Діяльність Паризького клубу

Різновиди базових умов реструктуризації боргу (офіційного):

• Торонтські умови;
• Х’юстонські умови;
• Тринідатські умови;
• Лондонські умови (посилені Торонтські);
• Неапольські умови;
• Ліонські умови;
• ініціатива НІРС;
• стандартні класичні умови.

Торонтські умови. У 1988 р. на зустрічі голів держав «великої сімки» в Торонто  були прийняті рекомендації про підвищення ефективності перегляду зовнішніх  боргів найбідніших країн із найвищими  рівнями зовнішньої заборгованості. Пізніше Паризький клуб заявив про підтримку цих рекомендацій, які дістали назву Торонтських умов.

Ці умови можуть застосовуватися  лише до країн, дохід на особу в  яких не перевищує встановленого  Всесвітнім банком рівня, що дає право отримувати кредити від Міжнародної асоціації розвитку. Кредиторам запропоновано кілька варіантів умов, які вони можуть використовувати при реструктуризації боргу:

Варіант А: зменшення суми боргу. Списання третини боргу, перегляд умов погашення  згідно з ринковими ставками процента для іншої частини боргу та встановлення строку погашення 14 років, у тому числі пільговий восьмирічний період.

Варіант В: довгострокові борги. Нарахування  процентів згідно з ринковими  ставками та встановлення строку погашення 25 років, у тому числі пільговий період 14 років.

Варіант С: зменшення платежів з  обслуговування боргу. Надання пільгових  процентних ставок (3,5 % чи половина ринкової ставки, з яких потрібно вибрати  більшу величину), встановлення строку погашення 14 років, у тому числі пільговий восьмирічний період.

На основі Торонтських умов за період 1988—1990 pp. було підписано 26 угод про  перегляд боргів. Порівняно зі звичайними умовами повернення боргів застосування Торонтських умов дало можливість скоротити  приблизно 20 % виплат з погашення процентів за період припинення виплат основної суми.

Х’юстонські умови. Були прийняті в 1990 р. На відміну від більшості інших  умов, які стосувалися найбідніших  країн «третього світу», були призначені для реструктуризації боргу найбідніших країн з середнім рівнем доходу, що мали значну зовнішню заборгованість. Згідно з Х’юстонськими умовами:

строк погашення комерційних кредитів збільшувався до 15 років, у тому числі  пільговий період 8 років;

строк погашення кредитів, наданих  у межах програм офіційного розвитку, збільшувався до 20 років з пільговим періодом 10 років;

кредитори отримували право продавати  чи обмінювати зобов’язання з погашення  всієї суми кредитів, наданих у  рамках офіційного сприяння розвитку, або 10 % непогашеної суми комерційних кредитів (чи зобов’язання з погашення комерційних кредитів на суму 10 млн. дол. США, якщо величина буде більшою за вказані 10 %) [2].

Для того щоб отримати право на реструктуризацію боргу Х’юстонськими  умовами, країна-боржник має відповідати  принаймні двом із трьох таких критеріїв:

річний дохід на особу не має  перевищувати встановлену Всесвітнім банком верхню межу для даної групи  країн;

співвідношення суми боргу кредиторам Паризького клубу і суми боргу  комерційним кредиторам має дорівнювати 1,5;

обсяг заборгованості має характеризуватися такими показниками: сума боргу не менша за 50 % ВВП; співвідношення боргу до вартості експорту не менше від 275 %, коефіцієнт запланованого обслуговування боргу не менший за 30.

За період з 1990 до 1992 р. на основі Х’юстонських умов підписано 15 угод про перегляд боргів загальною вартістю близько 18,4 млрд. дол. США.

Тринідатські умови. У 1990 р. стало  очевидним, що надані згідно з попередніми  умовами пільги недостатні для вирішення проблеми країн-боржників. Тому були запропоновані Тринідадські умови, які передбачали списання 2/3 боргу найбідніших країн та країн із найбільшими сумами зовнішнього боргу. Однак на зустрічі голів держав «великої сімки» в Лондоні ці умови не були підтримані в повному обсязі.

Лондонські умови. У грудні 1991 р. Паризький клуб прийняв компромісні  Лондонські (посилені Торонтські) умови. Замість списання 2/3 боргу вони передбачали  чотири варіанти 50-відсоткового скорочення чистої приведеної вартості сум, що підлягали консолідації та належали до непогашених комерційних кредитів (тобто сум, що не належали до залишку боргу). Варіанти Лондонських умов:

анулювання 50 % боргу і реструктуризація залишкової суми на 23 роки з шестирічним  пільговим періодом і нарахуванням процентів за ринковою ставкою;

реструктуризація боргу за пільговими процентними ставками на 23 роки без  пільгового періоду;

реструктуризація боргу за ринковими  процентними ставками на 25 років  з 16-річним пільговим періодом;

реструктуризація зобов’язань з обслуговування кредитів, наданих як офіційне сприяння розвитку, на 30 років з 20-річним пільговим періодом [2].

