Економічна система західноєвропейського феодалізму

Поступово протягом IX—Х ст. головним орним знаряддям  став плуг, конструктивними деталями якого були відвальна дошка, за допомогою  якої розсувався і змішувався грунт, асиметричні залізні лемеші та чересло. Відомо кілька видів плугів. Важкий колісний плуг застосовували для  розорювання цілини та в доменіальному  господарстві. Легкий плуг без коліс  — на наділах селян, ним також  дробили землю.

У Німеччині, Фландрії у XV ст. з'явився легкий одноколісний плуг. У Центральній Європі, Росії поширилася соха, що була продуктивнішою від рала, легшою і конструктивнішою порівняно  з плугом. Тягловою силою залишалися воли, буйволи, мули, яких у важкий плуг впрягали 3—4 пари. Тому селяни для обробітку землі використовували супрягу, об'єднуючи тягло двох або кількох подвір'їв. Коней запрягали у легкий плуг, який дістав назву парокінного. Наприкінці XV ст. коні стали головною тягловою силою. Застосовували дво-, три-, рідко чотириралову оранку. Більшість знарядь праці не зазнала змін. Після оранки землю розпушували і прикривали насіння бороною, в яку впрягали коня, або дубовими циліндрами з шипами, катком.

З XV ст. у ЗахіднійЄвропі вирощують гречку, а рис, крім Іспанії  та Сицилії, — в Італії. Новими культурами для Європи стали ріпа і конюшина. Врожайність їх залежала від сорту  та району вирощування. В агрономічній літературі нормальними вважалися  врожаї для пшениці — самп'ять, жита — сам-сім, ячменю — сам-вісім, вівса — самчотири, гороху та сочевиці — сам-шість. Однак середній врожай становив сам-три, сам-п'ять, у родючих  долинах — сам-шість, сам-вісім. Зростання  промисловості зумовило розширення посівів технічних культур: льону, коноплі, красильної резеди, марени, шафрану, синильника, вайди. Садівництво, городництво, виноградарство характеризувалися  більш високим рівнем агротехніки  порівняно з рільництвом. У приміських районах вони набули промислового значення. Сади та городи, які переважно належали королям, монастирям, феодалам, виходили з присадибних ділянок. У південних  районах садово-городнє господарство   велося на іригаційних землях. З'явилися  нові культури: цитрусові, шовковиця, абрикоси, полуниця, бавовна, цукрова тростина, спаржа, артишоки, буряк.

Тваринництво до кінця XIII ст. мало другорядне значення після рільництва, а в XIV—XV ст. у  районах з несприятливими умовами  для вирощування зернових набуло першорядного значення. Збільшилося  поголів'я худоби, співвідношення між  великою і дрібною становило  приблизно 1:5. У доменіальному господарстві переважала велика рогата худоба, в  селянських господарствах через  нестачу кормів розводили овець, кіз, свиней, птицю. Худобу переводили на стійлове утримання. Було відомо кілька типів тваринництва: пасовищне, стійлове, пасовищно-стійлове.

Для того щоб розширити  кормову базу, з XIV ст. під пасовища відводили луки, які обгороджували, засівали травами, висушували, дренажували. Велася селекційна робота. Серед промислів  важливого значення набуло розведення риби. Практикувалася багаторівнева  система ставків. Удосконалювалися пристрої для скидання води.

В цілому загальний  рівень розвитку агрокультури і сільськогосподарської  техніки зростав повільно. Прогрес  не охопив усіх районів Європи. Зберігалися  первісні системи рільництва, не завжди здійснювалися правильні сівозміни, удобрювалися лише сади, городи, виноградники, доменіальні землі при посівах  ярих — раз на три роки. Селянські  наділи практично не удобрювалися. Бур'янів не виривали з коренем, а  лише зсапували верхівки. Не вистачало  кормів, і, як наслідок, у селянських господарствах бракувало худоби. Руйнівний вплив мали війни.

Середньовічне місто, розвиток ремесла 

Оскільки феодальне  господарство у своєму розвитку пройшло  три стадії — ранню, розвинену  і пізню, то й відповідно відбувалося  поетапне піднесення ремесла. На ранній стадії панувало натуральне господарство. Виробники в основному задовольняли власні потреби та потреби свого  феодала. Економічна діяльність людей  виявлялася в синтезі ремесла  та сільського господарства. Останньому належала провідна роль.

