Захист прав людини в інформаційній сфері

       Згідно з ч. 2 ст. 302 ЦК фізична особа, яка поширює інформацію, зобов’язана переконатися в її достовірності. Достовірною вважається та інформація, що відповідає дійсності. Впевнитися у достовірності інформації можна після особистої перевірки та отримання відповідних доказів із достовірних джерел. Так достовірною відповідно до ч. 3 ст. 302 ЦК вважається інформація, яка надається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах, а саме: у звітах, стенограмах, повідомленнях ЗМІ, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування. Якщо фізична особа поширює таку інформацію, вона не зобов’язана перевіряти її достовірність і не несе відповідальності у разі її спростування [12].

Отже, ЦК містить значну кількість норм, які закріплюють  поняття «інформація», як окремого нематеріального блага у складі інших нематеріальних благ, яке має  свої особливості та характерні ознаки; інформацію у складі об’єктів права інтелектуальної власності — у разі відповідності ознакам результату творчої діяльності, зокрема, як комерційну таємницю; інформацію, як особисте немайнове благо з усіма, притаманними особистим немайновим благам, особливостями. Захист інформації та інформаційних прав здійснюється згідно з положеннями гл. 3 ЦК: загальними способами, перерахованими у ст. 16 ЦК, а також спеціальними способами, встановленими окремими законами. Суд може захистити інформаційне право або інтерес й іншими способами, які можуть бути встановлені договором або законом. Виявлення та подальший аналіз таких можливостей дадуть змогу розвивати доктринальні положення у названій сфері, удосконалювати законодавчу базу і збагачувати практику суду.

Слід зазначити, що в Україні створено достатню законодавчу базу для здійснення державної інформаційної політики. Проблема полягає в іншому: 1) в адаптації законодавства України в інформаційній сфері до нових умов суспільного розвитку, передусім пов'язаних з побудовою інформаційного суспільства; 2) в недостатньо ефективних механізмах впровадження і реалізації цих законів. Пропонуємо розглянути основні Закони України щодо регулювання інформаційної сфери.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ.2. Особливості  захисту прав людини в інформаційній сфері в Україні.

 

2.1. Проблеми та перспективи правового врегулювання інформаційної сфери Україні.

В Указі Президента "Про  рішення Ради національної безпеки  і оборони України від 31 жовтня 2001 року "Про заходи щодо вдосконалення  державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України" зазначається, що першочерговими завданнями в державній інформаційній політиці України є:

· розгляд проекту  Концепції роздержавлення засобів  масової інформації в Україні;

· забезпечення законодавчої бази для запровадження в Україні системи [14]. Суспільного телебачення і радіомовлення з урахуванням пропозицій Президента України до Закону України "Про створення системи Суспільного телебачення і радіомовлення України";

· законодавче розв'язання проблеми забезпечення конституційних прав громадян на інформацію та захисту журналістів і засобів масової інформації від переслідування в суді за критику (відповідальність за поширення недостовірної інформації, її спростування та відшкодування, пов'язаної з її поширенням, моральної шкоди);

· розробка Концепції  розвитку телерадіоінформаційного  простору України;

· розробка Концепції  розвитку в Україні глобальних інформаційних  мереж;

· розробка Концепції  інформаційної безпеки України;

· розробка Інформаційного кодексу України.

Щодо останнього, слід зазначити, що ведуться численні дискусії про те, яким має бути Інформаційний  кодекс України. Найбільш поширеними є  такі три підходи.

· Перший – в основу Інформаційного кодексу має бути покладено Концепцію Національної інформаційної політики, а також змінений відповідно до сучасних вимог суспільного розвитку закон України "Про інформацію". Цей підхід запропонований і розробляється Державним комітетом телебачення і радіомовлення України.

· Другий – "Кодекс України про інформацію" розглядається як заключний етап систематизації інформаційного законодавства. Підхід запропоновано Урядовою комісією з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади у проекті "Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин".