З 1991 до 1993 р. було переглянуто борги 10 країн, зокрема Гвінеї, Мавританії, Мозамбіку, Малі та ін. Загальна сума переглянутих боргів становила 4 млрд. дол. США. Чиста приведена вартість зобов’язань цих країн з обслуговування боргу зменшилася приблизно в 2 рази.

Неапольські умови. Діють із початку 1995 р. і спрямовані на подолання проблеми заборгованості країн із низьким  рівнем доходу. Вони передбачають такі варіанти:

67-відсоткове списання за чистою  приведеною вартістю чи реструктурування  боргу з метою його скорочення  на 67 % за ставками, меншими за  ринкові (для країн із ВВП  на душу населення менш ніж  500 дол. США), або з коефіцієнтом  борг/експорт більшим за 350 %;

50-відсоткове списання для інших  категорій країн;

капіталізація процентів (50 %) і їх виплата протягом 33 років із восьмирічним пільговим періодом, залишок сплачується  протягом 23 років з шестирічним  пільговим періодом з прогресивною шкалою амортизації;

реструктуризація на 40 років з 16-річним або 20-річним пільговим періодом, ставка процентів є незмінною (за кредитами  в рамках офіційної допомоги розвитку).

У 1995—1998 pp. було скорочено заборгованість більше ніж 30 країн із низьким рівнем доходу, з них сім країн отримали скорочення боргу на 67 %.

Ліонські умови. З 1997 р. введено  в дію Ліонські умови, які також  розраховані на країни з низьким  рівнем доходу. Вони передбачають 80-відсоткове зниження боргових зобов’язань і  приведення співвідношень зовнішній борг/експорт до рівня 200—250 % та платежі/експорт — до 20—25 %. Дія Ліонських умов доповнюється програмою МВФ і Всесвітнього банку щодо зниження платежів у МВФ, запровадженою в 1997 р. Уперше ця програма була застосована до Уганди, де завдяки їй співвідношення борг/експорт у 1998 р. знижено до 202 %, потім у Болівії — зниження до 205 %.

Ініціатива НІРС. З метою подолання  кризи заборгованості найбідніших  країн із найбільшою зовнішньою заборгованістю МВФ та Всесвітній банк уперше погодилися списати частину боргів цих країн, виступивши в 1996 р. зі спільною Ініціативою НІРС (Highly Indebted Poor Countries Initiative) [2]. У 1999 p. дану ініціативу було переглянуто, і тепер вона має назву Посилена Ініціатива НІРС.

Ініціатива НІРС має кілька особливостей, які відрізняють її від попередніх умов скорочення боргу. По-перше, вона розширює список боргів, що підпадають під скорочення, включаючи в нього заборгованість перед багатосторонніми кредиторами (міжнародними фінансовими організаціями). До цього часу МВФ та Світовий банк могли тільки надавати додаткові кредити своїм клієнтам, у яких були проблеми з обслуговуванням боргу.

По-друге, Ініціатива встановлює чіткий індикатор сталого зовнішнього  боргу, якого має досягнути країна. Сталий зовнішній борг — це такий обсяг зовнішнього боргу країни, за якого очікується, що вона здатна виконувати поточні та майбутні зобов’язання з обслуговування боргу в повному обсязі без потреби у скороченні чи відстроченні боргу, без акумулювання несплачених сум боргу та без загрози зростанню економіки країни.

У рамках Ініціативи НІРС індикатор  сталого зовнішнього боргу встановлено  у вигляді двох співвідношень: приведеної вартості боргу до експорту (не більш  ніж 150 %) та до державних доходів (не більше 250 %).

По-третє, для реалізації Ініціативи були знайдені нові джерела та механізми фінансування скорочення боргу. Вони охоплюють продаж частини золотих запасів МВФ і надання можливості Світовому банку та іншим міжнародним організаціям використовувати частину власних ресурсів. Було також створено Довірчий фонд НІРС (НІРС Trust Fund), у який можуть робити внески офіційні донори для того, щоб допомогти міжнародним організаціям скорочувати борг.

Окрім того, що посилена Ініціатива передбачає більший розмір скорочення боргу, вона має дві основні відмінності від попереднього варіанта, що стосуються умов реалізації програми [2].

