Державне регулювання підприємництва

НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ  ІНСТИТУТ»

 

Факультет менеджменту та маркетингу

 

РЕФЕРАТ

з курсу «Державне регулювання  економіки»

 

на тему

«Державне регулювання підприємництва»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2013

 

 

Зміст

 

Вступ 3

1. Підприємництво  як об’єкт державного регулювання 5

2. Принципи регуляторної політики держави 6

3. Механізми впливу держави на підприємства 7

4. Конкурентна політика держави 11

Висновки 18

 

 

Вступ

 

 

 Актуальність теми. Розвиток  підприємництва визнається в  Україні одним із пріоритетних  напрямів ринкових реформ і  державної регуляторної політики. Значення приватного підприємництва  та його вплив на соціально-економічні  перетворення важко переоцінити.  Перш за все, це додаткові  надходження до державного бюджету,  нові робочі місця, розширення  виробництва товарів і послуг  як промислового, так і побутового  призначення, запровадження ноу-хау  та інших досягнень науково-технічного  прогресу і, нарешті, – підвищення  добробуту населення.

За роки становлення в Україні  ринково орієнтованої економіки  держава зробила рішучі кроки  щодо стимулювання підприємництва. Зокрема, сформовано підприємницький сектор який поступово і впевнено розширюється.

На сучасних етапах розвитку економіки України гостро стоїть проблема державного регулювання підприємства. Адже виникає необхідність визначення, який має бути оптимальний рівень втручання у підприємницьку діяльність, щоб, насамперед, забезпечити ефективне функціонування приватного сектора економіки та отримання ним високих прибутків, а також що не менш важливе для розвитку сектору економіки країни – це створення передумов для збалансованого росту економіки та підвищення рівня добробуту населення.

Надмірна лібералізація  державного контролю на початку 90-х  років призвела до доволі негативних наслідків. Основна частина національного  багатства була сконцентрована в  руках визначеного кола осіб близьких до державних структур, при цьому  доступ до засобів виробництва решти  громадян був закритий.

Проблема державного регулювання  неодноразово піднімалась і досліджувалась у працях провідних українських  та російських вчених,  таких як С. Чистов, Т. Никифоров, І. Михасюк, М. Фрідман, С. Зеленський та ін. В їх працях розкривались основні напрямки державного економічного регулювання, яке зокрема підходило для перехідних економічних систем.

Не зайвим буде і використати  досвід різних країн світу, які домоглися  певних успіхів у цьому питанні, таких як США, Японія, країни ЄЕС, Китай  та ін. До того ж застосовувати його до нашої економічної системи  необхідно з врахуванням національних особливостей України.

Мета і задачі дослідження. Мета роботи полягає в дослідженні  державного регулювання у сфері  підприємництва.

Об’єктом дослідження є державне регулювання розвитку підприємництва в Україні.

Предмет дослідження – функціонування механізму державного регулювання  підприємництва. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Підприємництво  як об’єкт державного регулювання

Підприємництво — це багатопланове явище, що його можна характеризувати з різних поглядів: економічного, правового, психологічного та ін. У зв’язку з цим Закон України «Про підприємництво» визначає підприємництво як самостійну ініціативу, систематичну, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг, а також торгову діяльність з метою одержання прибутку [1, с. 34].

Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і  відкриваючи шлях до перетворень, тобто  стаючи тією силою, котра прискорює  рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації, бережливості та постійного оновлення [1, с. 35].

Нагромаджений досвід усіх без винятку індустріально розвинутих країн з ринковою економікою соціального  спрямування незаперечно підтверджує, що підприємництво — необхідна умова  досягнення економічного зростання.

