Економічна система західноєвропейського феодалізму

 

 

             Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

                        Національний авіаційний університет

 

 

 

          Реферат

                               на тему:

  «Економічна система західноєвропейського феодалізму»

 

 

Студента ФЕП 110

          Різника В.В.

         Викладач:  Сокол В. М.

 

                                        Київ 2012

 

 

                                           План

1. Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини.
2. Агрокультура і сільськогосподарська техніка.
3. Середньовічне місто, розвиток ремесла.
4. Торгівля. Кредит. Фінанси

 

 

 

 

 

Землеволодіння і сеньйоріально-селянські  відносини. Господарство Середньовіччя характеризується такими загальними ознаками: панування приватної власності, основою якої була земля у формі феода (умовно-службове спадкове надання), що дало назву системі господарства; монополія феодалів на землю, яка виявлялася у принципі "Немає землі без сеньйора"; умовний характер, ієрархічна структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв'язках; протиріччя між великою власністю на землю і дрібним селянським виробництвом; особиста, поземельна, судово-адміністративна і військово-політична залежність селянина від землевласника; рентна форма експлуатації феодальне залежного селянства; переважання натурального господарства та другорядна роль обміну; сеньйорія, ремісничий цех, торгова гільдія як головні господарські форми.

Розвиток господарства країн Європи епохи Середньовіччя  пройшов три періоди.

 У ранньому  Середньовіччі (V— Х ст.) сформувалися  і утвердилися визначальні риси  феодального господарства (період  генези).

XI—XV ст. — період  зрілості феодального господарства  в умовах внутрішньої колонізації,  розвитку міст і товарного  виробництва. 

У пізньому Середньовіччі (XVI — перша половина XVIII ст.) зароджувалися  ринкові форми виробництва, з'явилися  ознаки індустріальної цивілізації.

Виникнення і  розвиток господарства у європейських країнах мали універсальні ознаки. Разом з тим в кожній країні були свої особливості, хронологічні межі. Так, в Італії, Франції, Іспанії, Візантії цей період отримав назву романського, сформувався на основі спадщини Римської імперії та соціально-господарської  системи германських племен.

В Англії, Німеччині, скандинавських і слов'янських країнах  перехід до феодальних відносин відбувався на основі розкладу родоплемінних і  общинних відносин.

Становлення феодального  господарства яскраво простежується  на прикладі Франкського королівства (V—IX ст.), що було створено германськими племенами франків на території  Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало над більшою  частиною Західної Європи. У V — на початку VI ст. за "Салічною Правдою" — збірником  звичаєвого права — у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської громади, що складалася з великих сімей (включаючи родичів до третього покоління), на сусідську, де переважало індивідуальне господарство малих сімей.

Громаді належали територіальне верховенство, колективна власність на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени  яких вели спільне господарство, були наділи (парцели) орної землі, сади, виноградники, ділянки лісів та луків, випаси для худоби. Право приватної  власності поширювалося на будинок  з присадибною ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною 53   власністю членів громади. Права відчуження (вільного розпорядження) "салічної землі" франки не знали. Вона успадковувалася синами або  братами померлого, а за їхньої відсутності  переходила до громади. За "Салічною Правдою", франки були вільними членами  громади з визначеними правами  і обов'язками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому  середовищі були значними.

До соціальної структури  франкського суспільства належали знатні, вільні, напіввільні літи-землероби  і раби. У процесі колонізації  Галлії частину земель, переважно  імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче виникав  дуалізм між колективною власністю  і парцелярними господарствами. Розпочалася  майнова диференціація, з'явилися  заможні та незаможні члени громад. Одночасно зберігалася земельна власність церкви і галло-римського  населення, значна частина якого  перейшла на службу до франкських королів. Не було відмінено ні рабство, ні колонат. Продовжували діяти норми римського  права.

Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства  доби "Салічної Правди" співіснували римська система приватної власності, землеволодіння франкських громад, королів  і знатних осіб.