Щоб здобути право на скорочення боргу за цими умовами, країна-боржник  має не тільки показати хороші результати проведення економічних реформ, як передбачалося першим варіантом, а й розробити та впровадити в життя стратегію подолання бідності. Отже, відбулося зміщення акценту від макроекономічної та структурної політики до соціальної сфери.

Було знято жорсткі часові обмеження  щодо початку завершальної стадії програми, тобто стадії, коли кредитори надають 90-відсоткове списання чистої приведеної вартості боргу. У першому варіанті Ініціативи ця стадія розпочиналася після трьох років успішного виконання запланованих заходів, а в «посиленому» варіанті вона може розпочатися раніше за умови успішного виконання взятих зобов’язань та, відповідно, пізніше ніж через три роки, якщо країна не зможе досягти необхідного результату.

Стандартні класичні умови. У рамках Паризького клубу передбачено також  стандартні (класичні) умови реорганізації зовнішнього боргу для країн із середнім рівнем доходу: реструктуризація до 100 % боргу (у деяких випадках тільки основної суми боргу) зі строком погашення 10 років з п’ятирічним пільговим періодом та на основі ринкових ставок процента.

Категорії країн-боржників:

Найбідніші країни — Торонтські, Лондонські, Неапольські та Ліонські умови.

Бідніші з країн із середнім рівнем доходу — Х’юстонські умови.

Багаті країни з середнім рівнем доходу — стандартні умови Паризького клубу.

Винятки: в окремих випадках сума зовнішнього боргу країни може бути скорочена на особливих умовах з політичних та інших причин.

Що стосується діяльності останніх років, то найбільш значними подіями  в діяльності Паризького клубу виділяється  анулювання 100% боргу Сьєрра-Леоне в 2007 pp., дозвіл на дострокову виплату 22 млрд. дол. боргу з боку Російської Федерації, наданого в 2006 p.

Традиційно, методи і процедури  діяльності клубу ніколи офіційно не оформлювалися в будь-якій документації [2].

 

 

 

5. Взаємовідносини Паризького клубу та України

 

До зобов'язань України перед Паризьким клубом відноситься заборгованість з кредитів, наданих іноземними банками в рамках міжурядових угод під гарантії своїх урядів чи застрахованим урядовими страховими організаціями. Слід зазначити, що Україна вже підписала міжурядову угоду з усіма країнами - членами Паризького клубу.

 Україна в 2001 році призупинила платежі з боргів Паризькому клубу (Туркменістану), оголосивши про намір їх реструктуризації. Починати саму реструктуризацію Україна відразу не могла, оскільки здійснювати таку операцію в рамках Паризького клубу можна було тільки за умови наявності діючої кредитної програми МВФ. Поновлення ж кредитної програми EFF розтяглося на довгий період, але в результаті МВФ погодився реанімувати кредитні відносини з Україною. Відразу після поновлення фінансування український уряд офіційно звернувся до Паризького Клубу з пропозицією реструктуризувати борг. Сума реструктуризації склала біля $600 млн. [5].

Загальний обсяг прямого державного і гарантованого боргу України в першому півріччі 2006 року зменшився на $185 млн., і зараз складає $14 млрд. Основними країнами-кредиторами України є: Росія - $1,974 млрд., Туркменістан - $0,282 млрд., США - $0,318 млрд., Німеччина - $0,349 млрд. Згідно даним уряду, борг України Японії за станом на кінець 2005 року складав $165 млн. і до кінця нинішнього року повинний скоротитися до $100  млн.

  У 2005 році Україна вчасно  й у повному обсязі обслужила  платежі приватним кредиторам, анулювавши  колишні облігації, випустивши  замість них нові і погасивши накопичені відсотки в розмірі біля $300 млн. У рамках пропозиції про обмін були анульовані облігації на суму біля $2450 млн. Одночасно з цим Україна розмістила облігації зовнішньої державної позики 2000 року з терміном погашення у 2007 році на відповідних рахунках інвесторів в обсязі EUR 1133,331 млн. зі ставкою 10% річних і $1129,329 млн. - з річною ставкою 11%. [8].

В даний час Україна прагне до комплексного рішення проблеми міжнародної  заборгованості при дотриманні балансу  інтересів кредиторів і позичальників. Нинішня боргова криза стала наслідком несприятливого переплетення суб'єктивних і об'єктивних факторів. Глибина їхнього впливу настільки велика, що відчувається дотепер.

Не приділялася увага структурі  й ефективності нових запозичень і здатності вчасно повертати борги. Відсутність промислової політики, твердої лінії на напрямок зовнішніх ресурсів на виробництво у виробництво для подолання спаду і поновлення економічного росту обумовило їхню концентрацію у фінансовій сфері, а також використання для покриття бюджетного дефіциту. Ці тенденції свідчили про наростання кризи зовнішньої заборгованості.