Як зазначається в "Концепції  реформування законодавства України  у сфері суспільних інформаційних  відносин", систематизацію інформаційного законодавства передбачається здійснити  в три етапи:

1. Інкорпорація законодавства – визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Виокремлення в системі  законодавства галузі та закріплення  її легально у Зводі законів  України як розділу – "Інформаційне  законодавство".

3. Кодифікація – розробка  і прийняття Верховною Радою  України такого нормативного  акта, як Кодекс України про  інформацію. У цьому Кодексі мають  бути зведені і систематизовано  узгоджені між собою та законодавством  України її зобов'язаннями щодо інтеграції у світове співтовариство, в тому числі відповідно до Програми інтеграції України до Європейського Союзу [15].

Систематизація інформаційного законодавства має проводитися  методом агрегації: удосконалення  окремих правових норм чи створення  нових міжгалузевих правових інститутів повинно не порушувати цілісність та призначення інформаційного законодавства, а удосконалювати його дієвість в цілому, створювати нову системну якість, яка не притаманна окремим його складовим.

Метою систематизації інформаційного законодавства України є створення чіткої структури правового регулювання суспільних відносин між їх суб'єктами щодо інформації, забезпечення співвідношення потреб та інтересів людини, соціальних спільнот та держави.

Провідні завдання систематизації інформаційного законодавства:

· визначення консенсусу (згоди) в суспільних стосунках, узгодженості розуміння та застосування юридичних  норм, правомірної поведінки учасників  інформаційних відносин;

· забезпечення інформаційного суверенітету, незалежності України у міжнародних стосунках;

· забезпечення інформаційної безпеки  громадян, їх об'єднань, суспільства  та держави як складових національної безпеки України;

· визначення правомірної поведінки  учасників інформаційних відносин в Україні;

· захист інформації від витоку, несанкціонованого доступу, знищення, підробки, модифікації, перекручення незалежно від технологій обробки [15].

Під час парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода  слова та цензура в Україні" (грудень 2002 р.) було проаналізовано проблеми та ситуацію, що склалася у сфері діяльності засобів масової інформації, їх роль і місце у взаємовідносинах між владою і суспільством. Учасники слухань зазначили, що відсутність достатніх, у тому числі й законодавчих, умов для виконання засобами масової інформації функції інформування, громадської критики й контролю, а також налагодження процесу комунікації між усіма складовими суспільства; відсутність умов для економічної незалежності засобів масової інформації; неконституційне управління інформаційним простором з боку органів державної влади є основними передумовами обмеження конституційних прав громадян на свободу думки і слова, на вільне вираження поглядів і переконань та застосування в системі українських засобів масової інформації прямої та опосередкованої цензури, хоча це беззастережно заборонено Конституцією України.

З цією метою був ухвалений Закон  України "Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань "Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні", яким:

· законодавчо визначено поняття "політична цензура" та передбачено  відповідальність за застосування цензури  до засобів масової інформації та журналістів з боку службових  осіб органів державної та місцевої влади відповідними засобами масової інформації;

· законодавчо забезпечено запровадження  у внутрішні нормативні документи  засобів масової інформації загальноєвропейських принципів журналістської діяльності, а також дотримання цих нормативних  документів, професійних і етичних норм, прав власників і керівників засобів масової інформації, журналістів і творчих працівників через обов'язкове укладання трудових угод з урахуванням названих основних принципів; вдосконалити законодавство про захист честі і гідності людини з метою недопущення використання судових позовів до засобів масової інформації та журналістів як засобу переслідування за їхню професійну діяльність;

· встановлено додаткові гарантії реалізації трудових прав працівників  засобів масової інформації, зокрема в частині регулювання договірних відносин між власником і працівниками зокрема, щодо порядку звільнення працівників, тощо;

· встановлено адміністративну  відповідальність службових осіб за ненадання або невчасне (неналежне) надання у встановленому законом порядку інформації на інформаційні запити осіб, зокрема за порушення статті 32 Закону України "Про інформацію" [5].