Сучасна ринкова економіка  ґрунтується на підприємництві в  найрізноманітніших його модифікаціях, аналіз яких видається досить складною проблемою. Слід зазначити, що підприємництво сучасного типу, зберігаючи найсуттєвіші ознаки його класичних форм, характеризується такими загальними особливостями [1, с. 35]:

• розвитком корпоративного бізнесу поряд із традиційними підприємствами індивідуального та партнерського типу, що веде до «розпорошення» власності через акціонування та розподіл відповідальності;
• розширенням кредитно-фінансової сфери, що виявляється в широкому спектрі форм фінансового підприємництва, яке відіграє важливу роль у рамках ринкової інфраструктури;
• зростанням значення орендних відносин, зокрема лізингу як сфери застосування підприємницького таланту;
• зростанням ролі інформаційних ресурсів на сучасному етапі НТП, а відтак особливим місцем інноваційного підприємництва серед інших видів підприємницької діяльності;
• виникненням та розвитком у межах великих корпорацій внутрішнього підприємництва (intrapreneurship) як особливої його форми за умов інноваційного типу відтворення;
• формуванням ризикового (венчурного) підприємництва та розвитком франчайзингових договірних відносин між дрібними та великими підприємствами;
• створенням різноманітних підприємницьких структур, які мають право на засадах добровільності об’єднувати свою інноваційну, маркетингову, виробничу, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність. Найбільш поширеними й ефективно діючими у світовій практиці господарювання є (зафіксовані також чинним законодавством України) асоціації (союзи, спілки), консорціуми, концерни, конгломерати, холдинги, франчайзинг як система підприємницьких зв’язків.

2. Принципи регуляторної політики держави

Зменшення державного тиску є важливою складовою роботи з поліпшення бізнес-клімату  та стимулювання зростання економіки  в нашій країні. Впровадження нових  правил і методів діяльності перевіряючих і контролюючих органів, зокрема органів ДПС, які повинні мінімізувати контакти з підприємцями, дасть змогу не тільки спростити життя підприємницьких структур, а й зменшити корупційний тиск. І це, перш за все, стосується усіх напрямків дерегуляції господарської діяльності в нашій державі.

Відповідно до Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» [15], регуляторна діяльність держави – це діяльність, спрямована на підготовку, прийняття, відстеження результативності та перегляд регуляторних актів, яка здійснюється регуляторними органами, фізичними та юридичними особами, їх об’єднаннями, територіальними громадами в межах, у порядку та у спосіб, що встановлено Конституцією України, чинним законодавством та іншими нормативно-правовими актами.

Принципами державної регуляторної політики є:

– доцільність – обґрунтована необхідність державного регулювання  господарських відносин з метою  вирішення існуючої проблеми;

– адекватність – відповідність  форм та рівня державного регулювання  господарських відносин потребі  у вирішенні існуючої проблеми та ринковим вимогам з урахуванням  усіх прийнятних альтернатив;

– ефективність – забезпечення досягнення внаслідок дії регуляторного  акта максимально можливих позитивних результатів за рахунок мінімально необхідних витрат ресурсів суб’єктів  господарювання, громадян та держави;

– збалансованість – забезпечення у регуляторній діяльності балансу  інтересів суб’єктів господарювання, громадян та держави;

– передбачуваність – послідовність  регуляторної діяльності, відповідність  її цілям державної політики, а  також планам з підготовки проектів регуляторних актів, що дозволяє суб’єктам  господарювання здійснювати планування їхньої діяльності;

– прозорість та врахування громадської  думки – відкритість для фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, дій  регуляторних органів на всіх етапах їх регуляторної діяльності, обов’язковий розгляд регуляторними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих у встановленому законом  порядку фізичними та юридичними особами, їх об’єднаннями, обов’язковість і своєчасність доведення прийнятих  регуляторних актів до відома фізичних та юридичних осіб, їх об’єднань, інформування громадськості про здійснення регуляторної діяльності.

Всі проекти регуляторних актів  підлягають погодженню з Державною  службою з регуляторної політики та розвитку підприємництва або з  її відповідними територіальними органами.

До регуляторних актів відносяться  і так звані дозвільні документи, до яких чинне законодавство України [16] відносить 135 видів документів, зокрема висновки екологічної експертизи, дозволи на будівництво або відновлення об’єктів гідроенергетики на малих річках, карантинні дозволи, погодження зміни цільового призначення земельних лісових ділянок, рішення про продаж земельних ділянок державної та комунальної власності, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю, сертифікати суб’єктів оціночної діяльності, спеціальні дозволи на користування надрами у межах конкретних ділянок та інші.

