Планування виробництва та реалізації нової продукці

,  (12.2)

де  — дисконтна ставка, %;

t_р — розрахунковий рік;

t — кількість років до (після) розрахункового.

 

 

 

 

 

 

ПЛАНУВАННЯ ВИТРАТ

 

Оскільки основною метою  планування витрат є забезпечення зростання прибутку, збільшення рентабельності виробництва, то при плануванні витрат, пов’язаних із оновленням продукції, необхідно приділяти особливу увагу вибору такого варіанта технологічного процесу виготовлення нової продукції, витрати за яким є найнижчими.

Поточні витрати, чи собівартість продукції у порівнюваних варіантах, розраховується, як правило, за змінними елементами витрат. Сума порівнюваних поточних витрат, які залежать від прийнятого варіанта технологічного процесу, називаються технологічною собівартістю [5].

У більшості випадків зміни собівартості залежно від  варіанта технологічного процесу визначається наступними витратами: вартість основних матеріалів; вартість технологічної енергії; заробітна плата основних і допоміжних працівників із нарахуваннями; витрати на амортизацію, ремонт обладнання та пристроїв; витрати на інструмент. За даними елементами визначається технологічна собівартість. Але інколи потрібно розширювати склад елементів технологічної собівартості в залежності від особливостей того чи іншого технологічного процесу.

До капітальних  вкладень, які враховуються при визначенні річного економічного ефекту та виборі варіанта технологічного процесу, відносяться: вартість обладнання, пристроїв, виробничої площі, зайнятої обладнанням; зміни заділів деталей, якщо останнє має місце і викликане технологічними особливостями виробництва; витрати на науково-дослідні роботи, випробування, технологічну підготовку виробництва, на заходи з охорони навколишнього середовища.

Розраховуючи технологічну собівартість і капітальні витрати, необхідно враховувати увесь технологічний ланцюг, не обмежуватися окремими процесами чи групою операцій, оскільки це може призвести до неправильної оцінки варіанта технологічного процесу.

Величина елементів  технологічної собівартості, а також  окремих видів капітальних витрат залежить від обсягу випуску продукції. Частина витрат є постійною (умовно-постійною), а частина — змінною.

Розрахунок змінних поточних витрат за окремими елементами є досить трудомістким, тому він використовується переважно у масовому та великосерійному виробництві, де необхідно забезпечувати високу точність економічних обґрунтувань. У дрібносерійному та одиничному виробництві розрахунки спрощують шляхом використання кошторисних ставок вартості станко-годин роботи обладнання. За такими ставками неважко визначити суму змінних поточних витрат для певного варіанта технологічного процесу.

Для різних технологічних процесів технологічна собівартість має різну структуру. У загальному випадку річна її величина визначається за формулою [5]:

,  (12.3)

де С¢ — змінні витрати на одиницю продукції;

C² — умовно-постійні витрати за рік;

N — річний випуск продукції, шт.

Аналогічно виокремлюють капітальні витрати. Вкладення в універсальне обладнання та вартість площі, яку воно займає, витрати на універсальне облаштування можна вважати змінними капітальними витратами.

Витрати на високопродуктивне спеціалізоване обладнання (включаючи вартість площі, яку воно займає), спеціальні пристрої у межах їх повного завантаження не залежать від обсягу випуску продукції по даному технологічному процесу і повністю на нього відносяться. Це — умовно-постійні капітальні витрати. До них також відносяться витрати на науково-дослідні роботи, технологічну підготовку виробництва.

Звідси випливає, що для відповідного варіанта технологічного процесу капітальні вкладення будуть:

,  (12.4)

де  — питомі змінні та умовно-постійні капітальні витрати.

Порівняння двох варіантів  технологічних процесів можна здійснити, виходячи із співвідношень:

,  (12.5)

,  (12.6)

де С₁ і С₂ — технологічна собівартість у першому та другому варіанті.

Точка перетину двох прямих (рис. 12.5), що відповідає рівності витрат за обома варіантами, характеризує так звану критичну програму N_кр. Для цього:

.  (12.7)

Тоді:

,  (12.8)

Розрахований за формулою (12.8) чи шляхом побудови графіку (рис. 12.4) обсяг випуску N_кр порівнюють із плановим випуском N_пл. Варіант із меншими постійними і більшими змінними витратами вигідніший при N_пл < N_кр (див. рис. 12.4, варіант 1). При N_пл > N_кр вигідніший варіант із більшими постійними і меншими змінними витратами (варіант 2).

