Шпаргалка по "Экономика предприятия"

2) Функціональна організаційна структура управління – це така основу якої становить поділ функцій управління між окремими підрозділами апарату управління. За функціональної структури управління кожний виробничій підрозділ отримує розпорядження одночасно від кількох керівників функціональних підрозділів підприємства.

3) Лінійно – функціональна організаційна структура управління – це така, яка спірається на розподіл повноважень та відповідальності по функціях управління та прийняття рішень по вертикалі., ця структура дозволяє організувати управління за лінійною схемою (директор – начальник цеху – майстер) , а функціональні відділи апарату управління підприємства лише допомогають лінійним керівникам вирішувати управлінські завдання. При цьому лінійні керівники не підпорядковані керівникам фунціональних відділів апарату управління.

4) Дівізіональна організаційна структура управління – така, яка характерна тим, що кожний виробничій підрозділ (дівізіон, відділення) корпорації має свою власну, досить розгалужену структуру управління, що забезпечує його автономне функціонування. Лише декілька стратегічних функцій централізовані на рівні адміністрації всієї корпорації. Дівізіональні організаційні структури управління використовуються великими підприємствами зі значною кількістю виробничих відділень, які функціонують в умовах динамічного середовища.

5) Матрична організаційна структура управління – це така, в якої поряд з лінійними керівниками підприємства та функціональним апаратом управління виділяють ще й тимчасові предметно – спеціалізовані ланки – проектні групи, які формуються з спеціалістів постійних функціональних відділів. При цьому вони лише тимчасово підпорядковані керівнику проекту. Після завершення робіт над проектом вони повертаються до своїх функціональних підрозділів. Керівник проекту виконує роль лінійного керівника по відношенню до спеціалістів проектної групи. Одночасно він є функціональним керівником по відношенню до виробничих підрозділів підприємства, що забезпечують реалізацію проекту.

Використання матричної структури виправдано в умовах високодинамічного середовища , підприємствами з великою кількістю виробництв обмеженого жит”євого циклу.

 

8. Мікро- і макросередовище  господарювання підприємства.

Зовнішнє середовище в широкому розумінні є сукупність господарських об’єктів, економічних, природних, суспільних умов, національних та міждержавних інституціональних структур і інших зовнішніх чинників, що діють у глобальному оточенні. Зовнєшнє середовище поділяють на мікро- та макросередовище. Мікросередовище – це середовище прямого впливу на підприємство. Його утворюють певні суб’єкти – споживачі, конкуренти, державні органи, фінансово-кредитні установи і інші зовнішні агенти та контрагенти. Макросередовище охоплює матеріально-технічні та економічні умови, суспільні відносини та інститути і інші чинники, що впливають на підприємства та їхнє мікросередовище опосередковано.

У досить складному макросередовищі, що оточує підприємство, діє значно більшеа кількість чинників, ніж у макросередовищі. Цим чинникам властивий рівень варіантності, невизначенності та непередбачуванності можливих наслідків. Така дія факторів макросередовища обумовлена тим, що вони впливають на підприємство і суб”єкти його оточення, макросередовище не прямо, а опосередковано. До основних факторів макросередовища, за якими підприємство має уважно стежити та првильно оцінювати пов”язані з ними загрози чи зиски при розробці підприємницької стратегії, відносяться: економічні, екологічні, політичні та міжнародні.

