Зародження міжнародних принципів Європейської безпеки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПЛАН

ВСТУП……………………………………………….

РОЗДІЛ 1. Зародження міжнародних принципів Європейської безпеки…………………..

РОЗДІЛ 2. Діяльність «організацій з безпеки» в період «Холодної війни».

РОЗДІЛ 3. Сучасний етап розвитку системи «Європейської безпеки»( 1991 - 2013)

ВИСНОВОК……………………………………………….

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Проблема безпеки в Європі була актуальною протягом існування людства. Але на початку ХХ століття військове устаткування вийшло на новий рівень й могло завдавати шкоди не лише живій силі супротивника, а й будівлям, водним ресурсам й іншим необхідним для життя сферам. В І Світовій війні вперше в історії людства було застосовано хімічну зброю, яка завдавала колосальних збитків, як людям що потрапляли під дію цієї зброї, так і екології,застосування танків означало те що тепер руйнування можуть зазнати ще більше майна й більше людських жертв може виникнути під час їх застосування. Загалом ця війна, через новий етап в розвитку в сфері виробництва зброї завдав величезного удару по економіці всіх країни Європи.

В цей час керівники провідних країн світу вирішують об’єднатися для забезпечення підтримання миру та недопущення війни. Для цього створюється перша організація, яка мала за мету саме сприяння мирному співробітництву країн та недопущення війни, цією організацією була Ліга Націй. Але діяльність цієї організації була невдалою, через бажання держав діяти лише в межах своїх інтересів й не втручатися у справи, в яких та чи інша держава не мала б власних інтересів.

З часом європейське суспільство проходило через складні етапи в історії й почало діяти в напрямку зближення, для утворення організацій, за допомогою яких можна буде врегулювати нестабільні ситуації в світі.

Так після ІІ Світової війни було створено організацію, яка являється провідною в сфері підтримання миру та врегулювання конфліктів – Організацію Об’єднаних Націй.

В період початку конфронтації між двома «блоками держав» й створення біполярної системи міжнародних відносин було створено організацію, яка повинна була захистити Західний світ від агресії СРСР та країн, що його підтримували.

Мета даної роботи полягає у вивченні принципів діяльності Ліги Націй, ООН, НАТО, ОБСЄ в сфері забезпечення миру й врегулювання конфліктів.

Предметом даної курсової роботи є діяльність організацій в сфері боротьби з загрозами порушення миру, врегулювання конфліктів, встановлення та встановлення безпеки в країнах Європи й світу.

Об’єктом даної курсової роботи є організації з безпеки в Європі.

Актуальність даної роботи полягає в тому що проблема порушення миру в світі є досить важливим питанням, події які відбулися не так давно в колишній Югославії доводять, що в Європі теж можливі спалахи конфліктів.

Хронологічні рамки даної теми починаються з 1919 року й тривають до нашого часу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1

ЗАРОДЖЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ПРИНЦИПІВ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ

Після завершення Першої Світової Війни проблема мирного співіснування непокоїла багато країн, а насамперед європейські, які понесли значні втрати економічного й демографічного характеру. З ціллю недопущення повторення таких подій під час проведення Паризької мирної конференції було розроблено статут Ліги націй – першої міжнародної організації, яка була створення для співробітництва між країнами, а також для гарантування миру й безпеки в світі. Статут Ліги Націй був одним з пунктів Версальського договору підписаного з переможеною в І Світовій Війні Німеччиною  28 червня 1919 року.