Видаватися ці дозвільні документи, відповідно до Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» [14], повинні за принципом організаційної єдності – принципом, згідно з яким видача документів дозвільного характеру (переоформлення, видача дублікатів, анулювання) суб’єктам господарювання здійснюється у встановленому законом порядку державним адміністратором шляхом взаємодії з представниками місцевих дозвільних органів у спеціальних дозвільних центрах за принципом «Єдиного вікна». Відносяться такі дозвільні центри також до відання Державної служби з регуляторної політики та розвитку підприємництва (Держкомпідприємництво).

До засобів державного регулювання  у сфері господарювання, спрямованих  на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних  і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів, відповідно до статті 14 Господарського кодексу України [12], відносяться ліцензування та патентування певних видів господарської діяльності. Відповідно до Постанови КМУ «Про затвердження переліку органів ліцензування» в Україні існує декілька десятків органів ліцензування. 
Таким чином, сьогодні в Україні склалася ситуація, коли одні дозвільні документи, відповідно до чинного законодавства, повинні видаватися виключно в дозвільних центрах за принципом організаційної єдності, і за порушення цієї норми передбачена адміністративна відповідальність. Інші дозвільні документи, які дають право займатися певними видами господарської діяльності (ліцензії та патенти), видають різні органи ліцензування, у тому числі і органи податкової служби. А саме на органи ДПС згідно Закону «Про державну податкову службу в Україні» покладаються обов’язки з «контролю за наявністю свідоцтв про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності та ліцензій, патентів, інших спеціальних дозволів на здійснення окремих видів підприємницької діяльності» [13]. 

Суб'єктами державного регулювання підприємництва в Україні: Міністерство економіки (як координуючий макроекономічний орган стратегічного характеру дії); ДК з питань регуляторної політики та підприємництва (як розробник оперативних питань); Ліцензійна палата, галузеві міністерства і відомства (здійснюють ліцензування видів діяльності); а також Міністерство фінансів, ДПА, ДК стандартизації, метрології та сертифікації, Антимонопольний комітет, ФДМ та їх територіальні представництва, місцеві органи виконавчої влади (держадміністрації, виконавчі органи рад, органи місцевого самоврядування), кожен в межах своєї компетенції і повноважень, наданих їм законом.

3. Механізми впливу держави на підприємства

Поняття підприємство є узагальнюючим, або збірним. Воно, по-перше, визначає підприємства як суб'єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств). По-друге, дане поняття є загальногалузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торгові та інші підприємства.

Підприємництво - це самостійна ініціатива, систематична, на власний  ризик діяльність по виробництву  продукції, виконанню робіт, наданню  послуг та заняття торгівлею з  метою одержання прибутку.

Сьогоднішні реалії життя  в Україні вимагають радикального оновлення курсу реформ. Зміни  можуть здійснюватися чи самими ринковими  силами, які визначають обличчя країни, і тоді роль держави полягатиме в  згладжуванні негативних наслідків  чи докладатимуть (в межах ринкової парадигми розвитку) наполегливих зусиль з метою цілеспрямованого реформування економіки.

Отже, механізм держави —  це сукупність державних органів, установ, підприємств та інших державних  інституцій, за посередництвом яких практично  здійснюються завдання й функції  держави [1, с. 34].

Цивілізовані взаємовідносини  між державою і підприємцями повинні  мати взаємодоброзичливий, вимогливий та економічно й соціально вигідний характер. Звісно - ці відносини не були і не можуть бути рівними і безхмарними. Однак державне втручання мусить розглядатися господарчими суб'єктами всіх рівнів не просто як складова частина ринкового господарства, але насамперед як об'єкт власного економічного інтересу. Планування того, як отримати користь з державного регулювання, стає також компонентом діяльності менеджерів з вироблення стратегії менеджменту та маркетингу фірми. Більше того, можна стверджувати, що не існує такої сфери регулювання, де воно не відбувалося і його дії не були б спрямовані фірмами на дискредитацію конкурентів, применшення їхніх переваг для одержання високих прибутків. Можна впевнено стверджувати, що суб'єкти малого і середнього бізнесу не є пасивними об'єктами державного регулювання. Практика свідчить про активне пристосування підприємницького середовища до втручання держави в економіку. Підприємництво не лише намагається використати це втручання собі на користь, але й активно впливає на сам процес регулювання. Щоправда, питання полягає в тому, наскільки цей взаємозв'язок є результативним, суспільно-корисним [10, с. 120].