Всього є 7 інтегрованих факторів макросередовища: 1) Природні (Наявність ресурсів за видами. Ступень освоєння і використання ресурсів). На підприємстві враховуються при розробці національної стратегії імпорту ресурсів (продукції), обгрунтуванні власних і зарубіжних інвестицій, розвитку виробництва відповідних видів продукції, політики ресурсозбереження. 2) Демографічні (Чисельність і статевий склад населення. Территориальний розподіл. Частка активного населення). На підприємстві враховуються при виборі перспективних напрямків підприємницької діяльності щодо задоволення потреб різних верств населення та забезпечення виробництва необхідними трудовими ресурсами. 3) Науково – технічні ( Науково – технічна політика держави. Рівень технології. Технічний рівень і якість продукції). На підприємстві враховуються при визначенні попиту ринку, приоритетів інвестування інноваційних проектів, організації нових виробництв з використанням новітньої технології. 4) Економічні (Ступінь державного регулювання економіки. Система оподаткування. Мінімальний розмір заробітної плати і пенсії). На підприємстві враховуються шляхом постійної діагностики і оцінки можливих для підприємств наслідків зміни економічних важелів та регуляторів. 5) Екологічні (Екологічна безпека оточуючого довкілля. Екологізація виробництва). На підприємстві враховуються при обгрунтуванні і реалізації проектів екологізації виробництва, включаючи забезпечення безпечних умов виробництва і виготовлення екологічно чистої продукції. 6) Політичні (Політична стабільність у суспільстві. Вза”ємодія законодавчої і виконавчої влади. Професійний рівень політиків). На підприємстві враховуються шляхи впливу на владні акції держави, недопущення пртистоянь у суспільстві, некомпетентного втручання \ впливу\ політиків у прцеси управління економікою. 7) Міжнародні (Науково – технічне співробітництво. Обсяги експорту і імпорту продукції. Підготовка кадрів). На підприємстві враховуються при встановленні прямих контактів з закордонними партнерами і створенні спільних підприємств, розробці стратегії розвитку виробництва і підготовки кадрів.

 

9. Поняття персоналу  і його структура.

Персонал підприємства – являє собою сукупність постійних працівників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) мають досвід практичної діяльності.

У відовідності з характером виконуваних функцій персонал підприємства поділяється звичайно на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники – це працевники, що займають посади керівників підприємств та їх структурних підрозділів. До них відносяться директори (генеральні директори), начальники, завідуючі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах, головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники відповідно до вищепереличених посад.

Спеціалісти – працівники, що займаються інженерно – технічними, економічними та іншими роботами, зокрема – інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрисконсульти, соціологи тощо.

Службовці – працівники, що здійснюють підготовку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокрема – діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретари – друкарки, стенографісти тощо.

Робітники – безпосередньо зайняті у процесі створення матеріальних цінностей, а також ремонтом, переміщенням вантажів, перевозкою пасажирів, наданням матеріальних послуг та інші. Окрім того, до робітників відносяться двірники, прибіральниці, охоронці, кур”єри, гардеробники.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є його розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія – це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність – це більш або меньш вузька разновідність трудової діяльності в межах професії.

Класифікація працівників за квліфікаційним рівнем базується на їх можливостях виконувати роботи тієї чи іншої складності.

Кваліфікація – це сукупність спеціальних знань та практичних навичок, що визначають ступінь підготовленності працівника до виконання професійних функцій обумовленної складності.

За рівнем кваліфікації робітники поділяються на чотири групи: висококвліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані, некваліфіковані.

 

12. Продуктивність праці та методи  її розрахунку.

Рівень продуктивності праці визначається кількістю продукції (обсягом робіт чи послуг), що виробляються одним працівником за одиницю робочого часу (годину, зміну, добу), або кількістю робочого часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції.

Методи вимірювання продуктивності праці:

-прямий (виробіток = обсяг продукції / чисельність працюючих).

-обернений (трудомісткість = тродовитрати  в годинах (чисельність працюючих) / обсяг продукції).

 

13. Чинники і резерви  що впливають на підвищення продуктивність праці.

Чинники зростання продуктивності праці:

-структурні зрушення у виробництві (змінювання питомої ваги окремих  видів продукції та виробництв).

-підвищення технічного рівня  виробництва (модернізація, впровадження  систем машин, механізація та автоматизація, застосування прогресивних технологій).

-вдосконалення управління, організації  виробництва та праці (раціональний  розподіл, поліпшення економічних  характеристик, збільшення реального  фонду робочого часу тощо).

-збільшення обсягів виробництва (відносне зменшення чисельності персоналу завдяки зростанню обсягів виробництва).