Протягом VI—VII ст. у франків еволюціонував порядок  успадкування землі. Право на неї  визнавалося за дочками, братами, онуками  померлого. Спадковий наділ перетворювався на алод — приватну власність невеликої  сім'ї або її членів. Ця власність  вільно відчужувалася — заповідалася, дарувалася, продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади. Остання з землеробської трансформувалася на сусідську громаду — марку, господарські підвалини якої визначалися  приватною власністю на орні землі  та колективною на угіддя, власною  працею її вільних членів. З утвердженням приватновласницьких відносин і  зміцненням алоду розпочалося відчуження землі.

Посилилися майнове  розшарування, розорення дрібних  галло-римських   і франкських землевласників, концентрація землі. Король зі свого земельного фонду надавав  церкві, своїм намісникам (графам), знатним  особам з германо-галло-римських родин  землі з селянами, право на збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння франкської службової знаті.

Процес становлення  залежного селянства в VII — на початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновід  пущених. Посилилося їхнє особисте підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла чисельність рабівсервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово перетворюються на залежних.

З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян, що зародилася в маєтках пізньої  Римської імперії. Грамоти Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет — привілей здійснювати  у своїх володіннях функції державної  клади: фіскальні та судово-адміністративні. Це було потрібно для примусу селян  до виконання панщини, грошового  і натурального чиншу.

У VIII—IX ст. у франкському  суспільстві відбувся переворот  в аграрних відносинах, що прискорив  процес створення феодального господарства. Його каталізатором стали війни  з арабами, германськими та слов'янськими племенами. Війни вимагали великої  кількості воїнів. Оскільки військова  служба заважала селянам займатися  сільськогосподарською працею і  розорювала їх, всенародне ополчення  втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні  кінні воїни-рицарі. В умовах панування  натурального господарства основою  матеріального забезпечення їх могла  бути лише земля. Карл Мартелл —  фактичний правитель (714—751 pp.) Франкської держави при останніх Меровінгах провів військово-аграрну реформу. Зміст її полягав у припиненні роздавання землі у спадкову власність. Воїни-рицарі отримували пожиттєві  земельні дарування —'бенефіції  — за умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві55   сеньйорові. Частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам. Склалося бенефіціальне  — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах.

Право власності  на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили до конфіскації  бенефіція. Одночасно реформа підготувала  умови для руйнування порядків громади. Вона обмежувала права і обов'язки вільних членів громади: увільняла  їх від військової служби, участі в  суді, місцевому управлінні. В імперії  Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало системою. В IX ст. васальна служба була визнана  спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) — феодальну систему  — розвинену форму землеволодіння доби Середньовіччя. Одночасно з  зростанням великого землеволодіння формувалося  феодальне залежне селянство. До нього крім сервів, колонів, вільновідпущених, літів належали також вільні франкські  алодисти та дрібні галло-римські землевласники.

Цьому сприяли як економічні, так і політичні фактори: великі податки та примуси, борги, насильне захоплення громадських земель і  алодів» натуральне господарство, що ставило селян у залежність від  природних умов і унеможливило інші заняття, війни та міжусобиці. Перетворення вільних селян на залежних і втрата ними прав на землю відбувалися по-різному. Один з таких шляхів — насильний  продаж землі, виконання певних господарських  примусів на користь короля та його намісників. Стали поширенішими прекарні угоди, відомі з римських часів, їхнім  змістом було відчуження алоду вільного дрібного землевласника на користь світського магната чи церкви, а потім повернення його селянинові в пожиттєве користування як прекарія ("землі, виданої на прохання").

