Зародження міжнародних принципів Європейської безпеки

17 березня 1948 р. у Брюсселі  Англія, Франція, Бельгія, Нідерланди  та Люксембург підписали Договір  про економічне, соціальне, культурне  співробітництво та колективну  безпеку (Брюссельський пакт). Його  було укладено на п'ятдесят  років. У преамбулі підкреслювалася  його головна мета - перешкодити  повторенню агресії з боку  Німеччини. Договір передбачав автоматичне  надання допомоги у разі агресії  проти будь-якої країни Європи з тих, що підписали пакт. Планувалося створення Західного Союзу, об'єднаної військової організації-Його координуючими органами були консультативна рада міністрів закордонних справ, військовий комітет міністрів оборони та військовий штаб.

Об'єднане військове командування, яке було створене у жовтні 1948р., очолив англійський фельдмаршал Монтгомері. Проте під тиском США Англія змушена була поступитися лідерством.11 червня 1948 р. конгрес США ухвалив так звану «резолюцію Ванденберга». В ній підкреслювалося, що необхідність захисту миру вимагає участі США у регіональних та глобальних заходах щодо забезпечення міжнародного миру. Резолюція надавала дозвіл уряду США укладати в мирні часи договори про союзи з державами за межами Американського континенту. Ця резолюція означала офіційну відмову Вашингтона від практики неприєднання  до військово-політичних об’єднань за межами західної півкулі в мирний час. Прийняття цієї резолюції дало змогу США безпосередньо очолити процес створення військово-політичних блоків у всьому світі, і насамперед в Європі. 6 липня 1948 позпочалися ініційовані США переговори між Сполученими Штатами, Канадою та членами Західного союзу. Темою переговорів стала «оборона Атлантичного регіону». Вже наприкінці 1948 р. одночасно з роботою над текстом майбутнього договору США провадили консультації ще з сьома країнами Західної Європи: Італією, Данією, Ісландією, Норвегією, Португалією, Ірландією та Швецією. Лише останні дві відхилили пропозицію північноамериканського партнера. Всі інші дали принципову згоду приєднатися до майбутнього блоку.

4 квітня 1949 р., після тривалих  переговорів, у Великій залі Державного  департаменту США у Вашингтоні  відбулася церемонія підписання  Статуту Організації Північноатлантичного  Договору (НАТО).4 квітня 1949 р. Північноатлантичний  пакт підписали у Вашингтоні  представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу». Вже в січні 1950 р. згідно з цим законом СПІА уклали вісім двосторонніх угод із західноєвропейськими членами НАТО про фінансову допомогу у військовій сфері.

Діяльність НАТО зосереджена на таких основних напрямках:

- здійснення миротворчих операцій з метою врегулювання конфліктів та забезпечення пост-конфліктного будівництва;

- боротьба з міжнародним тероризмом, розповсюдженням зброї масового знищення, нелегальним обігом наркотичних речовин, торгівлею людьми, незаконним відмиванням грошей;

- провадження міжнародних освітніх та наукових програм;

- надання гуманітарної допомоги країнам, постраждалим від стихійних лих та техногенних катастроф;

- сприяння демократичному розвитку країн, забезпеченню дотримання основоположних прав людини, боротьбі з корупцією, ефективному функціонуванню механізмів державного управління.

Ще однією організацією, яка покликана слідкувати за дотриманням миру в Європі є ОБСЄ. Організація, яка була створена, для покращення стосунків між сходом та заходом Європи.

Нарада з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ), що проходила з 3 липня 1973 р. по 1 серпня 1975 р. за участю 33-х європейських держав, США і Канади, завершилася підписанням главами держав і урядів в Гельсінкі Заключного акту, який став довгостроковою програмою дій з будівництва єдиної, мирної, демократичної і процвітаючої Європи.

Згідно з Гельсінкським Заключним актом до основних напрямів діяльності Організації відносяться наступні питання, що стосуються безпеки в Європі: співробітництво в галузі економіки, науки, технологій та довкілля;- співробітництво в гуманітарній та інших сферах (права людини, інформація, культура, освіта).

Важливими віхами розвитку Гельсінкського процесу стали засідання держав-учасниць у Белграді (1977-78 рр.), Мадриді (1980-83 рр.), Відні (1986-89 рр.).

