Досвід зарубіжних країн в управлінні реструктуризації економіки

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ, МОЛОДІ І СПОРТУ УКРАЇНИ

ФАКУЛЬТЕТ ЕКОНОМІКИ  ТА МЕНЕДЖМЕНТУ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

Курсова робота

з дисципліни «Економіка підприємства»

по темі

«Досвід зарубіжних країн в управлінні реструктуризації економіки»

 

                                                                          студент ФЕМ, група

Виконав                                   _________                 

 

Перевірив                                      ___________                  

 

 

 

Дата подання роботи              ___________                   Оцінка ________

 

 

 

 

 

СУМИ 2012

 

Зміст

 

 

Вступ

 

 

Актуальність теми курсової роботи. З проголошенням незалежності України починається новий етап державотворення, формування власної національної політики і розвитку суспільно-економічних відносин.

Економічна політика має бути жорстокою, але справедливою і активною, і повинна стимулювати економічне зростання, захищати національні інтереси та бути привабливою для суб’єктів іноземних країн. Економічна політика повинна весь час коригуватися відповідно до ситуації та вдосконалюватися.

Необхідно визначити пріоритетні напрямки розвитку національного господарства та за структурною його перебудовою створити умови для підприємницької діяльності, захисту інтересів власних товаровиробників та сприяння залученню іноземних інвестицій.

Не менш складною і відповідальною проблемою залишається реалізація стратегічних напрямків, визначення норм і методів їх забезпечення умов розвитку суспільства. Вибір норм і методів роботи передбачає процес формування національної економіки із врахуванням специфічних природно-кліматичних і геополітичних умов господарювання та розташування України.

України, маючи достатньо  потужний науково-технічний потенціал, неефективно використовує його в  межах держави: більше половини його можливостей реалізується поза потребами  розвитку економіки України. Повна байдужість до наукових відкриттів і розвитку технологій, які створюються світовими науковцями, призвела до фактичної ізольованості наукових установ від підприємницької сфери, зумовила з метою виживання їх переорієнтацію на виконання робіт, які не є достатньо важливими для економічного розвитку України. Звідси випливає завдання створення умов та відповідного механізму економічного розвитку функціонування суб’єктів науково-технічної і підприємницької діяльності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблемі управління економічної політикою присвячено чимало праць відомих зарубіжних вчених, а саме: Дж.М. Кейнса, Д. Кларка, Р. Лукаса, Б. Твісса, Р. Харрода, Й. Шумпетера та ін.

Серед російських вчених варто зазначити праці Є. Глазьєва, А. Дагаєва, В. Мединського, І. Молчанова, Л. Скамай, Е. Уткіна.

Серед вітчизняних економістів  слід відзначити таких, як Л. Безчасний, М. Крупка, Б. Маліцкий, С. Онишко, В. Осецький, А. Пересада, М. Туган-Барановський, В. Федосов, А. Чухно та ін.

Слід зазначити, що не зважаючи на напрацювання зарубіжних та вітчизняних економістів, багато проблем ще й до нашого часу не знайшли вирішення, що й зумовлює актуальність теми дослідження, її теоретичну та практичну значимість.

Мета роботи – комплексне дослідження теоретичних та методичних основ зарубіжних систем управління реструктуризації економіки та їх застосування в Україна.

Завдання дослідження, які поставлені та вирішені для досягнення мети роботи:

• визначення теоретичних аспектів національної економіки;
• структурна характеристика економіки України;
• аналіз і оцінка зарубіжних методичних підходів до управління реструктуризацією економіки.

Об'єкт дослідження – методика комплексного аналізу системи управління реструктуризації економіки.

Предмет дослідження – економічні відносини в Україні.

Фактологічну  основу роботи складають матеріали періодичних видань, підручників та навчальних посібників, матеріали фінансової звітності підприємства.

 

1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ ТА НЕОБХІДНІСТЬ ЇЇ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ НА СЬОГОДНІШНЬОМУ ЕТАПІ

1.1 Теоретичні  аспекти визначення національної  економіки

 

Національна економіка  будь-якої країни є продуктом тривалого  історичного розвитку. Вона формується століттями в результаті поглиблення  суспільного поділу та кооперації праці, ґрунтується на використанні наявних національних ресурсів і забезпечує реалізацію національних економічних інтересів цієї країни.

