Поділ праці та організація суспільного виробництва

Спеціалізація — це не лише сам процес поділу (диференціації) праці, а й результат цього процесу (спеціалізовані підприємства, їх об'єднання в галузеві, міжгалузеві комплекси). Виділяють такі форми спеціалізації підприємств — предметну (випуск готових виробів, подетальна, технологічна), територіальну. Територіальна спеціалізація підприємства відображає його розташування на певній території.

Поряд зі спеціалізацією (диференціацією) виникає кооперування (інтеграція) — процес встановлення виробничих, економічних, організаційних та інших зв'язків між різними видами діяльності і підприємствами. Спеціалізація і кооперування — два протилежних (поділ і об'єднання), але взаємозалежних процеси, окреме існування яких не має змісту (сенсу). Ще одним видом інтеграційного процесу слід назвати комбінування — процес локалізації на одному підприємстві різних технологічно послідовних і додаткових стадій виробництва. Останні, як правило, пов'язані з переробкою відходів і побічної продукції основного виробництва.

Найяскравішими прикладами комбінування є металургійні й хімічні комбінати. Комбінування може бути й просторовим, у цьому випадку воно збігається з комплексоутворенням.

Спеціалізацію, кооперування і комбінування називають формами суспільної організації праці (ФСОП). До них додають також концентрацію (розмір, обсяг) виробництва, яка буває агрегатною, заводською, організаційно-управлінською, територіальною тощо

Поділ праці прийнято розподіляти на кілька видів залежно від ознак, за якими воно здійснюється.

• Природний розподіл праці: процес відокремлення видів трудової діяльності за статево-віковими ознаками.
• Технічне поділ праці: визначається природою використовуваних засобів виробництва, перш за все техніки і технології.
• Суспільний поділ праці: природне і технічне розподіл праці, взяті в їх взаємодії і в єдності з економічними факторами, під впливом яких відбувається відокремлення, диференціація різних видів трудової діяльності.

 Крім того, суспільний  поділ праці включає в себе  ще 2 підвиди: галузеве і територіальне. Галузеве поділ праці зумовлюється  умовами виробництва, характером  використовуваної сировини, технології, техніки та продукту, що випускається. Територіальний поділ праці - це просторове розміщення різних видів трудової діяльності. Його розвиток визначається як відмінностями в природно-кліматичних умовах, так і чинниками економічного порядку [9].

 Під географічним поділом праці ми розуміємо просторову форму суспільного поділу праці. Необхідна умова географічного поділу праці полягає в тому, щоб різні країни (або райони) працювали один для одного, щоб результат праці перевозився з одного місця в інше, щоб був, таким чином, розрив між місцем виробництва та місцем споживання.

 В умовах товарного  суспільства географічне розділення  праці обов'язково передбачає  перехід продукції з господарства  в господарство, тобто обмін, торгівлю, але обмін є в цих умовах лише ознакою для "впізнання" наявності географічного розподілу праці, але не його "суттю".

 Існують 3 форми громадського поділ праці:

• Загальний поділ праці характеризується відокремленням великих пологів (сфер) діяльності, які відрізняються один від одного формоутворення продукту.
• Приватне поділ праці - це процес відокремлення окремих галузей в рамках великих пологів виробництва.
• Одиничне поділ праці характеризує відокремлення виробництва окремих складових компонентів готових продуктів, а також виділення окремих технологічних операцій.

 Форми прояву поділу праці:

• Диференціація полягає в процесі відокремлення окремих виробництв, зумовлених специфікою використовуваних засобів виробництва, технології та праці.
• Спеціалізація має в своїй основі диференціацію, але розвивається вона вже на основі зосередження зусиль на вузькому колі продуктів, що випускаються.
• Універсалізація являє собою антипод спеціалізації. Вона базується на випуску та реалізації широкої гами товарів і послуг.
• Диверсифікація - це розширення номенклатури продукції, що випускається.

