Зародження міжнародних принципів Європейської безпеки

22 червня 1932 року президент  США Г. Гувер висунув план, за  яким країни повинні були скоротити  сухопутні війська на третину, повністю ліквідувати важку артилерію, на третину скоротити тоннажність флоту (як наземного так і підводного), повністю знищити бомбардувальники. Цей план не підтримала Франція, а скорочення флоту бентежило англійську сторону. В результаті чого на конференції було прийнято план президента Чехословацької республіки Е. Беніша, який був компромісним й містив пункти лише про скорочення озброєнь.

В 1933 році Великобританія видала ще один план по скороченню озброєнь, в ньому йшлося про скорочення європейських збройних сил, а саме таких країн як: Італія, Франція, Німеччина, Польща, й відстрочити озброєння Німецької армії важкою артилерією. У відповідь Німеччина залишила конференцію, й після народного плебісциту вийшла з Ліги Націй, аргументувавши свій вихід тим, що до неї ставляться, як до другорядної країни. В 1935 році Женевська конференція з роззброєння припинила свою діяльність, конвенцію з роззброєння так і не було підписано.

На початку ХХ століття було покладено курс на підтримання миру, хоча ефективних дій в цьому напрямку зроблено було не багато, але створення діалогу між країнами з приводу колективної безпеки було початком проведення політики консолідації країн Європи для підтримання безпеки та миру у світі.

РОЗДІЛ 2.

ДІЯЛЬНІСТЬ ОРГАНІЗАЦІЙ З БЕЗПЕКИ В ПЕРІОД ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ

Більш тісна співпраця країн розпочинається після завершення ІІ Світової війни, коли в світі встановлюється біполярна система й країни розподіляються на два табори. Саме в цей період поняття «європейської безпеки» набуває значення не допустити повторення подій ІІ Світової війни.

Після завершення ІІ Світової війни країни переможниці країни-переможниці для недопущення подій, які надали можливість країнам-агресорам розпочати світову війну, вирішили створити організацію яка буде регулювати відносини між країнами в світі та для мирного врегулювання конфліктів. Маючи досвід Ліги Націй

В результаті переговорів на конференції в Сан-Франциско, яка проходила з 25 квітня по 26 червня 1945 року було затверджено статут Організації Об’єднаних Націй. Ратифікований цей статут був 24 жовтня 1945 року, й вступив в силу. Головною ціллю створення ООН було створення ефективної співпраці країн та недопущення загроз світовій безпеці. ООН являється відповідальною за вирішення конфліктів мирним шляхом та миротворницьку діяльність у вирішенні конфліктів.

В структурі ООН безпосередньо проблемами безпеки в світі займається Рада Безпеки. До складу Ради Безпеки завжди входять 15 членів, з яких 5 діють постійно, а 10 обираються терміном на 2 роки (кожного року по 5 країн). Для рівності в можливостях вибори були поділені за регіональною ознакою, так від країн Азії та Африки обирається 5 представників, від країн Східної Європи 1 представник, від країн Латинської Америки 2 представники та від Західної Європи 2 представники. Тобто через пропорційний склад країн, що засідають в Раді Безпеки можна сказати про більшу вірогідність винесення справедливого рішення в проблемах вирішення конфліктів. Рада Безпеки уповноважена розслідувати будь-який спір чи будь-яку ситуацію, яка може спричинити міжнародні суперечки або будь-яку іншу ситуацію, яка може загрожувати забезпеченню міжнародного миру і безпеки. Рада Безпеки ООН визначає існування будь-якої загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії і робить рекомендації чи вирішує які заходи слід застосувати для підтримки і відновлення міжнародного миру та безпеки. Рада має право застосовувати примусові заходи до держав, які порушують міжнародний мир і безпеку. Рішення Ради Безпеки є обов'язковими для всіх держав, оскільки членами ООН на сьогодні є майже всі загальновизнані держави Земної кулі. При цьому всі інші органи ООН можуть ухвалювати тільки рекомендаційні рішення.

На практиці діяльність Ради Безпеки з підтримки миру та безпеки полягає у визначенні тих чи інших санкцій проти держав-порушників, включаючи: військові операції проти них; введення миротворчих формувань в зони конфлікту; організацію врегулювання ситуації по закінченню конфлікту; створення міжнародної адміністрації в зоні конфлікту.

В сфері підтримання безпеки в світі Рада Безпеки ООН видала ряд документів, які повинні були врегулювати проблему розповсюдження ядерної зброї. Найбільш значними документами в цій сфері були:

- Договір про нерозповсюдження ядерної зброї(1968 р.)

- Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (1996 р.) [12 ,44 ]

Найголовнішим здобутком серед документів виданих ООН, можна вважати встановлення чіткого формулювання поняття «агресія».