В історико-економічній  літературі існують протилежні точки  зору щодо статусу селян у Західній Європі на першому етапі (XI—XIII ст.) зрілого  Середньовіччя. Тривалий час панувало твердження, що доменіально-панщинна система  і серваж як форма особисто-спадкової  залежності селян різного походження були загальноєвропейським явищем і  свідчили про кріпосний стан селянства. Прихильники іншої точки зору, грунтуючись на нових дослідженнях з історії аграрних відносин, вважають, що поняття кріпосний", "кріпосництво" характерні для пізнього Середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.). Вони означали прикріплення селян до землі, їхню спадкову залежність від сеньйора, широке використання панщини, підтримку цих норм центральною  владою, тобто загальнодержавний  статус. У

 європейських  країнах у XI—XIII ст. з розвитком  товарно-грошових відносин доменіально-панщинна  система стала обмеженою, переважала  натуральна та натурально-грошова  рента. Поземельний чинш становив 25—30% селянського врожаю. Переважну  частину доходів забезпечували  сеньйоріальні стягнення. Зміцнилася  самостійність селянських господарств,  розширилися їхні права. Всі  селяни брали участь у майнових  і земельних угодах, мали право  успадковувати та продавати майно,  примуси їх були фіксовані.  Звичайним явищем стало переселення  селян у міста або інші сеньйорії.  Оскільки це був період політичної  роздробленості, сеньйори практично  не могли повертати селянутікачів.  Лише в Англії, на відміну від  інших європейських країн, сеньйоріальна  структура характеризувалася повільним  розпадом доменіально-панщинного  господарства.

У XII—XIII ст. підвищився правовий статус, розширилися права  селян на володіння землею. Громади  й окремі сім'ї викуповували такі сеньйоріальні обов'язки, як обмеження  в шлюбі, свободу відчуження й  успадкування рухомого і нерухомого майна, вихід з землі. Фіксувалися  талля, розміри військового збору, торгові та дорожні мита, судові штрафи. Отже, вони звільнялися від  особисто-спадкової залежності. Зміцнювалася їхня господарська самостійність. В  Англії наприкінці XI—XII ст. сформувалася універсальна маноріальна система. Було вироблено правовий статус залежного  селянства. Віллани і коттери  визнавалися спадково залежними  від лордів і виключалися з  сферикоролівської юрисдикції. У  документах поняття "віллан", "серв" стали взаємозамінними. Головною повинністю їх була панщина з власним інвентарем і тягловою худобою. З 30-х   65    років XII ст. з'явилася нова тенденція, яка полягала у поширенні системи  оренди манорів, комутації (заміни) відробіткової  ренти натуральною платою. З XIII ст. у зв'язку з можливістю збільшити  прибутки за рахунок продажу товарів  доменіального господарства відбулася  так звана маноріальна реакція: рекомутація ренти, панщина стала  регулярною, 3 — 4 дні на тиждень. Посилилася особисто-спадкова залежність селян. Лорди  захопили більшу частину громадських  земель. Однак у середніх і невеликих  манорах використовувалися феодальний найм, праця найманих сезонних робітників. Неефективність панщизняних робіт, зростання товарних відносин у останній третині XIII ст. знову призвели до комутації панщини грошовою рентою. У Німеччині феодальне господарство досягло зрілості в XII—XIII ст. Розвивалася сеньйоріальна система з доменіальним господарством і відробітковою рентою. Зросла роль судово-адміністративної та військово-політичної влади феодалів. Вирівнювалося становище різних категорій селянства, але в правовому відношенні селяни, як і раніше, поділялися на тих, що були в особистій залежності спадково, і залежних від сеньйора лише на час користування наділами землі. Особливістю німецького села була значна кількість челяді, яка жила на панському дворі, не мала власного господарства. З кінця XII—XIII ст. почалася перебудова доменіального господарства: комутація панщини, поширення оренди землі за плату, що збігалася з розміром продуктивного і грошового оброків. Селяни звільнялися від особисто-спадкової залежності, обмежень щодо розпорядження землею. Форми залежності селян поділялися між різними сеньйорами, і селяни мали кількох господарів. З другої половини XII ст. активізувалася експансія на заельбські слов'янські та пруські землі. За дорученням власників землі спеціальні локатори вербували селян, які отримували на колоніальних землях спадково-чиншові наділи. Чинш був фіксованим, збирався грішми або в грошо66   во-продуктовій формі. Наприкінці XIII ст. він перетворився на постійний земельний податок. Звільнення селян від примусів особистого характеру, фіксація ренти, розширення прав на спадкове користування землею, зміцнення самостійності селянських господарств і залучення їх до товарних відносин були властиві Північній Італії, державам Піренейського півострова. У Візантії протягом XI—XIII ст. аграрні відносини мали ознаки західноєвропейських. Зросли державні дарування феодалам і церкві земель на умовах повної або службової власності та імунітетних привілеїв. Доменіальні землі надавалися в оренду, переважала грошова рента. Виникла типова для Заходу ситуація, коли селянин був зобов'язаний платити ренту одночасно різним сеньйорам. Однак не склалася ієрархічна структура власності, не було баналітетних платежів.