Територіальний поділ праці (ТПП) – це об'єктивний процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіональної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послугами. Це просторовий вияв поділу суспільної праці, який зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням. Розвиток суспільного виробництва постійно супроводжується поділом праці між різними сферами людської діяльності і територіями (район, область, регіон, країна). Поділ праці, в процесі якого закріплюються галузі господарства за певними територіями, називають територіальним (географічним). Він розкриває дію законів господарської спеціалізації і комплексного розвитку території в цілому. В процесі територіального поділу праці формуються різноманітні населені пункти цілі економічні райони внаслідок виробничої і невиробничої діяльності.

Основне поняття суспільний поділ праці – це форма організації праці, за якої окремі групи виробництв закріплюється на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Це один із основних факторів підвищення продуктивності суспільної праці, він є формою прояву розвитку продуктивних сил і, водночас, умовою формування економічних районів.

Поглиблення територіального поділу праці між економічними районами країни сприяє також вдосконаленню спеціалізації виробництва, підвищенню якості товарів та обміну виробленою продукцією.

Розглядаючи територіальний поділ праці як об'єктивний процес, ми наголошуємо на тісному взаємозв'язку двох його сторін – спеціалізації та обміну товарів [7,9].

Спеціалізація – найбільш активна сторона цього процесу. Вона проявляється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання. За допомогою обміну товарами, ресурсами встановлюються взаємозв'язки між різними сферами, які стають взаємозалежними на певному етапі виробничої діяльності, з метою спеціалізації, піднесення рівня виробництва, якості продукції. Як правило, спеціалізація районів передбачає у кожному з них розвиток тих видів діяльності, які найбільш характерні-для даного району і найбільш ефективні порівняно з іншими районами, тобто характеризуються нижчими витратами на виробництво одиниці продукції та нижчими затратами праці. Розвиток і поглиблення територіальної спеціалізації диференціює господарство районів країни, що є необхідною умовою взаєморозвитку і обміну між ними. Таким чином, спеціалізація районів і територіальний товарообмін – це дві нерозривні і взаємопов'язані сторони процесу територіального поділу праці.

Територіальний поділ праці між економічними районами країни має винятково важливе значення в прогнозуванні розвитку господарських комплексів економічних макрорегіонів, в проведенні регіональних наукових досліджень перспективи розміщення продуктивних сил і їх розвитку. Якщо розглядати наявний економічний потенціал на території держави як складну цілісну систему, що поділяється на територіальні частини, то об'єктивний процес поділу праці між ними є основою для встановлення просторових відношень у народному господарстві. Даючи визначення територіального поділу праці в своїй науковій праці "Економічна географія. Економічна картографія",М. Баранський писав: "Всяка зміна цілого-якісна чи кількісна, - не може не відбитись так чи інакше на кожній з його частин, а з іншого боку, зміни у кожній окремій частині не можуть не позначитись на цілому. Механізмом, що передає ці зміни, є знову ж таки система географічного поділу праці" [10].

Найбільш важливими факторами, що впливають на територіальний поділ праці і спеціалізацію економічних районів, є природні і економічні. Природні умови і ресурси – це об'єктивно існуючі передумови для виникнення і розвитку територіальних відмінності у господарстві, їх реалізація обумовлена відповідними суспільними умовами виробництва та обміну товарними ресурсами, які визначають можливі напрями територіальної спеціалізації. Однак ефективність виробництва залежить від економічних факторів, оскільки в одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції. Разом з тим, одна й та сама продукція в різних районах буде вироблятися з неоднаковими суспільними затратами. І, безперечно, перевага буде надаватись тим районам, в яких суспільні виробничі затрати найнижчі.