-галузеві фактори (збільшення робочого  періоду у сезнних виробництвах, змінювання геологічних умов  видобутку),

-введення та освоєння нових  виробничих об’єктів (диверсифікаація виробництва).

 

14. Поняття і структура  основних фондів.

Основні фонди – це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їх вартість переноситься конкретною працею на вартість виготовленої продукції частинами в міру споживання. Найбільше значення на практиці має видова класифікація основних фондів. Так на її основі розрізняють такі види основних фондів: будівлі, споруди, передавальні пристрої, машини і устаткування, транспортні засоби, інструменти, виробничий інвентар та приладдя, господарський інвентар, інші основні фонди. Існує також поділ основних фондів на дві частини:

-активну (яка безпосередньо приймає  участь у виробничому процесі)

-пасивну (що створює умови для  здійснення процесу виробництва).

Співвідношення окремих видів (груп) основних фондів, виражене у відсотках до їх загальної вартості на підприємстві, визначає видову структуру основних фондів. За інших рівних умов технологічна структура основних фондів тим прогресивніша і ефективніша, чим більша у їх складі питома вага активної частини. Вона змінюється під впливом багатьох факторів основними серед яких є:

-виробничо-технологічні особливості  підприємства

-НТП

-ступінь розвитку різних форм  організації виробництва

-відтворювальна структура капітальних вкладень у створення нових О.Ф.

-вартість будівництва виробничих  об’єктів і рівень цін на технологічне устаткування

-територіальне розміщення підприємства

 

 15. Показники стану і використання основних фондів.

Важливе значення має оцінка основних фондів, тобто грошове вираження їх вартості. Основні фонди підприємства оцінюються: в залежності від моменту проведення оцінки – за первісною (початковою) чи відновною вартістю; з огляду на стан основних фондів – за повною або залишковою вартістю.

Первісна вартість о.ф.- це фактична їх вартість на момент введення в дію чи придбання.

Відновна вартість о.ф. – це вартість їх відтворення в сучасних умовах виробництва.

Повна вартість о.ф. – це їх вартість у новому, не спрацьованому стані.

Залишкова вартість – характиризує реально існуючу їх вартість, ще не перенесену на вартість виготовлюваної продукції.

 

 16. Знос та амортизація (фізичний та моральний знос, що на них впливає, формула норми амортизації).

Основні фонди протягом свого існування зазнають фізичного а також техніко-економічного старіння. Під фізичним спрацюванням основних виробничих фондів розуміють явище втрачання ними своїх первісних техніко-експлуатаційних якостей, тобто споживчої вартості, що призводить до поступового зменшення їх реальної вартості. В свою чергу фізичне спрацювання буває усувним та неусувним. Техніко-економічне спрацювання о.ф. – це процес знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного спрацювання під впливом НТП. Техніко-економічне спрацювання теж в свою чергу ділиться на повне та часткове.

Амортизація о.ф. – це процес перенесення авансованої раніше вартості усіх видів засобів праці на вартість виготовлюваної продукції з метою її повного відшкодування. Для відшкодування вартості зношеної частини о.ф. кожне підприємство справляє амортизаційні відрахунки за певними нормами, які характеризують щорічний розмір відрахувань у відсотках до балансової вартості о.ф. Розрахунок норм амортизаційних відрахувань на повне відновлення о.ф. здійснюють централізовано за формулою: Нав = Ф-Л / Ап*Ф, де

Ф – балансова вартість о.ф.; Л – ліквідаційна вартість; Ап – амортизаційний період.

 

17. Шляхи підвищення  використання основних фондів.

Всю сукупність технчних, організаційних та економічних заходів щодо кращого використання о.ф. можна умовно поділити на дві групи:

1.збільшення екстенсивного завантаження. Воно в свою чергу включає:

-скорочення простоїв устаткування

-підвищення коефіцієнту змінності  роботи устаткування

-зниження частки недіючих машин  та устаткування.

2.підвищення інтенсивного навантаження

-технічне удосконалення устаткування, підвищення якості сировини.