Етапного значення набули зустрічі держав-учасниць ОБСЄ на найвищому рівні в Парижі (1990 р.), Гельсінкі (1992 р.), Будапешті (1994 р.), Лісабоні (1996 р.) та Стамбулі (1999 р.). У результаті поступової інституціалізації і прийняття рішень про створення посади Генерального секретаря (1993 р.) та Постійної Ради (до 1994 р. – Постійний комітет) НБСЄ набула рис міжнародної регіональної організації.

У відповідності з рішенням Будапештського саміту з 1 січня 1995 р. Нарада з безпеки та співробітництва в Європі змінила свою назву на Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Сьогодні учасницями ОБСЄ є 56 країн. Регіон відповідальності Організації охоплює Європу, Далекий Схід, Центральну Азію та Північну Америку. Крім того, з ОБСЄ підтримують зв´язки різного рівня та інтенсивності низка держав інших регіонів. Це Алжир, Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Марокко, Туніс (так звані середземноморські партнери), Афганістан, Республіка Корея, Монголія, Таїланд і Японія (азійські партнери).

Місії ОБСЄ функціонують як різного роду "польові" структури ОБСЄ в Південно-Східній Європі: Присутність ОБСЄ в Албанії, місії ОБСЄ в Боснії і Герцеговині, Македонії, Хорватії, Сербії, Косово (Сербія); у Східній Європі: офіс ОБСЄ в Мінську, місія ОБСЄ в Молдові, Координатор проектів ОБСЄ в Україні; на Південному Кавказі: місія ОБСЄ в Грузії, офіси ОБСЄ в Єревані та Баку, Особистий представник Діючого голови ОБСЄ з конфлікту, з яким має справу Мінська конференція (Нагірний Карабах); у Центральній Азії: місія ОБСЄ в Таджикистані, центри ОБСЄ в Алмати, Ашхабаді, Бішкеку, Ташкенті.

Ці інститути слугують важливим інструментом у справі запобігання конфліктам та врегулювання криз на місцях.

Форум зі співробітництва у галузі безпеки (ФСБ) проводить свою роботу на постійній основі у Відні. Він складається з представників делегацій держав-учасниць ОБСЄ, займається обговоренням питань контролю за озброєнням, роззброєнням, зміцненням заходів довіри та безпеки.

Організації, які повинні стримувати безпеку після ІІ Світової війни робили все можливе, аби виконати свої обов’язки. Більшість кроків, які були зроблені для регулювання мирного співробітництва країн світу були виправдані й організації встановили стійку систему встановлення агресора та країни, яка підлягає санкціям.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3.

Сучасний етап розвитку системи «Європейської безпеки»

(1991- 2013)

Після розпаду СРСР завершилося протиборство двох сильніших держав світу, й у світі почався процес об’єднання країн під егідою створення єдиної світової системи безпеки. До діалогу було запрошено країни колишнього «соціалістичного табору». З цього часу розпочинається новий виток світового співробітництва.

Після ліквідації «соціалістичного табору» НАТО розпочинає політику зближення з країнами, колишніми партнерами СРСР, які залишилися самі по собі. Програма “Партнерство заради миру” (ПЗМ) є важливою ініціативою, яку НАТО запропонувала на Брюссельському саміті Північноатлантичної ради у березні 1994 року. Запрошення приєднатися до “Партнерства заради миру” було надіслано усім державам-учасницям колишньої Ради північноатлантичного співробітництва та було прийнято 30 країнами, в т.ч. і Україною.

Метою Партнерства є зміцнення стабільності та безпеки в усій Європі. Програма ПЗМ зосереджена на співпраці в оборонній галузі, але виходить за рамки діалогу і спрямована на досягнення реального партнерства. Завдяки ПЗМ члени НАТО та країни-партнери мають змогу працювати разом у широкій програмі заходів, пов’язаних з питаннями спільної оборони та безпеки, починаючи з суто воєнного співробітництва і закінчуючи співробітництвом на таких напрямах, як врегулювання криз, планування на випадок надзвичайних ситуацій, управління повітряним транспортом та співробітництво в галузі озброєнь.

Таким чином, ПЗМ є важливою і постійною рисою європейської архітектури безпеки, яка допомагає розширити та інтенсифікувати політичне і військове співробітництво у Європі, посилити стабільність, зменшити загрозу миру та розбудувати міцні відносини у сфері безпеки на основі практичної співпраці.