 

Рис. 12.4. Графік порівняльної оцінки двох варіантів  технологічного процесу:

область І (АБВГ) — ефективніший І варіант;

область ІІ (ГВДЕ) — ефективніший ІІ варіант;

 

Окрім того, при визначенні варіанта технологічного процесу необхідно враховувати ще й величину можливого доходу від реалізації нової продукції (рис. 12.5).

Рис. 12.5. Графік беззбитковості

 

При цьому за конкретної величини постійних витрат і збільшення обсягу виробництва продукції до певного рівня її виробництво є збитковим (область 1 на рис. 12.5), а після його досягнення — прибутковим (область 2 на рис. 12.5). Тому у процесі розробки проекту організації виробництва нових виробів постає завдання визначення точки беззбитковості чи критичного обсягу виробництва даної продукції N_кр:

,  (12.9)

де С_пост — постійні витрати на виробництво продукції у розрахунковому році;

Ц — ціна одиниці продукції;

С_зм — змінні поточні витрати на виробництво одиниці продукції.

У результаті вивчення питання про планування витрат на підготовку й освоєння виробництва нової продукції та планування собівартості нових виробів на етапах їхньої розробки та освоєння студент повинен розуміти особливості планування собівартості нових виробів, вміти враховувати закономірності зниження собівартості (трудомісткості) у процесі освоєння виробництва нової продукції, навчитися складати кошторис витрат на підготовку виробництва нової продукції та планову калькуляцію нових виробів.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗРОБКА НОВОЇ ПРОДУКЦІЇ

 

На етапах розробки нової  продукції, коли немає комплекту  технічної документації та нормативної  бази, витрати, пов’язані з цим, визначаються як прогнозні величини. Тому при плануванні собівартості нових виробів важливо ознайомитися із основними принципами та методами щодо визначення величини витрат, пов’язаних із впровадженням у виробництво нових виробів. У результаті вивчення методів прогнозних оцінок, серед яких основними є параметричні методи обчислення собівартості продукції (методи питомих витрат, валовий, кореляційний, агрегатний), студент повинен розуміти переваги і недоліки кожного методу та вміти використовувати їх при плануванні витрат на виробництво нового виробу.

 

 

 

 

ПЛАНУВАННЯ НАУКОВО-ТЕХНІЧНОЇ  ПІДГОТОВКИ ВИРОБНИЦТВА НОВОЇ ПРОДУКЦІЇ

 

Планування науково-технічної підготовки виробництва нової продукції охоплює всі стадії та етапи і включає: розробку планів виконання робіт по кожній стадії та їхнє взаємоузгодження; складання зведеного плану-графіка або координаційного плану підготовки виробництва, який забезпечував би своєчасний вихід на серійний чи масовий випуск виробів; розробку кошторису витрат на підготовку виробництва.

При підготовці особливо складних виробів розробляється самостійна цільова програма, що включає роботи, які виконуються всіма організаціями та підприємствами-виконавцями. Вона розробляється на увесь цикл розробки і освоєння продукції та передбачає ресурсне забезпечення всіх видів робіт. Як правило, вона має вигляд матриці, в якій по вертикалі перелічені завдання, що включені в програму, а по горизонталі — організації та форми їхньої участі.

На стадії розробки технічного завдання є дуже обмежене коло даних, тому розрахунки окремих показників носять орієнтовний характер, широко використовуються методи екстраполяції, моделювання, аналогів і т. д. А при оформленні результатів науково-дослідних робіт (НДР), розрахунки, що обґрунтовують доцільність проведення дослідно-конструкторських робіт та впровадження об’єкта у виробництво, повинні бути виконані значно точніше, із використанням обсягу інформації, накопиченого в процесі НДР. На цій стадії можуть широко використовуватися методи математичного моделювання, з урахуванням ієрархічної схеми об’єкта, його основних конструкторських характеристик, результатів дослідження фізичних моделей і т. д.

Здійснення планування процесу освоєння виробництва передбачає вивчення та виявлення характерних особливостей практики початкового етапу виробництва, максимально повне урахування закономірностей руху параметрів даного процесу, визначених на основі аналізу їх реальної поведінки.

Загальною економічною  закономірністю періоду освоєння випуску  нової техніки є наявність  підвищених витрат початкового виробництва.

Численними дослідженнями  вітчизняних і зарубіжних економістів встановлено, що вироби, які відрізняються абсолютним рівнем собівартості та трудомісткості, мають однотипну динаміку їхнього зниження на етапі освоєння. Емпіричним шляхом було отримано ряд залежностей, які в узагальненому вигляді представляються як теорія «кривих освоєння».