Так в статуті цієї організації були закладені пункти про неприйняття війни, як методу вирішення зовнішньополітичних суперечностей. Так в статуті Ліги Націй містяться пункти, які повинні були сприяти дотриманню миру в світі. Так у 8 статті статуту йде мова про те, що кожна країна повинна скоротити свої збройні сили до кількості, яка необхідна для забезпечення національної безпеки. Але нажаль відсутність чіткого встановлення кількості озброєння, давало необмежені можливості країнам для гонки озброєнь. 10 стаття проголошувала принцип поваги територіальної цілісності країн членів. 11 стаття проголошує, що будь яка війна, або загроза війни спричинить реакцію з боку Ліги Націй, члени якої в свою чергу повинні вжити заходів для забезпечення миру в світі. Згідно зі статтями 12 – 15 спірні питання між членами Ліги Націй, які можуть призвести до війни, повинні бути розглянуті, або в Третейському суді, або в Раді Ліги Націй. В статті 14 йдеться про створення Постійної Палати Міжнародного Суду, який повинен був займатися розглядом міжнародних суперечностей, рішення щодо цих суперечностей повинні були носити рекомендаційний характер. Через те що після розгляду спірних питань рішення носили рекомендаційний характер Ліга Націй не могла ефективно впливати на підтримання миру й недопущення війни, тому що організація не могла нав’язати рішення по спірному питанню сторонам. Але в статті 16 було закріплено положення про накладання санкцій на країну, яка вчинила акт агресії на іншу країну. Згідно цієї статті всі члени Ліги Націй повинні розірвати торгівельні й фінансові відносини з даною країною, уряди країн мають право передати Лізі Націй свої війська, морські або повітряні сили, за допомогою яких Ліга Націй буде впливати на ситуацію, яка склалася, також країни повинні були співпрацювати в будь яких сферах для допомоги у вирішенні конфлікту. Найбільш жорстким покаранням для агресора могло стати виключення з організації, яке проводилося через голосування в Раді, рішення повинно бути прийняте одностайно. Найбільш жорстоким покаранням для країни-агресора в Лізі Націй вважалася фінансова ізоляція, яка вводилася для послаблення агресивно налаштованих країн. Це положення було закріплене в резолюції Ради Ліги Націй, яка було прийнята в 1921 році. В статті 17 статуту зазначено про те що організація має докласти зусиль до розрішення конфлікту, навіть в тому випадку, коли одна або обидві сторони конфлікту не є членами Ліги Націй. При таких умовах організація пропонує країнам прийняти зобов’язання закладені в статтях 12-16 для того, щоб Ліга Націй могла втрутитись в конфлікт, якщо ж країни відмовляються, то Ліга Націй повинна докласти зусиль для попередження ворожих дій та вирішення конфлікту. Цим самим організація підтверджувала, що дії проти держав, які конфліктують й тим самим підривають мир і безпеку у світі, можуть бути застосовані лише за їх згоди.

Не дивлячись на те що в статуті було зазначено про направленість діяльності організації на забезпечення миру й недопущення війни, ця організація не могла примушувати до миру та втручатися в конфлікти, як миротворча організація, через нечітке формулювання поняття «агресор».

Саме через це організація не втрутилася в жоден конфлікт з тих що відбувалися в період між Світовими війнами. Так Ліга Націй не втрутилась в ситуацію, яка складалася навколо Китаю після І Світової Війни. Країна була роздроблена й фактично не представляла цілісну державу. Китай був розподілений на сфери впливу найвпливовіших країн світу. Але після виникнення в країні революційного руху під назвою Гоміньдан, ситуація змінюється. Разом з комуністами представники Гоміньдану розпочинають війну проти діючого уряду і в результаті «Північного походу» захоплює владу. Уряд Гоміньдану робить рухи направлені на об’єднання Китаю і важливою складовою цієї політики стає націоналізація закордонних концесій на території країни  й поступово Китай намагається виходити з під керівництва інших держав.

Ця ситуація не вдоволила насамперед Японію, тому що ця країна набувала досить великої могутності й претендувала на гегемонію в Азії, а в Китаї були стратегічно важливі для Японії території, насамперед сировинні бази. Так в 1931 році після так званих «Мукденських подій», в яких нібито китайські солдати підірвали частину залізниці, яка належала Японії. Це викликало обурення японської сторони й Японія розпочинає вводити війська в Маньчжурію. Китай чинив супротив, але японські війська були більш підготовленими й в 1932 році на території Маньчжурії було творено маріонеткову державу – Маньчжоу Го, якою фактично керувала Японія. Ця держава мала для Японії по-перше значення стратегічної сировинної бази, по-друге вона була буферною зоною між Японією та СРСР.