Отже, слід привести вітчизняне законодавство  у відповідність з європейськими  нормами. Зокрема, рекомендації європарламентарів  щодо українського законодавства стосуються в першу чергу незалежності державних органів, які регулюють електронні ЗМІ (передусім Національної Ради з питань телебачення і радіомовлення). Наступне важливе питання – це перехід від державного до суспільного телебачення, яке б слугувало інтересам не державних чиновників чи власників ЗМІ, а всього суспільства.

Як зазначає Уповноважений Верховної  Ради України з прав людини, слід розглянути також питання удосконалення  судової практики при розгляді спірних  проблем в інформаційній сфері. Держава повинна знайти спосіб захищати журналістів, які володіють інформацією, небезпечною для їхнього життя, а громадян – від посягань мас-медіа на їхню честь і гідність

Слід зазначити, що в законодавстві  України наявна тенденція до збільшення частки іноземного капіталу. Так, у законопроекті "Про внесення зміни до статті 13 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" передбачається збільшення розміру частки іноземних інвестицій у статутному фонді інформаційних агентств та телерадіоорганізацій з 30 до 35%. Разом з тим, законопроект забороняє цензуру та забезпечує захист телерадіокомпаній від політичного та фінансового тиску з боку політичних угруповань та фінансових груп. Крім того, згідно із законопроектом, щонайменше 75% ефірного часу має надаватися україномовним програмам, а частка оригінальних програм, створених мовником, має становити принаймні 50% від усіх теле- і радіопрограм, що транслюються [16].

На сьогодні розроблена низка законопроектів, які також викликають неоднозначну реакцію широких кіл громадськості. Ці законопроекти, з одного боку, покликані вирішити важливі проблеми функціонування інформаційної сфери нашої держави, а з іншого – при неправильному їх тлумаченні можуть призвести до подальшого гальмування процесів розвитку та утвердження демократії і свободи слова в Україні. Наведемо деякі із них.

Законопроект України "Про телекомунікації" визначає повноваження держави щодо управління та регулювання зазначеної діяльності, а також права, обов'язки та засади відповідальності фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у даній діяльності або користуються телекомунікаційними послугами.

Метою цього Закону є забезпечення повсюдного надання телекомунікаційних послуг достатніх асортименту, обсягу та якості шляхом обмеженого регулювання ринкових відносин для сприяння ефективному функціонуванню відкритого і справедливого конкурентного ринку. Закон визначає засади захисту прав споживачів та контролю за ринком телекомунікацій з боку держави.

Основними принципами діяльності у сфері телекомунікацій є:

1) доступ споживачів  до загальнодоступних телекомунікаційних  послуг, які необхідні їм для  задоволення власних потреб, участі  в політичному, економічному та  громадському житті;

2) взаємодія та взаємозв'язаність телекомунікаційних мереж для забезпечення можливості зв'язку між споживачами всіх мереж;

3) забезпечення сталості  телекомунікаційних мереж і управління  цими мережами з урахуванням  їх технологічних особливостей  на основі єдиних стандартів, норм та правил;

4) державна підтримка  розвитку вітчизняного виробництва  технічних засобів телекомунікацій;

5) заохочення конкуренції  в інтересах споживачів телекомунікаційних  послуг;

6) збільшення обсягів  телекомунікаційних послуг, їх переліку  та утворення нових робочих місць;

7) впровадження світових  досягнень у сфері телекомунікацій,  залучення, використання вітчизняних  та іноземних матеріальних і  фінансових ресурсів, новітніх технологій, управлінського досвіду;

8) сприяння розширенню  міжнародного співробітництва у сфері телекомунікацій та розвитку глобальної телекомунікаційної мережі;

9) забезпечення доступу  споживачів до інформації про  порядок отримання та якість  телекомунікаційних послуг;

10) ефективність, прозорість  регулювання у сфері телекомунікацій;