Національна економіка  або господарство країни – це економічно й організаційно єдина система  взаємопов'язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами. [6, c. 36]

Національна економіка  характеризується певним рівнем розвитку продуктивних сил, типом економічної  системи, характером суспільного відтворення, специфічним господарським механізмом, рівнем життя населення, зовнішньоекономічними зв'язками.

Національну економіку  вирізняють серед інших економік такі ознаки:

• зв'язки між господарюючими суб'єктами, обумовлені суспільним поділом праці;
• господарська цілісність;
• спільне економічне середовище, в якому діють суб'єкти господарювання;
• спільна система економічного захисту тощо. [3, c. 53]

Суб'єктами національної економіки є домашні господарства, підприємства і держава. Вони вступають між собою в економічні відносини, що можуть набувати форми вертикальних і горизонтальних зв'язків. Будь-який економічний суб'єкт – домогосподарство, підприємство чи держава – є економічно відокремленим, а отже, має певний економічний інтерес. Діяльність кожного економічного суб'єкта підпорядкована реалізації цього інтересу. Економічні інтереси суб'єктів різні й навіть суперечливі, тому досягти єдності економічних інтересів усіх суб'єктів дуже складно.

Для вивчення національної економіки і вибору механізмів її регулювання національну економіку треба певним чином структурувати, тобто виділити її окремі підсистеми та елементи.

Залежно від напряму  аналізу економічних явищ найпоширенішими  типами структурування економіки є  структура факторів відтворення, галузева структура, структура економіки в розрізі її великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніх зв'язків, регіональна структура, структура виробництва й споживання тощо.

Визначальна роль у структурній  характеристиці економіки належить її галузевій структурі, пов'язаній зі станом суспільного поділу праці. Суспільний поділ праці означає спеціалізацію людей на виготовленні певних видів продукції або виконанні окремих операцій. Він дає змогу ефективніше використовувати вміння людей і виробничі ресурси. Розрізняють поділ праці двох видів – усередині суспільства й усередині підприємства. Поділ праці всередині суспільства виявляється в існуванні різних галузей і виробництв, а також територіального поділу, тобто спеціалізації регіонів країни, окремих країн тощо. Всередині підприємства поділ праці відбувається між цехами, майстернями тощо. Поділ праці на підприємстві дає змогу розчленувати виробничий процес на багато дрібних спеціалізованих операцій чи завдань.

Важливими факторами  суспільного поділу праці на нинішньому етапі розвитку України є багатоукладність і переважно ринковий характер її економіки. Тому традиційний підхід до аналізу галузевих пропорцій, відповідно до якого досліджується динаміка співвідношення між промисловістю та сільським господарством, між важкою та легкою промисловістю тощо, не є ефективним, оскільки не відображає функціональних зв'язків між підсистемами та елементами національного ринку. Теоретичною основою такого підходу, який застосовувався в умовах планової економіки, був пріоритет виробництва над споживанням. А в умовах ринкового трансформування структура виробництва визначається структурою платоспроможного попиту. Тільки в умовах певної пропорційності між попитом і пропозицією, а також при достатньому рівні розвитку ринкової інфраструктури стає можливим ефективне функціонування механізму, який зводить разом продавців і покупців.

Національний ринок  країни – це складна система взаємодії  окремих ринків як у продуктовому, так і в географічному розрізах. [10, c. 60]

Структурування національної економіки і структурування національного ринку, мають багато спільного і повинні існувати паралельно, доповнюючи одне одного.

При галузевій структуризації національної економіки використовують поняття "господарська галузь" і "чиста галузь".