Китай, який був не в змозі протистояти японським військам звернувся по допомогу до Ліги Націй. Після чого було створено комісію на чолі з Віктором Літтоном, який повинен був очолити делегацію й з’ясувати дійсну ситуацію в Маньчжурії. У 1932 році закінчилася інспекція й у своєму звіті В. Літтон зазначив, що дії Японії в Китаї були спланованим актом агресії, що Маньчжурія є частиною Китаю, також В. Літтон відхиляв Японську заяву про те що Китай являється дезорганізованою державою, держава Маньчжоу Го визнавалася, такою що була створена без волі народу й не вважалася самостійною. Після виступу В. Літтона на засіданні було засуджено дії Японії, але через наполягання французьких представників Японію не назвали агресором. Після чого 27 березня 1933 року Японія офіційно вийшла зі складу Ліги Націй. Але територія Маньчжурії не стала останньою захопленою Квантунською армією. Японії було важливо заглибитись в Китай й зайняти території Внутрішньої Монголії та частини Внутрішнього Китаю. В 1933 році японські війська почали свій наступ й атакували район Великої Китайської Стіни, але після цього було підписано перемир’я, за яким Японії передавався контроль над провінцією Жехе. Японія ж продовжувала свій наступ, але не військовим шляхом, а скориставшись нестабільною ситуацією в Китаї, послабленням впливу Гоміньдану на решті територій, вимушує визнати уряд, про те що північні території Китаю не підвладні їй. А на цих територіях встановлювався про-японський уряд.

Так у 1937 році військові дії поновлюються, причиною початку війни стало зникнення японського солдата на військових навчаннях. Японці вимагали видачі солдата, не дочекавшись позитивної реакції вони розпочали широкомасштабний наступ в глиб території Китаю.

Отже, можна зазначити що Ліга Націй доклала всі зусилля, щоб зупинити цю війну, але через пасивну позицію членів організації, які не бажали виступати більш радикально, ніж засудження агресивної сторони, то всі намагання закликати до мирного врегулювання конфлікту були марними.

Та ж ситуація сталася й у випадку конфлікту між Італією та Ефіопією. Незважаючи на те що було очевидно, що Італія з 1928 року проявляла стратегічну зацікавленість до території Ефіопії. Навіть накопичення італійських військ на сусідніх з Ефіопією територіях з 1932 року, світове суспільство не втрутилося в цю ситуацію. На конференції в Стрезе представники Великобританії та Франції дали зрозуміти, що якщо Італія не буде зачіпати колонії цих держав, т вони не будуть втручатися в конфлікт. Так з жовтня 1935 року без офіційного об’явлення війни армія Італії вторглася в Ефіопію й окупувала більшу частину країни. Ці події викликали обурення Ліги Націй, яка запропонувала ввести проти Італії економічні санкції й припинити торгівлю з цією країною, ці санкції підтримала 51 країна, але вони виявилися не ефективними, тому що обмеження не накладалися на такі товари як: нафта, вугілля, метал. Ці товари є стратегічними, й можна зазначити що ці санкції не дуже вплинули на ситуацію в країні, тому що Італія могла продовжувати торгівлю будь якими товарами через країни які не підтримали це ембарго. Після остаточного встановлення на території Ефіопії Італійської влади, Італія вийшла зі складу Ліги Націй. Кроки до вирішення конфлікту мирним шляхом було проведені за допомогою англійської й французької делегацій. Ефіопській стороні було запропоновано віддати провінції Огаден й Тігре, а також область Данакіль, в обмін Ефіопія отримувала б частину Еритреї. Війна проводилася досить жорстокими методами, проти ефіопської армії було застосовано газ «Іприт», розривні кулі та вогнемети. Отже можна зазначити, що покарання економічною ізоляцією себе не виправдало й виявилося неефективним. Ліга Націй, як організація, яка ставила за мету своєї діяльності недопущення війни й підтримку миру, зайвий раз продемонструвала свою неспроможність виконувати ці функції. Через нездатність запобігти загрозі миру в світі, пасивні дії які призвели до ІІ Світової війни 20 квітня 1946 року цю організацію було офіційно розпущено.

