожувала Іспанії, німецьким землям та Англії, займаючи, таким чином, панівне становище на континенті. Це розширювало можливості, але також множило кількість противників.

Згодом до Нідерландів та Англії приєдналися континентальні суперники французів, утворивши т.зв. «Аусбурзьку лігу», яка включала також Імперію, Савойю, Іспанію та Швецію як активних учасників. Війни Аусбурзбкої ліги були взаємно виснажливими та зрештою призвели до бажаного результату – нічиєї, що закріпила існуючий status quo та заперечила французькі гегемоністичні прагнення. Ріксвікський мир 1697 року зафіксував відновлення рівноваги.

Однак майже одразу цю рівновагу було порушено внаслідок спроби Людовіка XIV встановити контроль над Іспанією. Вона спровокувала війну за іспанську спадщину, приводом до якої стала смерть бездітного іспанського короля Карла ІІ Габсбурга. На його «спадщину», що включала території самої Іспанії, землі в Італії, Південних Нідерландах, Північній та Південній Америці, Африці та ряд острівних територій, претендували король Франції та імператор Священної Римської імперії, Леопольд І Габсбург. Під впливом небезпечного та, можливо, смертельного для Англії франко-іспанського зближення, Вільгельм ІІІ Оранський ініціював утворення Великого Гаазького альянсу, в якому об’єдналися Англія, Нідерланди, Імперія та ряд дрібних європейських держав. Протягом 1701-1714 років тривала війна за іспанську спадщину, в результаті якої європейські володіння Іспанії були розподілені між різними державами, її королем став Філіп V, герцог Анжуйський, який відмовився від прав у майбутньому зазіхати на французький престол. Французькі ж Бурбони, в свою чергу, відмовилися від спроб додати Іспанію до своїх династичних володінь.

Ця війна, як і вся діяльність Великого Альянсу продемонструвала рішучість європейських монархів протидіяти будь-яким спробам нав’язати гегемонію на континенті та підтримувати силову рівновагу – запоруку виживання кожної із держав. Застосування цього принципу було вже не спонтанним, але системним. Європейські політичні діячі усвідомлювали, що діють саме в ім’я підтримання такого співвідношення сил, яке б не загрожувало європейській стабільності. Робота англійського економіста Чарльза Давенанта «Есе про силову рівновагу» стала бестселером під час підготовки мирних договорів та їхнього втілення у життя. Спроби перевірити міцність балансу сил були змістом першого етапу розвитку Вестфальського світового порядку і в цілому завершилися до 1714 року.

Ймовірно, невипадково розвиток подій у Західній Європі збігся у часі із встановленням нового співвідношення сил на Сході. Вирішальна для цього процесу Північна війна виникла в результаті тривалої дипломатичної підготовки, розрахунків сил та орієнтації на перипетії загальноєвропейських процесів. В її ході як Швеція, так і Московське царство розраховували утвердити статус провідної держави на Балтійському морі. В результаті війни, яку Швеція програла, цей статус отримала Москва, разом з ним змінивши і назву – на Російську імперію. Цим підкреслювалася та роль, що її в майбутньому розраховували грати у європейських справах російські монархи. Піднесення Росії на Сході Європи відкриває другий етап еволюції Вестфальської міжнародної системи.

Між 1714 та 1763 роками Вестфальський світовий порядок консолідується та проходить ряд серйозних випробувань. Вони пов’язані як із традиційною мінливістю співвідношення сил між великими державами, так і з виникненням нового центру сили – королівства Пруссії. Можливо, якщо б Пруссія виникла в якійсь іншій частині континенту, вплив цієї події на політичні процеси був би мінімальним. Але Пруссія розташована в центрі Європи, в зв’язку із чим перед нею відкрилися можливості консолідації німецьких територій. Така консолідація підривала ту геополітичну реальність – послаблену Німеччину – на якій будувалася вся стабільність Вестфальського світу. З цієї причини посилення Пруссії створило тривалий кризовий етап в його еволюції.