Відповідно до “Рамкового документа ПЗМ”, який було прийнято главами держав та урядів водночас із “Документом про запрошення до ПЗМ”, НАТО зобов'язується проводити консультації з будь-яким з активних партнерів, якщо цей партнер вважає, що існує безпосередня загроза його територіальній цілісності, політичній незалежності або безпеці. “Рамковий документ ПЗМ” містить конкретні зобов'язання, які має взяти на себе кожен учасник з метою співпраці з НАТО для досягнення цілей програми в цілому. В ньому також зазначено, що активна участь у ПЗМ відіграватиме провідну роль в еволюційному процесі приєднання нових членів до НАТО. Будь-яка країна, що бажає приєднатися до Програми “Партнерство заради миру”, спочатку запрошується до підписання “Рамкового документа ПЗМ”. Наступним кроком, після підписання Рамкового документа ПЗМ, для кожної країни-партнера є подання до НАТО “Презентаційного документа”. В ньому мають бути зазначені кроки, що будуть здійснені з метою досягнення політичних цілей партнерства; військові та інші ресурси, які партнер має намір використовувати в цілях партнерства; та конкретні галузі, в яких партнер бажає співпрацювати з НАТО.

На підставі заяв, зроблених у “Презентаційному документі” та додаткових пропозицій з боку НАТО і країни-партнера, спільно готується та затверджується національне резюме “Індивідуальної програми партнерства” (ІПП) на дворічний період. В резюме ІПП включені заяви про політичні цілі партнера в рамках ПЗМ, військові та інші ресурси, які країна-партнер надає в розпорядження, широкі цілі співпраці між партнером та Альянсом у різноманітних сферах співробітництва та конкретні заходи, що планується здійснити у кожній галузі співпраці. Кожен партнер, виходячи з власних індивідуальних вимог та пріоритетів, окремо вибирає для себе заходи зі списку, який визначено у “Робочому плані євроатлантичного партнерства” (РП ЄАП). Таким чином, формування самої ІПП кожною країною-партнером здійснюється шляхом обрання тих заходів, в яких вона бажає взяти участь та, відповідно, лише  після остаточного прийняття Альянсом РП ЄАП. Цей принцип самовизначення є важливим і дієвим інструментом ПЗМ.

В свою чергу реформування зазнала й така організація, як НБСЄ (нині ОБСЄ).