Однією з найважливіших подій в сфері встановлення системи безпеки в Європі була Локарнська конференція. Вона проходила з 5 по 16 жовтня 1925 року. Ці переговори були важливі, тому що в Німеччині закінчилися строк дії «Режиму найбільшого сприяння в торгівлі», за яким зовнішньо-торгівельні відносини Німеччини повністю підпорядковувалися країнам-переможницям, тим самим Німеччина ставала вільною в плані вибору напрямку зовнішньої політики. Також немаловажну роль зіграло підписання в 1922 році Рапальського договору між СРСР та Німеччиною, за яким ці держави відмовлялися від економічних претензій (СРСР відмовлявся від репарацій зі сторони Німеччини, а Німеччина відмовлялася від виплат за націоналізовані Німецькі концесії в СРСР.

Отже провідні держави Європи повинні були вирішити ситуацію з Німеччиною та її виходом з зовнішньополітичної ізоляції. Отже, на конференції також поставало питання про перегляд Версальського договору. Німеччина аргументувала це тим, що при будь якій загрозі зі сторони СРСР вона повинна буде залишитися осторонь конфлікту, через те що стан її збройних сил не відповідав потребам того часу. Але це питання не було вирішено. Найбільш важливі питання це: гарантування кордонів західних кордонів Німеччини, що убезпечувало сусідні країни від територіальних претензій з боку Німеччини; вирішення питання Рейнської демілітаризованої зони; та закріплено в Локарнських договорах статтю Ліги Націй № 16 «Про мирне вирішення конфліктів».

Ця конференція була важлива для країн Європи, через те що з ізоляції виходить Німеччина, робиться великий крок до забезпечення Європейської безпеки, Німеччина стає повноправним членом Ліги Націй в 1926 р., це означає, що в будь якому разі тепер вона повинна дотримуватися правил європейського суспільства.

Одним з найбільших досягнень в галузі забезпечення світової безпеки на той час вважається підписання «пакту Бріана-Келлога». Цей документ був підписаний 27 серпня 1928 року у Парижі 15 державами за ініціативи міністра закордонних справ Франції Арістіда Бріана та державного секретаря США Френсіса Келлога. В першій статті даного пакту йшлося про те, що держави які його підписують відмовляються від війни, як способу вирішення зовнішньополітичних суперечностей та відмовляються від військових дій, як складової своїх взаємних відносин. В другій статті йшла мова про вирішення та врегулювання всіх можливих суперечностей лише мирними заходами. В третій статті було зазначено, що даний пакт являється вільним для приєднання до нього інших держав, які повинні лише відправити повідомлення про приєднання до уряду США. Умови цього договору встановлювали новий напрямок розвитку міжнародних відносин, в якому в першу чергу важливу роль відігравала дипломатія, через неможливість розв’язання війни країнам, які підписали цей документ. Навіть після розгрому нацистської Німеччини в ІІ Світовій війні, на Нюрнберзькому процесі одним з головних обвинувачень було порушення «пакту Бріана-Келлога».

Однією з найбільш значущих для покращення системи безпеки в Європі подій, була конференція з роззброєння в Женеві. Підготовки до конференції почалася ще в 1932 році, а офіційно конференція була завершена в 1935 році. Французька сторона розробила пакт за яким необхідно було створити міжнародну армію під егідою Ліги Націй, головна роль в якій належала б Франції. Натомість Великобританія й США представили свій план, який стосувався обмеження важкого озброєння. Німецька позиція відповідала позиції ревізії Версальського договору, тому німецька делегація запропонувала або дозволити Німеччині збільшити свої військові сили, або іншим країнам зменшити свої до рівня прописаного в Версальському договорі для Німеччини, цю позицію підтримала лише Італія. Японська сторона взагалі виступала проти будь-якого роззброєння взагалі. Делегація Радянського союзу виступила з позицією загального роззброєння, щоб припинити гонку озброєнь.