Основні риси зрілої сеньйорії західноєвропейського типу були властиві маєткам Центральної  Європи. У Чехії, Польщі, Угорщині широкі масштаби внутрішньої колонізації  призвели до зменшення королівських володінь і швидкого зростання приватних  сеньйорій. Приплив іноземних, насамперед німецьких, колоністів сприяв виникненню на чеських і польських землях нових відносин між феодалами  і селянами, які регулювалися правовими  нормами, перенесеними з Німеччини, звідки і походить назва "німецьке право". Основні положення традиційних "чеського" і "польського" прав (посмертні побори, плата за спадщину тощо) поступово втратили силу.

Отже, у Західній Європі у період зрілого феодального  господарства зменшилося економічне значення доменіального сеньйоріального  господарства і зросла роль селянського. Розширилися майнові та правові  можливості селян. Однак ці зміни  не свідчили про знищення феодальної експлуатації. Феодали залишалися монопольними власниками землі. Зберігалися поземельна рента, елементи особистої залежності селян від землевласника. Діяли баналітети, сеньйоріальний суд, зросли сеньйоріальні повинності, державні податки. Спробам "сеньйоріальної реакції" протидіяли селянські рухи, які об'єктивно сприяли структурним змінам в організації господарства. У країнах на схід від Ельби прогресивні форми перебудови сеньйоріально-селянських відносин почали витіснятися кріпосницькими тенденціями.

Агрокультура  і сільськогосподарська техніка

Сільське господарство, що традиційно поділялося на рільництво, городництво, садівництво, тваринництво, було панівною формою європейської економіки  протягом V — XV ст. Його еволюція тісно  пов'язана з розвитком феодальних відносин.

На територіях, що належали до Римської імперії, збереглася антична матеріальна культура: орне землеробство, сади, виноградники, маслинові  гаї, кращі породи свійської худоби, методи інтенсивної агрокультури. Господарство варварських племен порівняно з  античним було примітивнішим. У салічних франків практикувалося орне землеробство з підсічно-вогневою та перелоговою  системами рільництва. Останні дві  переважали у зарейнських германських  племен, Центральній Європі. Таке землеробство було неорним і включало чотири етапи  обробітку землі: підготовку ділянки, вирубування лісу, випалювання, посів  безпосередньо в золу. Вже в VII ст. внаслідок формування земельної  власності, обмеженості земельних  угідь, виникнення правових нормативних  кодексів користування природними угіддями, їхньої екстенсивної експлуатації, оволодіння тягловими знаряддями праці утворилося двопілля, коли половина площі реалізувалася  як рілля, а друга залишалася під  парами. У той час були відомі вісім видів основних робіт: випалювання, оранка, внесення добрив, посів, боронування, сапання, збирання врожаю, спалювання соломи. В документах VIII—IX ст. з'явилися  перші згадки про трипілля. У період генези феодального господарства у  всіх країнах Європи фактично використовувалися  однакові сільськогосподарські знаряддя праці. Для оранки — мотика та широколопатеві полозові та вузьколопатеві рала, якими  боронували землю глибиною до 7 см і  підрізали кореневу систему, У районах  з античною спадщиною землю орали  легким безколісним дерев'яним плугом з залізним сошником.