9 липня 1992 р. на заключному  засіданні у Гельсінкі глави  держав та урядів країн —  учасниць НБСЄ ухвалили Декларацію  Гельсінського самміту "Проблеми доби змін". Декларація відображала досягнуту домовленість щодо подальшого зміцнення інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, створення структури раннього попередження, запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій, організації ознайомчих візитів та місій доповідачів.  Заходи щодо зміцнення довіри і безпеки (ЗЗДБ). 14 грудня 1992 р. на засіданні Ради міністрів закордонних справ у Стокгольмі було ухвалено Конвенцію про примирення і арбітраж в рамках НБСЄ та вирішено заснувати посаду Генерального секретаря. 1 грудня 1993 р. Рада міністрів закордонних справ на своєму засіданні в Римі схвалила ці організаційні зміни, в тому числі заснування у Відні двох нових структур — Постійного комітету, що став першим постійно діючим органом НБСЄ для проведення політичних консультацій і ухвалення рішень, та єдиного загального Секретаріату. Учасники засідання висловили також занепокоєння зростанням кількості і масштабів регіональних конфліктів та підтвердили своє прагнення до їх врегулювання, зокрема в колишній Югославії. У зв'язку з цим було запропоновано заходи, покликані підвищити здатність НБСЄ до врегулювання і відвернення конфліктів, та досягнуто домовленості щодо розвитку взаємин з іншими європейськими і трансатлантичними організаціями. На самміті 1994 року в Будапешті були ухвалені інституційні рішення, спрямовані на зміцнення НБСЄ. До них, зокрема, належать такі: про перейменування НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва у Європі (ОБСЄ), про наступну зустріч глав держав і урядів країн ОБСЄ у 1996 р. в Лісабоні, про заміну Комітету старших посадовців Вищою радою, яка скликатиметься щонайменше двічі на рік, а також перед засіданнями Ради міністрів, та збиратиметься як Економічний форум; про створення Постійної ради (замість Постійного комітету), яка працюватиме у Відні як орган проведення регулярних політичних консультацій і ухвалення рішень; про розгляд виконання усіх зобов'язань НБСЄ на засіданнях, які мають відбуватися у Відні напередодні кожного самміту. На самміті в Будапешті держави НБСЄ висловили політичну волю і заявили про свою готовність надіслати до Нагірного Карабаху багатонаціональні сили з підтримки миру після прийняття сторонами домовленості про припинення збройного конфлікту. Діалог з питань безпеки, контроль над озброєннями, роззброєння та заходи зміцнення довіри й безпеки (СЗВМЗ) Знаменною віхою в розвитку процесу НБСЄ став Стокгольмський документ 1986 р. про заходи зміцнення довіри й безпеки, положення якого були доповнені й розвинуті в документах, ухвалених у Відні в 1990 і 1992 роках. На Гельсінкській зустрічі в липні 1992 р. країни учасниці прийняли рішення заснувати у Відні Форум НБСЄ з питань співробітництва в галузі безпеки, під егідою якого нині відбувається діалог з питань безпеки та переговори щодо контролю над озброєннями, роззброєння та зміцнення довіри й безпеки. Впродовж двох наступних років у межах цього органу, який було введено в дію 22 вересня 1992 р., проходили переговори щодо пакету документів за мандатом, узгодженим у Гельсінкі ("Програма термінових заходів"). У листопаді 1993 р. Форум прийняв чотири важливих документи: "Стабілізаційні заходи в умовах локалізованих кризових ситуацій"; Керівні принципи здійснення передачі звичайних озброєнь; Планування оборони; Контакти і співпраця у військовій галузі. Дві наступні частини "Програми термінових заходів" були узгоджені в грудні 1994 р. напередодні саміту НБСЄ в Будапешті: нова редакція Віденського документа (Віденський документ-94), що об'єднала колишні Стокгольмський та Віденський документи і включила в себе тексти документів про Планування оборони та Контакти і співпрацю у військовій галузі, узгоджені в 1993 р., а також документ про глобальний обмін військовою інформацією. Заключний документ самміту, який увібрав в себе нові Керівні принципи нерозповсюдження, став важливим кроком в узгодженні Кодексу поведінки з політично-військових аспектів безпеки, куди було включено нові суттєві зобов'язання щодо демократичного контролю над збройними силами та їх використання. В руслі контролю над звичайними озброєннями, під час відкриття самміту НБСЄ в Парижі 19 листопада 1990 р., 22 країни НАТО та тодішньої Організації Варшавського договору підписали далекосяжний Договір про звичайні збройні сили в Європі (ЗЗСЄ), який обмежує цю категорію сил в Європі від Атлантичного океану до Уральських гір. Договір набув чинності 9 листопада 1992 року. 10 липня 1992 року в рамках Гельсінкського самміту НБСЄ було підписано Заключний акт Договору ЗЗСЄ-1 А, яким вводились обмеження щодо чисельності звичайних збройних сил та запроваджувались додаткові стабілізаційні заходи. Дейтонська мирна угода 1995 р. відкрила шлях до переговорів із заходів зміцнення довіри й безпеки між суб'єктами Боснії—Герцеговини, а також режиму контролю над озброєннями для сторін Дейтонської угоди. Переговори відбулися під егідою ОБСЄ в 1996 році. Особисті представники Голови ОБСЄ здійснювали головування на переговорах та сприяли виконанню досягнутих угод. Відділ Секретаріату ОБСЄ у Відні відповідає за організацію необхідних перевірок, в яких беруть участь країни — учасниці ОБСЄ. Запобігання конфліктам та врегулювання кризових ситуацій Відповідно до Декларації Гельсінкського самміту 1992 р. ОБСЄ розробила цілий ряд механізмів відрядження офіційних місій та особистих представників Голови ОБСЄ для встановлення фактів, подання доповідей, здійснення моніторингу та посередницьких функцій згідно зі своїми повноваженнями щодо врегулювання кризових ситуацій та запобігання конфліктам. За останні кілька років ОБСЄ вживала таких заходів по відношенню до Косова, Санджака, Воєводіни, Скоп'є, Грузії, Естонії, Таджикистану, Молдови, Латвії, Нагірного Карабаху та Чечні. Починаючи з вересня 1992 р. НБСЄ здійснювала в Албанії, Болгарії, Хорватії, колишній Югославській Республіці Македонії3, Угорщині та Румунії місії, покликані сприяти перевірці дотримання режиму санкцій, введених ООН щодо Федеративної Республіки Югославії (Сербія та Чорногорія). У 1996 році, після підписання Дейтонської мирної угоди, ОБСЄ організувала в Боснії—Герцеговині проведення загальних, а у вересні 1997 р. — муніципальних виборів. У 1997 році особистий представник Голови ОБСЄ надавав допомогу у політичному врегулюванні кризи в Албанії. Одним із результатів стало проведення в країні виборів, на яких ОБСЄ виступила в ролі спостерігача. Система безпеки, запропонована ОБСЄ На самміті в Будапешті 5—6 грудня 1994 р. глави держав та урядів країн НБСЄ започаткували широке комплексне обговорення усіх аспектів безпеки з метою розробки її концепції на 21 сторіччя і з урахуванням поточних дебатів з цих питань в країнах-учасницях. Декларація Лісабонського самміту 1996 року про Систему спільної всеосяжної безпеки Європи у 21 сторіччі підтвердила, що європейська безпека вимагає якнайширшої співпраці і координації між країнами — учасницями ОБСЄ та європейськими і трансатлантичними організаціями і визначила ОБСЄ як особливо ефективний форум для розвитку співпраці та взаємодоповнення між такими організаціями та установами. В декларації також було висловлено намір ОБСЄ поглиблювати співпрацю з іншими організаціями безпеки, дії яких є прозорими та передбачуваними, члени — поодинці й разом — дотримуються принципів і зобов'язань ОБСЄ, а членство базується на відкритих та добровільних обов'язках. Наступним етапом у розбудові Системи безпеки стала зустріч країн — членів ОБСЄ на рівні міністрів закордонних справ у Копенгагені в грудні 1997 р., яка ухвалила рішення про Основні напрямки розробки Документа-хартії ОБСЄ з питань європейської безпеки. Документ-хартію має бути розроблено на платформі безпеки, що базується на співробітництві і має на меті поглиблення співпраці між взаємопідсилюючими інституціями через неієрархічні робочі стосунки, зорієнтовані на практичну діяльність. На зустрічі в Копенгагені було вирішено, що Спільна концепція розвитку співпраці між взаємопідсилюючими інституціями має закласти підвалини для такої роботи. Розбудова системи безпеки триває.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

