Проблеми вдосконалення державного управління освытою

Анотація

У статті досліджено проблеми підготовки управлінців в галузі охорони здоров’я України,  проаналізовано суспільні потреби та зміст освіти в умовах реформування галузі,  особливості підготовки керівників лікувально-профілактичних закладів у сучасних реаліях,  теоретико методологічні засади вдосконалення державного управління підготовкою керівників галузі охорони здоров’я. 

Ключові слова

Охорона здоров’я,  підготовка управлінців, реформування галузі.

І. Вступ

Розвиток та утвердження  демократичних перетворень у  суспільстві, формування нової концепції  державного управління в галузі охорони здоров’я населення вимагають наукового обґрунтування системи управління її складовими. Серед них особливе місце належить  освіті   фахівців охорони здоров’я як надзвичайно складному, значному за обсягом та потенційними можливостями чиннику впливу на ефективність діяльності галузі,  наукоємному процесу сучасного етапу реформування системи охорони здоров’я України. 

Особливості впровадження нової  парадигми освіти державних службовців,  керівників різних рівнів та фахівців охорони здоров’я,  які б відповідали суспільним потребам в умовах трансформаційних процесів, висвітлено в публікаціях вітчизняних учених: О. Волосовця,  Ю. Вороненка,  О. Воронька, В. Князєва,  С. Крисюка,  Б. Криштопи,  В. Лехан,  О. Литвинової,  В. Лугового,  В. Майбороди,  С. Майбороди,  В. Москаленка,  П. Назимка,  Н. Нижник,  Н. Протасової,  В. Ребкала, І. Розпутенка, В. Скуратівського, І. Солоненка, В. Троня та інших.

Слід також враховувати  теоретичний і практичний світовий досвід державного управління освітою керівників охорони здоров’я в сучасних умовах,  узагальнений у працях зарубіжних фахівців, зокрема Ф. Бермана  (Великобританія),  П. Літт  (Канада), В. Кучеренка,  В. Щепіна  (Російська Федерація), М. Ромера, А. Шортелла (США) та інших.

II. Постановка  завдання:

–  проаналізувати суспільні  потреби тазміст освіти управлінців  в умовах реформування галузі охорони здоров’я;

–  виявити особливості  підготовки керівників лікувально-профілактичних закладіву сучасних реаліях;

–  сформулювати теоретико-методологічні  засади вдосконалення державного управління підготовкою керівників галузі охорони здоров’я.

ІІІ. Результати

Оскільки науково обґрунтована система державного управління освітою  керівнихкадрів для галузі охорони  здоров’я є важливою складовою вдосконалення  механізмів державного управління реформування охорони здоров’я в Україні загалом, то очевидно, що проблема підготовки управлінців галузі є вкрай актуальною.

Соціально-економічні перетворення,  опрацювання методології державного управління, зокрема проведення структурних та функціональних реформ у галузі охорони здоров’я,  є свідченням трансформації в напрямі розробки адекватних концепцій управління, в тому числі і в одній з підсистем галузі – освіті сучасних фахівців.

Методологічний аспект вивчення проблеми управління освітою фахівців охорони здоров’я, що є основою  розробки та наукового обґрунтування  системи державного управління цим  процесом,  полягає в тому, що було б логічно виправданим взяти  за модель наукового пошуку процес управління становленням та розвитком медичної освіти,  оскільки сучасні пріоритети,  визна-чені низкою державних,  галузевих програм та Міжгалузевою комплексною програмою “Здоров’я нації” на 2002–2011 рр. (2001), передбачають якісно нове наповнення змісту професійної діяльності фахівців медичної галузі.

Незважаючи на певну професійну роль кожної групи фахівців охорони здоров’я, вирішальне значення в підтримці реалізації реформ галузі мають три групи фахівців,  а саме:  керівники органів управління та лікувально-профілактичних закладів,  лікарі загальної/сімейної медичної практики та фахівці зі спеціальності  “сестринська справа”. Хоча функціональне призначення вказаних груп фахівців дещо різне, загалом необхідні для них нові знання,  вміння та навички,  спрямовані на підвищення ефективності системи охорони здоров’я,  можна систематизувати.

Відповідно до міжнародних норм і стандартів в Україні започатковано підготовку керівників галузі за магістерською програмою з державного управління та спеціалізацією “управління охороною здоров’я” як найбільш адекватну суспільним потребам форму під- готовки керівників системи охорони здоров’я в умовах перебудови галузі. Управління освітою фахівців охорони здоров’я сьогодні є важливою соціальною проблемою,  актуальним напрямом реформування системи охорони здоров’я загалом та її підсистеми – освіти керівників галузі зокрема.