Україна, як і будь-яка держава, має свої специфічні особливості щодо територіальної диференціації в просторовому розподілі населення і засобів виробництва Такий географічний розподіл елементів продуктивних сил зумовлює передусім актуальність проблем раціоналізації розміщення виробництва. У сучасних умовах господарювання суспільство втрачає значні кошти на перевезення сировини і матеріалів, комплектуючих деталей, напівфабрикатів і агрегатів, паливних ресурсів, готової продукції. Територіальне віддалення елементів виробництва, як правило, призводить до зростання витрат на переміщення певних видів ресурсів. Удосконалення розміщення виробництва передбачає впровадження комплексу проти витратних заходів і, особливо, зниження транспортних витрат. Вирішальну роль тут має відігравати раціоналізація розміщення продуктивних сил з точки зору екологічного обґрунтування розміщення нового виробництва, оптимізації міжгалузевих зв'язків комплексного розвитку території. Тому райони з найбільш сприятливими умовами виробництва завжди матимуть низькі виробничі затрати і ефективну спеціалізацію.

Територіальний поділ праці великою мірою залежить від регіональної економічної політики, яка ведеться на державному рівні. Цілеспрямована регіональна політика сприяє підвищенню рівня механізації і автоматизації виробничих процесів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, а також зростанню продуктивності праці та зниженню собівартості продукції. Рівень зростання продуктивності праці дає змогу реально оцінити місце України в міжнародному поділі праці, визначити рівень розвитку її продуктивних сил та стратегічну перспективу.

Сьогодні формується нова система міжнародного поділу праці, спеціалізації та інтернаціоналізації економічної діяльності, де основними факторами високої конкурентоспроможності виступають науково-технічний потенціал, освіта, передові методи маркетингу та менеджменту. Нині домінує інноваційний шлях розвитку серед розвинутих країн світу. Орієнтація на новітні прогресивні світової тенденції розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням національної специфіки є невідкладним завданням для держави. У зв'язку з цим необхідно у найближчій перспективі досягти якісно нових зрушень в основних структурних, функціональних і відтворювальних характеристиках продуктивних сил на основі процесів їх модернізації і оновлення.

Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й таким чином може характеризувати рівень розвитку її продуктивних сил.

Деякі вчені дають своє визначення територіального поділу праці. М. Баранський так визначає ТПП: "Під географічним поділом праці ми розуміємо просторову форму суспільного поділу праці. Необхідна умова географічного поділу праці полягає в тому, щоб різні країни (або райони) працювали одна на одну, щоб результат праці перевозився з одного місця до іншого, щоб, таким чином, утворювався розрив між місцем виробництва та місцем споживання".

Таким чином, ТПП між країнами або районами передбачає наявність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживачем. До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця до іншого.

Отже, в основі ТПП лежать не тільки природні умови і ресурси, одноманітність територій, але також відмінність між народами, що там проживають, та історично сформованими навичками праці. Це і сприяє концентрації виробництва і територіальному поділу праці, в наслідок чого виготовлення одного й того ж продукту на одній території потребує менших витрат праці, ніж на іншій. Тому доцільно зосереджувати зусилля на виробництво саме того продукту, витрати на який найнижчі, відмовившись від виробництва деяких інших товарів, виробництво яких ефективніше на інших територія [9,11].

3. ПОДІЛ ПРАЦІ  ТА ОРГАНІЗАЦІЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Життя показало, що поділ праці не є випадковим явищем. Він відображує стійкий, істотний причинно-наслідковий зв'язок, що свідчить про те, що в поділі праці виявляється дія певного економічного закону.

Об'єктивна необхідність дії економічного закону поділу праці випливає з настійної потреби масового виробництва певних видів продукції в умовах ускладнення процесу праці. Проте цей процес-причина наштовхується на обмежені можливості існуючої системи спеціалізації праці. Остання є, по суті, виявом обмеженості виробничих можливостей. Процес-причина закону поділу праці виникає в умовах його взаємодії з законом рідкості, який ми розглянули у попередньому розділі. Водночас закон поділу праці обумовлюється дією закону зростання продуктивності праці.

Людство на всіх етапах свого розвитку прагне підвищити продуктивність праці. При цьому необхідність зростання продуктивності праці стосується не тільки продукту в цілому, а і його окремих частин, деталей, вузлів. Часто виробництво якогось агрегату затримується через відставання виробництва його окремої частини [7].