Господарська галузь – це сукупність підприємств і установ з одним органом управління. Групування підприємств за галузями здійснюється виходячи з призначення вироблюваної продукції, характеру технологічного процесу або подібності використовуваної сировини. Класифікаційною одиницею є підприємство з самостійним балансом. Кожне окреме підприємство належить тільки до однієї галузі. [16, c. 80]

Чиста галузь – це сукупність підприємств, які випускають однакову продукцію, але перебувають у підпорядкуванні різних відомств. Чиста галузь не збігається за показниками розвитку з господарською, що формується як сукупність підприємств, які перебувають у підпорядкуванні одного відомства. Вона враховує продукцію, вироблювану на підприємствах усіх типів і будь-якої спеціалізації, що дає можливість виходити з реальної структури економіки. Схема чистих галузей використовується при розробці міжгалузевих балансів і у системі національних рахунків, узгоджується з номенклатурою товарних ринків і аналізом ринкової кон'юнктури. [8, c. 460]

Національна економіка країни є цілісним організмом. Вона об'єднує взаємопов'язану систему галузей, видів виробництв і територіальних комплексів. У цій системі органічно взаємодіють галузі матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок тощо) і галузі нематеріального виробництва (освіта, охорона здоров'я, культура). Природно, що співвідношення зазначених сфер і галузей, тобто структура економіки, рівень розвитку, ефективність функціонування мають значні відмінності в різних країнах. Чим розвиненіший науково-технічний потенціал країни, тим досконаліша система господарювання, тим краще використовуються переваги міжнародного поділу праці, тим вищі економічна та соціальна ефективність виробництва та рівень життя населення. [22, c. 14]

1.2 Структурна  характеристика української економіки

У макроекономічних дослідженнях як основу для галузевої структури  нерідко використовують поняття "сектор економіки".

Сектор економіки – це сукупність інституціональних одиниць – резидентів, які мають подібні економічні цілі, функції та поведінку. [12, c. 4]

Згідно з системою національних рахунків, рекомендованою ООН у 1993 р., економіка поділяється  на п'ять секторів:

• нефінансових корпорацій (об'єднує корпорації, зайняті ринковим виробництвом);
• фінансових корпорацій (охоплює інституціональні одиниці, зайняті фінансовим посередництвом);
• державних установ (являє собою сукупність юридичних осіб, зайнятих неринковим виробництвом);
• домашніх господарств (включає, здебільшого, споживаючі одиниці);
• некомерційних організацій (об'єднує організації, що обслуговують домашні господарства, надаючи їм неринкові послуги). [5, c. 261]

У складі сектора не фінансових корпорацій виділяють три групи галузей:

1. пов'язані з видобуванням  ресурсів (первинний сектор);

2. зайняті переробкою  цих ресурсів і випуском готової  продукції (вторинний сектор);

3. сфера послуг у  широкому розумінні (третинний  сектор). [4, c.345]

Існує і таке визначення сектора економіки, як "велика, значна частина економіки" .

Виходячи саме з такого розуміння, виділяють промисловий сектор економіки, який включає добувну і обробну промисловість, енергетику, будівництво, газо- і водопостачання. Саме промисловість визначають як провідну галузь матеріального виробництва.

Міжгалузевими генералізованими структурними підрозділами промисловості є:

1. паливно-енергетичний  комплекс (паливна промисловість  і електроенергетика);

2. машинобудівний;

3. комплекс галузей, які виробляють  сировину й матеріали (хіміко-лісовий  комплекс, чорна і кольорова металургія, промисловість будівельних матеріалів);

4. галузі, які виробляють предмети  споживання (легка та харчова  промисловості). [9, c. 148]

М. Портер вважає, що жодна національна  галузь не може досягти конкурентоспроможності ні на зовнішньому, ні на внутрішньому ринку без виникнення та зміцнення ряду підтримуючих і супутніх галузей, які утворюють систему, визначену в його теорії як кластер. Величезний прогресивний вплив на економічний розвиток країн справляють саме такі – сконцентровані за географічною ознакою групи взаємозв'язаних компаній, спеціалізованих постачальників і фірм різних галузей, а також пов'язаних з їх діяльністю організацій (освітніх закладів, агентств із стандартизації, торговельних підприємств). М. Портер вважає, що кластери являють собою новий спосіб структурування економіки, організації, теорії та практики економічного розвитку, а також встановлення державної політики, який забезпечує додаткові можливості для зростання продуктивності суспільної праці.