Останніми роками збільшується кількість фахівців-управлінців галузі охорони здоров’я,  підготовлених на базі магістерської програми з державного управління  (в Національній академії державного управління при Президентові України та її регіональних інститутах у Дніпропетровську, Львові, Одесі та Харкові), зростає їх питома вага, започатковано значні зміни у змісті,  структурі навчальних програм, запроваджено ступеневу освіту фахівців охорони здоров’я тощо.

Для теоретичного та практичного вивчення державного управління освітою керівників охорони здоров’я слід охарактеризувати та проаналізувати механізми державного управління освітою управлінців охорони здоров’я в системному контексті та відповідно до міжнародних норм і стандартів визначити поточний і перспективний стан системи управлінської освіти в Україні.

Українське суспільство перебуває в стані пошуку оптимальної моделі політичної системи та шляхів розв’язання соціальноекономічних проблем,  характерних для перехідного періоду до ринку. Це покладається на фахівців,  які володіють необхідними знаннями, вміннями та навичками.

Сьогодні розробляються складові державних та галузевих стандартів вищої освіти,  а також стандартів освіти вищих навчальних закладів. Основними принципами побудови вказаних стандартів визначені: цілеспрямованість –  послідовність реалізації вимог законодавчо-нормативних актів України за всіма компонентами нормативного й навчально-методичного забезпечення підготовки фахівців відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня; прогностичність – формування змісту освіти,  що забезпечує здатність особи вирішувати завдання діяльності, які можуть виникнути в майбутньому; технологічність – безперервність і послідовність реалізації етапів розроблення нормативної та навчально-методичної документації;  діагностичність –  забезпечення можливості оцінювання рівня досягнення та ефективності цілей освіти та професійної підготовки. 

Сьогодні економічні,  політичні та соціальні зміни,  які відбуваються у світі,  вивели систему охорони здоров’я за межі звичайної схеми –  лікування хворих чи лише гострих станів і піднесли її на рівень більш цілісної моделі,  у якій наголос робиться передусім на покращення соціально-економічних детермінант здоров’я.

Ці зміни в найближчі п’ять – десять рокісправлятимуть величезний вплив на надання медико-санітарної допомоги і в Україні. До них насамперед можна віднести процеси глобалізації у сфері світової економіки,  що зумовить необхідність управління глобальними стратегічними об’єднаннями,  як наприклад,  розвитком біотехнологій,  транснаціональними і транскультурними процесами, розвитком нових,  сучасних медичних технологій,  особливо високоспеціалізованої допомоги тощо.  До таких змін належать і обсяги інформації, які стрімко зростають, що потребує використання нових інформаційних технологій,  засобів прискореної передачі інформації, збереження її конфіденційності тощо. Не менш суспільно значущим є збільшення кількості соціально небезпечних хвороб і явищ,  зокрема таких як інфікування вірусом імунодефіциту людини,  синдром набутого імунодефіциту,  залежність від психотропних та наркотичних речовин,  атипова пневмонія та інші захворювання, які вимагатимуть уміння задовольняти потреби в медичній та соціальній допомозі, що зростають, а також проведення всеохопних профілактичних заходів. Зміна демографічної структури населення та збільшення частки людей   похилого віку,  етнічно-культурний плюралізм,  все більша диференціація доходів населення вимагають перебудови системи охорони здоров’я,  орієнтованої на суспільні зміни та потреби.

У процесі вивчення стану підготовки управлінських кадрів у системі охорони здоров’я України виявлено досить серйозні проблеми, розв’язання яких потребуватиме чимало зусиль як щодо кадрової політики, так і щодо кадрового менеджменту.  Відхідвід адміністративно-командного управління  характеризується непередбачуваністю та мінливістю як зовнішнього, так і внутрішнього середовища,  в якому опинилися лікувально-профілактичні заклади.

Суть кадрової політики в системі управління охороною здоров’я сьогодні полягає в реструктуризації управлінської діяльності та її реформуванні відповідно до нових потреб суспільства. Розвиток системи охорони здоров’я та підвищення якості надання медико-санітарної допомоги значною мірою залежать від низки чинників.  Найвагомішими з них є організаційна структура та діяльність лікувально-профілактичних закладів,  ефективність стратегічного й оперативного планування,  управління ресурсами та раціональність фінансово-економічних засад тощо.

Традиційні методи управління вже не забезпечують бажаних результатів, а навпаки, часто призводять до застою, а то й до дезорганізації в управлінських структурах. Таке неефективне управління неминуче спричинює руйнування системи, що і відчувається сьогодні в деяких галузях народного господарства,  в тому числі і в охороні здоров’я.

В Україні керівників системи охорони здоров’я готують лише на рівні післядипломної освіти. Форми такої підготовки  (тематичне вдосконалення,  передатестаційні цикли, курси спеціалізації, клінічна ординатура та магістратура з державного управління і спеціалізації з управління охороною здоров’я)  не є обов’язковими для керівників органів управління охороною здоров’я та лікувально-профілактичних закладів.  Відбір для професійної підготовки вказаних фахівців не завжди обґрунтований та орієнтується на формальну потребу в підвищенні кваліфікації. Крім того, професійний відбір керівних кадрів у галузі охорони здоров’я має базуватися на оцінюванні психологічних, ділових та інших якостей претендентів.