У VIII —Х ст. торгові  та ремісничі функції міст почали зростати. З XI ст. в економічному житті  Західної Європи почався період урбанізації  — відродження античних міст (Рим, Неаполь, Париж, Генуя, Ліон, Лондон, Бонн) і утворення нових міст (Гамбург, Любек, Лейпціг, Магдебург), зростання  їхнього господарського значення. Головною причиною цього було економічне піднесення, що призвело до занепаду натурально-господарських  форм виробництва. Сеньйоріальне ремесло  вичерпало себе і феодальне помістя  не могло розв'язати свої промислові проблеми. Успіхи сільського господарства зробили можливим існування частини  населення, яке могло не займатися  сільськогосподарським виробництвом. Ремісники переводилися на оброк. Вони покидали помістя і селилися на перехресті доріг у торгових містечках біля стін замків і монастирів. Поступово  ці поселення перетворювалися на міста. Отже, відокремлення ремесла  від сільського господарства, розвиток товарних відносин стимулювали виникнення міст як центрів ремесла і торгівлі. З кінця XI ст. зростанню і процвітанню  їх сприяли хрестові походи, які  активізували розвиток західноєвропейської  торгівлі. Крім старих римських центрів, середньовічні торговопромислові  міста перебували під владою феодалів, які були зацікавлені у їхньому  виникненні на своїх землях, через  те що мита і податки з них приносили  немалі прибутки.

Система феодальної земельної власності міцно прив'язувала  торгово-промислові центри до землевласника, а самі міста певною мірою повторювали  структуру феодального помістя. Значну частину площі міста займав замок з господарськими і громадськими будівлями. Феодал постійно перебував  у місті. При ньому перебувала значна кількість воїнів і  слуг, яким роздавали земельні ділянки. Решта  землі, як правило, належала церкві.

Економічно розвинені  міста Англії, Франції та Німеччини  в XI—XII ст. досягли значного розквіту. Збільшилась чисельність міського населення, розвивалися ремесла  і торгівля.

Панівне місце займало  виробництво бавовняних тканин, збут яких забезпечував піднесення ремесла  і торгівлі. Збагачувалося купецтво. Інтенсивний розвиток ремесла в XII—XIII ст. сформував цеховий лад  у містах. Ремісничі об'єднання  зростали в запеклій боротьбі з феодалами. Хоча головна функція цеху виробнича, але важливе значення вони мали у  військовій, оборонній справі.

 Середньовічний  цех організовувався лише за  професійними ознаками (шевський, ковальський,  кравецький, ювелірний тощо). Цехи  складалися з майстерень певного  профілю, які розташовувалися  по всьому місту. 

Ремесло у Західній Європі розвивалося поступово. Спочатку воно зародилося у феодальному сільському господарстві. Лише у VIII—XI ст. воно стає самостійною галуззю суспільного  виробництва. Найбільший розвиток міського ремесла припадає на XII—XIII ст., у  Німеччині — XIV—XV ст. Головною організаційною формою ремесла був цех.

Торгівля. Кредит. Фінанси

 Розвиток ремесла,  міст сприяв зростанню торгівлі. Особливо жваво вона провадилася  у міських республіках Північної  Італії — Флоренції, Венеції,  Генуї, де зростав торговий  і позиковий капітал, зароджувалися  капіталістичні мануфактури, розвивалася  банківська справа; У Венеції  зародилася сучасна бухгалтерія.  У Західній Європі розвивалися  зовнішня морська і внутрішня  сухопутна торгівля. Вже в XI—XII ст. визначилися її центри —  Венеція, Генуя, Піза. Північноіталійські  купці витіснили з середземноморських  торгових шляхів візантійців  і арабів. З портів Близького  Сходу європейці привозили товари  Індії, Китаю, Сирії та інших  азіатських країн. Генуезці, венеціанці, володіючи торговими і військовими  кораблями, будували свої торгові  факторії на східному узбережжі  Середземного моря та в Чорноморському  басейні. Генуезці закріпилися  також в пониззях Дону і  Дністра, на узбережжі Криму  і Кавказу. Однією з найважливіших  її колоній була Кафа (Феодосія) з її ринком рабів, заснованим  в 1266 p.

У Венеції, Генуї, Флоренції, Пізі виникло власне виробництво  шовку, скла, бавовняних тканин. Товарами Сходу та виробами європейських ремісників італійські купці забезпечували  феодалів Західної Європи, одержуючи  за них казкові прибутки золотом  і сріблом. Наприклад, 1 г перцю  коштував 1 г золота. Проте східна торгівля зазнала нищівного удару  від турків. У 1453 p. вони захопили Константинополь. У 1457 p. були виселені генуезькі та венеціанські торгові факторії з Криму і  Чорномор'я. Поступово турки витіснили  італійців і з Близького Сходу. В

ажливе значення для Західної Європи мала також торгівля Балтійським і Північним морями, річками Ельбою, Шельдою, Одером, Темзою, Західною Двіною, Рейном, Дунаєм, Віслою, Німаном, Роною, Сеною. Якщо левантійська торгівля займалася переважно продажем на західноєвропейських ярмарках східних  товарів, то північна — виробів місцевої промисловості, продуктів сільського господарства. Купці скуповували  і з вигодою перепродували  льон, худобу, шкури, хміль, хутро, сало, масло, хліб, рибу, сіль, віск, мед, металеві ремісничі вироби, олово, ліс.