Отже згідно з Резолюцією Генеральної Асамблеї від 14 грудня 1974 р.,  агресія – це застосування збройної сили державою про­ти суверенітету, територіальної недоторканності чи політич­ної незалежності іншої держави чи будь-яким іншим чином, несумісним зі Статутом Організації Об'єднаних Націй. Про факт агресії можуть свідчити такі акти, що не є вичерпни­ми та характеризують лише найбільш розповсюджені спо­соби застосування сили: вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь-яка військо­ва окупація, який би тимчасовий характер вона не носила, що є результатом такого вторгнення чи нападу, будь-яка анексія із застосуванням сили проти території іншої держа­ви чи її частини; бомбардування збройними силами держа­ви території іншої держави чи застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави; на­пад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні флоти іншої держави; застосування збройних сил однієї держави, що знаходяться на території іншої держа­ви, за згодою із приймаючою державою на порушення умов, передбачених в угоді, чи будь-яке продовження їхнього пе­ребування на цій території за припиненням дії угоди.

Дуже важливий крок до створення нормативно-правової бази з підтримання ядерної безпеки був встановлений з підписанням договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який був схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 року й вступив в дію 5 березня 1970 року. Метою підписання цього договору було — недопущення розповсюдження ядерної зброї в світі, забезпечення  міжнародного контролю за виконанням державами зобов'язань, які вони взяли на себе в разі підписання договору, створення широких можливостей для мирного використання атомної енергії. Кожна з держав-учасниць, яка володіє ядерною зброєю, зобов'язується не вживати жодних заходів, які могли б безпосередньо або опосередковано сприяти придбанню, створенню або організації виробництва ядерної зброї країнами, які її не мають, а також не передавати їм контроль над ядерну зброєю. Зі свого боку кожна з держав-учасниць, що не має ядерної зброї, зобов'язується не приймати передачі від будь-кого ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, а також контролю над ними ні безпосередньо, ні опосередковано; так само як і не виробляти і не здобувати будь-яким іншим способом ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв, не домагатися і не приймати будь-якої допомоги у її виробництві.

Водночас Договір визнає невід'ємне право держав-учасниць розвивати дослідження, виробництво і використання ядерної енергії у мирних цілях без дискримінації та відповідно до Договору. Учасники Договору зобов'язалися сприяти з цією метою якомога повнішому обміну обладнанням, матеріалами, наук, і технічною інформацією.

Договір накладає на країни, що є його учасниками, обов'язок вести переговори про ефективні заходи щодо припинення гонки ядерних озброєнь та ядерного роззброєння, про договір стосовно загального і повного роззброєння під суворим та ефективним міжнародним контролем. На випадок можливого застосування ядерної зброї або загрози застосування такої зброї проти держав-учасниць Договору, що не мають ядерної зброї, вони дістали гарантії безпеки. Останні містяться у спеціальних деклараціях, проголошених СРСР, США та Англією 17 червня 1968 року у Раді Безпеки ООН. В них підтверджено, що у випадку агресії і застосування ядерної зброї або загрози такої агресії проти держави, яка не має такої зброї, вони як постійні члени Ради Безпеки відповідно до Статуту ООН мають вжити заходів, необхідних для відсічі такої агресії або усунення її загрози. Франція, однак, відмовилася зробити аналогічну декларацію. 19 червня 1968 року Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію, в якій зробила формальними декларації цих трьох «ядерних держав» про гарантії безпеки, і підтвердила невід'ємне право держав на індивідуальну та колективну самооборону згідно зі статтею 51 Статуту ООН.

За цим договором остаточне підписання, якого завершилося в 1992 році країнами, які мали ядерну зброю визнавалися: СРСР(підписала договір в 1968 році(після розпаду визнається Росія, як правонаступниця СРСР)), Великобританія(підписала договір в 1968 році), США (підписали договір в 1968 році), Франція(підписала договір в 1992 році) та КНР(підписала договір в 1992 році). На ці країни було покладено зобов’язання не розповсюджувати ядерну зброю, не підтримувати не ядерні держави у намірах здобути ядерну зброю, не спонукати країни до оволодіння ядерною зброєю. Для більшого забезпечення миру в світі ці держави являються постійними членами Ради Безпеки ООН.

Ще один документ розроблений для стримування поширення ядерної зброї в світі – Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань. Цей договір був прийнятий 50-ою сесією Генеральної Асамблеї ООН ( 10 вересня 1996) і відкритий для підписання 24 вересня 1996.

Відповідно до договору: кожна держава-учасниця зобов'язується не проводити будь-які випробування ядерної зброї а також заборонити і запобігати будь-ядерним випробуванням в будь-якому місці, що знаходиться під її юрисдикцією або контролем. Кожна держава-учасниця зобов'язується далі утримуватися від спонукання, заохочення або участі в проведенні будь-якого випробуванні ядерної зброї.

До теперішнього часу Договір підписало 182 держави, не підписали тільки "молоді" ядерні держави – Індія, Пакистан, КНДР. Ратифікували Договір 157 держав.