Протягом неповних п’ятнадцяти років політика Пруссії спровокувала дві масштабні війни на континенті: війну за австрійську спадщину 1740-1748 років та Семилітню війну 1756-1763 років. Обидві війни підірвали засади мирного врегулювання після Тридцятилітньої війни, але масштаби потрясінь були різними. Війна за австрійську спадщину ще могла розглядатися як відгомін старих династичних проблем. Смерть Карла VI Габсбурга, у якого не було синів-спадкоємців, ввела в дію т.зв. «Прагматичну санкцію» 1713 року – документ, що надавав права на австрійський престол доньці померлого імператора Марії Терезії. Але на той час в Європі, і насамперед в Німеччині, існували монархи, які бажали б скористатися цим приводом для подальшого послаблення імперії на власну користь. Пруссія, Баварія, Саксонія, Іспанія та Франція зайняли найбільш агресивну позицію, мобілізували війська й вторглися у володіння Марії Терезії. Блискавично захопивши Сілезію, Пруссія незабаром вийшла з війни, підписавши сепаратний Бреславльський мир із Австрією у 1742 році. Після цього Австрії вдалося поодинці розбити армії свої противників, після чого Фрідріх ІІ, прусський король, застосував принцип силової рівноваги в локальному масштабі, знову вступивши до війни. Цікаво, що підтримали Австрію ті ж самі традиційні противники французької могутності – Англія та Нідерланди. Бойові дії поширилися за межі Європи, охопивши морські комунікації та заморські території. Пізніше, у 1747 році, на бік Австрії стала і Росія, надавши війні характер всеєвропейської.

Серія битв, домовленостей та їх порушення продемонструвала дію принципу силової рівноваги на практиці. Гнучкість позицій сторін, відсутність явного гегемона робили військові цілі обмеженими, а самі війни – відносно толерантними. Мобілізовані армії були невеликими, втрати сторін – незначними. Війни слабо позначалися на соціальному та економічному житті країн-учасниць. Всі розуміли, що тотальної гегемонії досягти не вдасться, тому мобілізація ресурсів для війни була незначною.

Війна за австрійську спадщину завершилася у 1748 році підписанням Аахенського мирного договору. За ним відновлювалися довоєнні територіальні володіння сторін, за виключенням більшою частини Сілезії, яка відійшла до Пруссії, та ряду територій в Італії, контроль над якими перебрала Іспанія. Прагматичну санкцію було підтверджено й гарантовано. Чергове масштабне за географічним охопленням протистояння в Європі завершилося внічию.

Окрім піднесення Пруссії в Європі тривало зміцнення позицій Росії. У 1741-1743 роках йшла російсько-шведська війна, в якій Швеція намагалася взяти реванш за поразку у Північній війні, але натомість була змушена поступитися ще й Фінляндією за умовами Абоського миру 1743 року, а разом із Фінляндією – і статусом великої європейської держави. Після цього увага Росії до європейський справ зростає, а її участь у війні за австрійську спадщину сигналізує про необхідність враховувати інтереси й можливості ще одного центру сили.

Семилітня війна – своєрідна кульмінація Вестфальського світоустрою – стала в цьому відношенні інтегруючою. В ній взяли участь всі претенденти на звання й статус центру сили в Європі та світі. Війна вийшла за рамки континенту, охопивши колоніальні володіння та створивши передумови для боротьби північноамериканських колоній за незалежність. Одним словом, значення цього конфлікту важко переоцінити.

Із системної точки зору війна стала можливо єдиним засобом вирішити суперечки, що накопичувалися в європейських міжнародних відносинах із часів підписання Вестфальського миру. Єдиний інструмент, який був у розпорядженні європейських лідерів для вирішення поточних проблем – принцип силової рівноваги – був занадто абстрактним, створюючи час від час спокусу перевірити на практиці ступінь готовності партнерів до різного роду авантюр. Ризик йшов у Вестфальській системі поруч із точним розрахунком співвідношення сил.

Поєднання ризику і розрахунків із певного моменту стало прикметою зовнішньої політики німецьких держав. Стратегія Пруссії в цьому відношенні передувала плану Шліффена або бліцкригу – всі вони намагалися максимально використати переваги географічного розташування, й звести до мінімуму негативний вплив стратегічного дефіциту ресурсів. Зовнішня політика Пруссії була небезпечним викликом всьому Вестфальському порядку, оскільки в її основі лежало забагато ризику.