Отже проаналізувавши витоки створення організацій з безпеки в Європі, дослідивши етапи формування, проаналізувавши недоліки діяльності організацій можна зазначити, що організації з безпеки в Європі вперше з’явилися після І Світової війни. Ліга Націй, як перша організація, яка ставила за мету врегулювання мирних відносин в Європі не виконала покладених на неї зобов’язань, а саме не змогла запобігти ряду конфліктів в світі, які в результаті надали можливість для початку ІІ Світової війни.

Також головною проблемою всіх організацій, які займалися цим питанням, це відсутність дійсно незалежного прийняття рішень, хоча з часом ця проблема трохи відійшла на другий план, але вона залишається. Тому що, деякі країни в плані політичного, або економічного впливу переважають інші й тим самим інтереси цих країн враховуються в першу чергу.

В наш час проблема вирішення конфліктів досягла досить високого розвитку й співпраця між країнами в цьому напрямку стала більш тісною. Тому що, після падіння біполярної системи в світі з’явилася можливість об’єднання країн з конкретною метою. Більш продуктивна колективна праця в напрямку дає свої результати й сьогодні країни прагнуть долучитися до програм, які направлені на пацифікацію у відносинах між країнами та відмові від війни, як метода ведення зовнішньої політики та вирішення міжнародних суперечностей.

 

 

 

 

 

Джерела та список використаної літератури

1) Багрій-Шахматов Л. В. Методи боротьби з тероризмом : погляд світового співтовариства / Л. В. Багрій-Шахматов – К., 2000.

2) Волков А.: Религиозный экстремизм и палестинская проблема. / Волков А. // Азия и Африка сегодня, –1998. - №5.

3) Гушер А. И. Проблема терроризма на рубеже третьего тысячелетия новой эры человечества / А.И. Гушер – М., 2002 г.

4) Дорошенко А. Терор і  тероризм /Дорошенко А.  // Політика  і час. – 2003.  № 8-9.

5) Евстафьев Д. Г., Чекалкин В. И. Опыт борьбы с терроризмом в США и интересы безопасности России / Евстафьев Д., Чекалкин В. // США: экономика, политика, ідеологія, — 1993. — № 12

6) Змеевский А. Международное право и борьба с тероризмом /  Змеевский А. // Международная жизнь. — 2005. — № 7—8.

7) Змеевский А, Тарабрин В. Терроризм. Нужны скоординированные усилия мирового сообщества / А. Змеевский, В. Тарабрин  // Международная жизнь. – 2002. - №4.

8). Королев А. А. Террор и терроризм в психологическом и идеологическом измерении: история и современность. / А. А. Королев – М.: Московский гуманитарный университет, 2008г.