Отже, стає очевидною потреба в удосконаленні механізмів державного управління забезпечення керівними кадрами системи охорони здоров’я,  включаючи їх підготовку, підвищення кваліфікації,  просування по службі тощо.

Однією з основних причин, які гальмували розвиток освіти   управлінців,  була вузькофахова спеціалізація при організації роботи за традиційною для радянської системи охорони здоров’я  “медичною моделлю” діяльності фахівців і функціонування системи медичної допомоги   з орієнтацією на лікування хворих.  Звичним при цьому стало нехтування здобутками та досвідом більшості країн Європи в галузі освіти фахівців-управлінців, зокрема її змісту, форм та безперервності поряд з розвитком системи багатоступеневої фахової освіти.

Лише останніми роками вітчизняні дослідники, використовуючи науково обґрунтовані системні підходи,  переглянули традиційні парадигми таких функціонально відмінних, але об’єднаних однією метою понять, як “охорона здоров’я” та “система медичної допомоги”, “медична допомога”;  нового наповнення набули також поняття  “первинна  (соціальна) профілактика” та  “вторинна (медична)  профілактика”.  Вказані підходи цілком відповідають концепції Всесвітньої організації охорони здоров’я та напрямам удосконалення підготовки фахівців охорони здоров’я в Україні, що потребує реформування фахової підготовки відповідно до суспільних змін і змін потреб громадян у послугах з охорони здоров’я та в медичній допомозі.

Система освіти фахівців охорони здоров’я як об’єкт державного управління недостатньо вивчалася.  З огляду на це необхідне наукове обґрунтування закономірностей державного управління,  вироблення рекомендацій щодо формування механізмів ефективного управління національною  освітою фахівців охорони здоров’я.  Це передбачає проведення системного аналізу процесу державного управління з визначенням поточного та перспективного стану системи,  обґрунтування поточної і перспективної характеристик  освіти як об’єкта державного управління з дослідженням динаміки структури такого об’єкта й урахуванням потреб реформування галузі.

Подальший розвиток управлінської освіти в галузі охорони здоров’я потребує обґрунтування   концепції та принципів управління національною освітою керівників з розкриттям основних інформаційно-комунікаційних каналів управління нею,  урахуванням міжнародного досвіду та кращих вітчизняних досягнень.

Для аналізу суспільних потреб та змісту освіти управлінців охорони здоров’я в умовах перебудови галузі слід обґрунтувати основні напрями вдосконалення змісту освіти керівників охорони здоров’я відповідно до суспільних потреб в умовах перехідної економіки та перебудови галузі.

Актуальність раціональних змін у сфері підготовки керівників охорони здоров’я зумовлена несприятливою демографічною ситуацією, незадовільним станом здоров’я громадян України, їх незахищеністю від фінансового ризику на випадок захворювання,  низькою економічною ефективністю галузі охорони здоров’я тощо.  Керівники органів управління та лікувально-профілактичних закладів відіграють вирішальну роль у підтримці реалізації реформ галузі.  Необхідні для них нові знання та вимоги можна згрупувати таким чином.

По-перше, це знання із сучасної охорони  громадського здоров’я.  Традиційна паради-гма й практика охорони здоров’я в Україні (як і в колишньому Радянському Союзі) – це надання медичної допомоги.   В сучасній концепції охорони здоров’я медична допомога розглядається як окремий важливий, але тільки компонент суспільної охорони здоров’я, питома вага якого у формуванні суспільного здоров’я не більше ніж 8–10%.

По-друге,  це знання,  вміння і навички із сучасного управління та менеджменту.  Теорія організації й управління охороною здоров’я, роль керівника, мотивація та управління людьми, лідерство, врегулювання конфліктів, стратегічне планування діяльності, ефективність виробничої діяльності,  зв’язки із зовнішнім середовищем,  у якому діє організація, – ось далеко не повний перелік знань та вмінь, необхідних сучасному керівникові.

По-третє,  це підвищення рівня економічної підготовки.  Модель майбутньої системи охорони здоров’я в Україні ґрунтується на нових фінансово-економічних засадах,  а саме:  на запровадженні багатоканального механізму формування консолідованого бюджету на охорону здоров’я, розмежуванні повноважень між фондотримачем та надавачами медичних послуг, реформуванні методів оплати за медичні послуги тощо. Основною метою вказаних перетворень є запровадження механізмів захисту громадян України від фінансового ризику на випадок захворювання, підвищення економічної ефективності галузі та механізмів економічної мотивації для стримування неконтрольованого зростання вартості медичних послуг іпідвищення їх якості.