Даний договір є вдосконаленням до режиму заборони випробувань ядерної зброї, введеного Договором про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою 1963. Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі, й під водою був підписаний в 1963 році в Москві, між країнами, що володіли ядерною зброєю, США, СРСР, Великобританією. Договір відкритий для підписання його всіма державами. До 1 лютого 1972 учасниками договору були 118 держав. Цілі учасників договору – швидке досягнення угоди про загальне і повне роззброєння під чітким міжнародним контролем, яке поклало б кінець гонки озброєнь і усунуло б стимул до виробництва і випробувань всіх видів зброї, у тому числі ядерного. Договір передбачає, що кожен з його учасників зобов'язався заборонити, запобігати і не виробляти будь-які випробувальні вибухи ядерної зброї і всякі інші ядерні вибухи в будь-якому місці, що знаходиться під його юрисдикцією або контролем. Випробування ядерної зброї заборонене в атмосфері, за її межами, включаючи космічний простір, під водою, включаючи територіальні води і відкрите море . Окрім заборони випробувань ядерної зброї в цих трьох сферах, договір встановлює заборону ядерних вибухів також в будь-якому іншому середовищі, якщо такий вибух спричиняє випадання радіоактивних осадів за межами території кордонів держави, під юрисдикцією або контролем якого проводиться вибух.

  Договір є безстроковим, проте в ньому передбачається право кожного учасника, якщо він вирішить, що пов'язані з вмістом цього договору виняткові обставини поставили під загрозу вищі інтереси його країни, вийти з договору, повідомивши про це за 3 місяці всіх інших учасників договору.

Отже з підписанням цих договорів світове суспільство зробило значний крок вперед в сфері контролю над безпекою в світі, тому що поширення ядерної зброї означала готовність її застосувати.

У врегулюванні міжнародних конфліктів ООН згідно зі статутом, може приймати й безпосередню участь у якості миротворчої місії.

Миротворчі сили були застосовані вже в 1948 р. За рішенням Ради Безпеки на різні ділянки кордонів Ізраїлю були спрямовані групи спостерігачів для контролю за перемир'ям, запропонованим рішенням Ради Безпеки. Ці групи в кількості 217 військових спостерігачів діють і понині.

У 1964 р. після виникнення військового конфлікту між грецькою і турецькою громадами Кіпру Рада Безпеки приймає рішення про направлення на острів миротворчих сил ООН з мандатом припинити військові дії і відновити порядок. Вони до сих пір виконують свою місію на основі рішень, що регулярно приймаються Радою Безпеки. У їх складі 1171 військовослужбовець і персонал забезпечення, а також 35 поліцейських. Як бачимо, ці операції істотно відрізняються від місії спостерігачів.

У наступні роки ООН спрямовує свої миротворчі місії в багато країн. Зокрема, з 1993 р. така місія діє в Грузії (абхазький конфлікт), а з 1994 р. - у Таджикистані. Найбільша миротворча операція була проведена на території колишньої Югославії у зв'язку з міжнаціональним конфліктом, що там спалахнув. Після низки звернень до воюючих сторін Рада Безпеки приймає рішення про направлення Сил захисту ООН. Ці сили зіграли важливу роль у припиненні конфлікту. Основний контингент становили збройні сили НАТО, які діяли за мандатом ООН. До складу Сил захисту входили 381300 військових і персоналу забезпечення, 680 військових спостерігачів, 727 поліцейських, 1870 осіб цивільного персоналу.

Особливе місце займає операції ООН в Сомалі, оскільки тут мав місце конфлікт не міжнародного характеру. У 1991 р. в цій країні спалахнула війна між різними племенами, країна була охоплена хаосом, половина населення страждала від голоду, 300 тис. загинули, близько 1 млн. стали біженцями. Гуманітарну допомогу ООН насильно захоплювали воюючі сторони, і вона не доходила до мирного населення. Починаючи з 1992 р. Рада Безпеки прийняла ряд резолюцій про направлення в Сомалі миротворчих сил і про розширення їхніх повноважень. На заключному етапі вони складали приблизно 15 тис. військових і поліцейських і 2,5 тис. осіб цивільного персоналу. Ці сили брали участь у розробці документів про врегулювання конфлікту, застосовували військову силу для придушення заколотників, забезпечували розподіл гуманітарної допомоги.

Зі сказаного випливає, що миротворчі сили ООН відіграють важливу роль у врегулюванні локальних конфліктів на релігійному, етнічному грунті, що ставлять під загрозу мир і цілісність держав. Зростає значення ООН у врегулюванні конфліктів неміжнародного характеру, що представляє новий напрямок в її діяльності.

Не зважаючи на здобутки в сфері врегулювання конфліктів й всі позитивні сторони діяльності миротворчих операцій ООН, миротворча діяльність ООН має чимало невирішених питань. Незважаючи на заклики Генеральної Асамблеї до того, щоб всі члени брали участь у фінансуванні, ситуація в цій сфері вкрай незадовільна. Заборгованість США вимірюється сотнями мільйонів доларів. У результаті ООН доводиться скорочувати свої операції. У 1995 р. приблизно 60-тисячний персонал діяв у 17 миротворчих місіях ООН, витрати становили 3,5 млрд. доларів. У 1996 р. ООН використовувала всього 26 тис. чоловік, витрати склали 1,6 млрд. доларів. У ряді випадків ООН виявилася не в змозі застосувати миротворчі сили. В результаті жертви конфліктів, які не були попередженими вимірюються сотнями тисяч життів.

Серед найбільш дієвих організацій діяльність, яких направлена підтримання європейської безпеки є НАТО.