Провідна роль у  північній торгівлі належала Гамбургу, Любеку, Бремену, Брюге, Лондону. Згодом утворився союз 90   приморських  міст під назвою Ганза (об'єднання, спілка). Свою діяльність вона розпочала в XII і діяла до XVII ст. У XIV—XV ст. до Ганзейського союзу входило 160 міст, у тому числі  Новгород Великий, Гданськ, Рига. Керівництво  Ганзи знаходилося в Любеку. Купці  союзу мали ряд привілеїв.

У них на ярмарках ніхто не мав права конфіскувати товари за борги, арештувати за злочини, вчинені в інших місцевостях. Купець не відповідав за дії своїх компаньйонів. Влада не могла розпоряджатися майном купця, який помер на ярмарку. Ганза охороняла своїх членів. Ніхто, крім ганзейських купців, не смів перевозити товари Балтійським і Північним морями. Товари ганзейської і левантійської торгівлі зустрічалися на ярмарках Західної Європи, особливо у французькій провінції Шампань. Ярмарок тривав майже цілий рік. Жваві торги відбувалися умістах Баре, Труа, Провене, Ланьї. Столітня війна, що точилася між Францією і Англією (1337 —1453 pp.), звела знаменитий європейський ярмарок до провінційного торжка. Остаточно він занепав, коли торгові шляхи у зв'язку з великими географічними відкриттями перемістилися з Середземномор'я на Атлантичний океан.

У середні віки розвинулася і сухопутна торгівля. Відомий шовковий шлях від Китаю  до Європи простягнувся на кільканадцять  тисяч кілометрів. Каравани верблюдів, навантажених товарами, перетинали вздовж і впоперек азіатський і африканський континенти. У Європі сухопутна торгівля також набувала дедалі більшого значення, незважаючи на чисельні труднощі та небезпеки.

У VIII ст. римський подушно-земельний  податок було замінено рентою —  відробітковою, натуральною, грошовою. У країнах, де феодальне господарство утворювалося внаслідок розпаду  родоплемінних стосунків, державні податки сформувалися на основі системи  дарів з власних громадян та данини з підкорених народів, що поступово  злилися в одне ціле.

V—XV cт. — період  становлення і зрілості феодального  господарства в Європі. Його формування  швидше проходило у країнах,  де колонат взаємодіяв з первісним  способом виробництва. У народів,  у яких господарство формувалося  на основі розкладу родоплемінних  відносин, цей процес розпочався  пізніше, проходив повільніше.

Шляхи формування феодального господарства у кожній країні були своєрідними. У Франції  головна роль належала прекаріям  і комендаціям. В Англії донорманського періоду, в Скандинавії визначальним моментом у процесі феодалізації були права панівної верхівки на стягування податків, судочинство, торгові мита. Поступово завдяки цим привілеям  феодали привласнили громадські землі, а їхніх власників перетворили  на залежних селян. Здійснювала цей  процес ран ня феодальна держава. Економічною реалізацією феодальної земельної власності стала натуральна рента. Лише в північній Франції, на західнонімецьких землях панувало доменіальне господарство з відробіткам.и. Одночасно королі дарували феодалам імунітетні привілеї позаекономічного примусу по відношенню до селян. Загальноєвропейське  значення мала феодалізація громади-марки.

  У XI—XIII ст. завершилося  становлення основних форм феодального  землеволодіння. Сформувалися сеньйоріально-селянські  відносини. Усі форми життєдіяльності  селянських господарств були  під контролем феодалів. Переважали  продуктова і продуктово-грошова  ренти. Селяни не були прикріплені  до землі, оскільки в умовах  феодальної роздробленості сеньйорія  не могла добитися повернення  селян-утікачів. З розвитком товарного виробництва зародилася тенденція до зростання господарської та правової самостійності селян.

Висновок.

Отже, у XIV—XV ст. у країнах Західної Європи відбулася перебудова сеньйоріальної системи. Селяни стали особисто вільними. Скоротилося доменіальне господарство.

Склалися нові форми  землекористування та експлуатації селян: цензива, копігольд, короткострокова  селянська оренда (половинщина), велика комерційна оренда, найм. У країнах  на схід від Ельби еволюція сеньйоріально-селянських відносин проходила у зворотному напрямі: посилилася особисто-спадкова залежність селян, зросло значення доменіально-панщинного господарства, пов'язаного з ринком.