Ступінь освоєння виробу залежить від кількості виготовлених виробів із початку виробництва. Існує певна кореляційна залежність між порядковим номером виробу та його трудомісткістю. Аналогічна залежність існує між номерами виробів і собівартістю. Дана залежність визначається формулами [3]:

; ,  (12.10)

де С_i ; Т_і — собівартість і трудомісткість N_i-го виробу з моменту початку випуску виробів; С₁; Т₁ — собівартість і трудомісткість першого випущеного виробу (трудомісткість у момент початку освоєння); N_i — номер виробу з початку випуску; b — показник ступеня.

Показник ступеня  b характеризує крутизну кривої освоєння. Величина b досить вузько обмежена — (0,25—0,45) (рис. 12.6).

Рис. 12.6. Залежність трудомісткості від обсягу випуску  
при різних характеристиках кривих освоєння [3,6]

Для кожного  підприємства цей показник розраховують на основі досвіду освоєння виробництва виробів, що випускалися раніше.

При плануванні трудомісткості та собівартості нових виробів необхідно брати до уваги значення коефіцієнта освоєння та характер кривої освоєння. Зниження трудомісткості залежить від коефіцієнта освоєння (k_ос), який показує, в скільки разів зменшується трудомісткість при кожному подвоєнні числа випущених виробів. Наприклад, якщо трудомісткість першого виробу дорівнює 100 нормо-годин, то при найбільш характерній кривій освоєння (k_ос = 0,8) трудомісткість другого виробу буде дорівнювати 80, четвертого — 64, восьмого — 51,2 нормо-год і т. д. Чим менше k_ос (і відповідно більше показник b), тим більші збитки понесе підприємство на етапі освоєння, оскільки кінцева трудомісткість досягається пізніше, тобто період освоєння збільшується. Дослідження показують, що початок серійного виробництва до моменту 80%-ої готовності спеціального обладнання й оснащення призводить до підвищення витрат; що криві освоєння є більш пологими тому, що менший кут нахилу відповідає меншим значенням показника ступеня b, і саме їм надається перевага. Вихідна трудомісткість у цьому разі (з початку освоєння) є значно меншою завдяки кращій підготовці виробництва, чим при кривих освоєння, які круто понижуються. Таким чином, правильна організація та планування підготовки та освоєння виробництва призводить до значної економії, оскільки початкова трудомісткість мало відрізняється від кінцевої.

На кожній кривій освоєння можна відмітити  характерні для даного типу виробництва точки переходу від крутої ділянки гіперболи — ця ділянка характеризує період власного освоєння — до пологої її гілки, що відповідає наближенню до встановленого випуску.

У лінійній системі координат  для малих значень N_i досить важко визначити ординату — трудомісткість виробу (Т_і). Також при наближенні до кінця періоду освоєння криві освоєння можуть бути досить близько розташовані одна біля одної, що практично унеможливлює визначення трудомісткості виробів для різних кривих освоєння.

Зображення кривих освоєння у прямокутних координатах із логарифмічними шкалами виключає цей недолік. Зниження собівартості, розрахованої у вигляді суми змінних та умовно-постійних витрат залежно від часу, що минув із початку освоєння, показано на рис. 12.7.

Рис. 12.7. Графік зміни  собівартості за різних  
характеристик кривих освоєння (для виробів А, В, С, D)

У дослідному виробництві зниження собівартості виробу (S_досл.(t)) відбувається значною мірою за рахунок збільшення ступеня освоєння виробництва, обробки документації та підвищення навичок у персоналу, що викликає зниження трудомісткості [6]:

,  (12.11)

де В_досл. — змінні витрати у дослідному виробництві;

N_i — порядковий номер виробу з початку освоєння;

 — умовно-постійні витрати  у дослідному виробництві.

Для серійного виробництва  зміна величини собівартості виробу із врахуванням залежності цієї зміни від рівня відпрацювання виробництва виробу, досягнутого у дослідному виробництві, можна представити залежністю [6]:

,  (12.12)

де В_{пост.сер.}; В_зм.сер. — відповідно умовно-постійні та змінні витрати у серійному виробництві;

h — перерахунковий коефіцієнт, що характеризує конкретне серійне виробництво;

С_ідосл.(t) — собівартість виробу у дослідному виробництві, що відпрацьовується у даний момент;

С_одосл. — собівартість виробу у початковий період часу t його відпрацювання у дослідному виробництві.

Якщо в останню формулу  підставити значення попередньої, то отримаємо досить складний вираз для визначення зміни величини собівартості виробу у серійному виробництві.

Дану залежність можна  виразити за допомогою гіперболи за умови припущення приблизної пропорційності кількості випущених виробів і часу: Nt

,  (12.13)