Шпаргалка по "Экономике"

всебічної державної  підтримки розвитку місцевого самоврядування в Україні - формування правової, фінансово-матеріальної та організаційної його самостійності.

35.Механізм реалізації державної стратегії регіонального розвитку та його складові.

Ефективна реалізація державної регіональної політики визначається системою заходів правового, економічного, фінансового, організаційного, інформаційного, освітнього та іншого характеру.

Система заходів  з реалізації державної регіональної політики базується на оцінці та якісному прогнозуванні та програмуванні  розвитку регіонів, основною ціллю  яких є визначення пріоритетів регіонального розвитку, забезпечення максимального використання конкурентних переваг та мінімізації негативних факторів, а також узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів.

Державна регіональна  політика в Україні здійснюється у напрямах: формування ефективної системи публічної влади в регіонах спроможної забезпечити сталий розвиток територій;  сприяння поліпшенню матеріального, фінансового, інформаційного, кадрового та іншого ресурсного забезпечення розвитку регіонів; стимулювання міжрегіональної інтеграції, подолання міжрегіонального відчуження та інтеграції регіональних інформаційних, освітніх просторів у єдиний загальноукраїнський простір;  створення ефективних механізмів представництва на загальнонаціональному рівні інтересів регіонів, а на регіональному - територіальних громад, забезпечення врахування самобутності регіонів та їх конкурентних переваг при формуванні та реалізації державної регіональної політики.

Пріоритетами  державної регіональної політики є: оптимізація територіальної основи публічної влади з впорядкуванням меж адміністративно-територіальних одиниць, чітким розподілом сфери повноважень між місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, підвищення якості життя людей, зменшення територіальної диференціації за індексом людського розвитку, формування поліцентричної системи розвитку території держави; запровадження критеріїв визначення "проблемних" територій у регіонах та впровадження заходів державного реагування на ситуації що склалися у них;  запровадження дієвих механізмів державної підтримки міжрегіональної інтеграції, виконання міжрегіональних проектів та програм ефективного використання місцевих ресурсів.

Сучасне державне управління і його складова – державне регулювання регіонального розвитку національної економіки є найважливішими проблемами економічної та управлінської теорії. Проте проведені фахівцями дослідження сучасної наукової літератури та чинної нормативно-правової бази свідчать, що в національній економіці механізми державного регулювання територіального розвитку ще недостатньо сформовані та відпрацьовані. Протягом майже двох десятиліть було використано понад півсотні методів та інструментів державного регулювання на регіональному рівні, арсенал яких постійно змінювався та поповнювався новими. А відсутність законодавства про засади регіональної політики дає змогу стверджувати, що вітчизняна система регулювання територіального розвитку ще не є дієздатною. Слід зазначити, що специфіку модифікації механізму регіонального управління на сучасному етапі визначає показова тенденція до використання дедалі більшої кількості різновидів організаційних нововведень на рівні основної ланки управління регіоном (сьогодні це місцеві державні адміністрації), запровадження нових структурних підрозділів, допоміжних структур, широкої розмаїтості сфер і способів їх впливу. Суб’єкт управління намагається якомога більше відповідати об’єкту. Це підтверджує висновок, що в кожному регіоні вдосконалення систем управління має бути досить специфічним, враховувати конкретні умови функціонування та розвитку. Таким чином, у сфері управління регіоном і поділі повинна знайти відображення відповідна переорієнтація від типізації використовуваних форм і методів управління до їх необхідного різноманіття та дієвості.

36.Сутність і функції соціально-економічного прогнозування.

Головне призначення  прогнозування як однієї зі специфічних  форм планової діяльності полягає в  аналізі та виявленні основних закономірностей і тенденцій розвитку народного господарства, передбаченні змін умов і

факторів цього  розвитку, створенні наукової бази для розробки довгострокової економічної  політики держави та прийняття рішень щодо її реалізації. Економічне прогнозування слід розглядати як необхідний і важливий науково-аналітичний етап загального процесу планування. Разом з тим воно направлене не на розробку конкретних планових заходів, а на обґрунтування тенденцій розвитку соціально-економічних процесів, визначення проблем, які необхідно вирішити в майбутньому. Економічне прогнозування — це спосіб наукового передбачення основних напрямів розвитку економічної системи або її окремих елементів. Найважливіші функції прогнозування — це з'ясування основних шляхів і перспектив еволюції економічної системи, можливих структурних змін у ній, пріоритетних напрямів соціально-економічного прогресу. Його основою є вивчення закономірностей розвитку форм власності, можливих змін у їх структурі.

Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого поняття — передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації процесів, що досліджуються, розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму). Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні загальної теорії. Науковою підставою побудови гіпотези є теорія й відкриті на її підставі закономірності, причинно-наслідкові зв’язки та тенденції функціонування й розвитку об’єктів. На цьому рівні об’єкти описують за допомогою якісних характеристик. Прогноз як порівняти з гіпотезою має більшу визначеність і достовірність, оскільки базується не тільки на якісних, а й на кількісних параметрах. План (програма) — це комплекс конкретних заходів, спрямованих на досягнення певних цілей. Основними функціями прогнозування є: науковий аналіз процесів і тенденцій; дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищ; оцінка об’єкта прогнозування; виявлення альтернатив розвитку.

Науковий  аналіз соціально економічних процесів і тенденцій за змістом передбачає три стадії.

Ретроспекція (лат. — погляд в минуле) — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта для одержання його систематизованого опису. Діагноз (грец. — розпізнання, визначення) — етап прогнозування, на якому досліджується об’єкт з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору методів і моделей прогнозування. Проекція (лат. — погляд в майбутнє) — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляється прогноз об’єкта, здійснюється оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу. Дослідження об’єктивних зв’язків соціально-економічних явищза кожної конкретної ситуації здійснюється через виявлення причин і наслідків їхнього виникнення. Під час прогнозування необхідно враховувати невизначеність, що її обумовлено ймовірнісним характером вияву економічних законів, неповнотою їхнього знання, наявністю суб’єктивного фактора під час прийняття рішень, недостатністю й неповнотою інформації. Оцінка об’єкта прогнозування здійснюється за допомогою якісних характеристик і кількісних параметрів. За своєю суттю прогнозування є безперервним процесом, який зумовлений необхідністю постійного уточнення й коригування прогнозів з урахуванням розвитку прогностики та економічної науки, а також виникненням нових економічних явищ. Виявлення альтернатив соціально-економічного розвитку дає можливість нагромаджувати необхідні наукові матеріали для обґрунтування вибору управлінських рішень.

37.Державне прогнозування економічного і соціального розвитку України.

Державне  прогнозування економічного і соціального розвитку - це система науково обгрунтованого передбачення напрямів економічного і соціального розвитку, можливого стану економіки держави у майбутньому, альтернативних шляхів і термінів його досягнення у разі прийняття тієї чи іншої стратегії економічного розвитку.

Стратегічною  метою України за умов трансформації, спрямованої на поєднання механізмів ринкового саморегулювання та державного регулювання, є побудова сої^ально  орієнтованої ринкової економіки. Цей  напрям, по суті, є вітчизняним трактуванням загальносвітової тенденції руху до постіндустріальної цивілізації, який має бути здійснений еволюційним, безконфронтаційним шляхом. 
Найважливішими засобами формування та реалізації стратегії соціально-економічного розвитку, а також ДРЕ є прогнозу вання, макроекономічне планування та державне програмування. Система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку України складається з: 
•прогнозів економічного і соціального розвитку України на середньо- та короткостроковий періоди; 
•Державної програми економічного і соціального розвитку України на короткостроковий період; 
•прогнозів економічного і соціального розвитку АР Крим, областей, районів і міст на середньостроковий період; 
•програм економічного і соціального розвитку АР Крим, областей, районів і міст на короткостроковий період; 
•прогнозів розвитку окремих галузей економіки на середньо-строковий період; 
•програм розвитку окремих галузей економіки.

Соціально-економічне прогнозування є складовою ширшого  поняття — передбачення, як випереджувального відображення дійсності. Залежно від ступеня конкретизації досліджуваних процесів розрізняють три форми передбачення: гіпотезу, прогноз і план (програму).

38.Сутність та етапи побудови стратегії соціально-економічної політики держави.

Термін "політика розвитку" умовний. Він використовується  зметою  розмежування  сфері інструментів  економічної  діяльності 
держави  і  визначення  специфіки її дій як суб'єкта  державності, скарбника  і  власника  засобів  виробництва.Її  призначенням  єуправління  оперативнимиі  поточними  ринковими  подіями   черезвикористання відповідних кожній сфері впливузасобів. З цією метоюзапроваджується    спеціальне   законодавче   регулювання.    Воно ґрунтується   на   загальних   правилах   економічної    поведінкигосподарств  і  осіб.  Одночасно  воно  містить  певні   конкретні обмежувальні параметри економічної поведінки зазначених суб'єктів. 
Спеціальне  державне  регулювання охоплює також  адміністративний контроль і нагляд за дотриманням державнихвимог, право держави на примус   до   укладання  і  виконання  певнихтипів   контрактів, 
регламентацію умов договорів і ділової політики.

Політика  економічного розвитку втілюється в життя на  основі концепції соціально-економічного розвитку через політику держави векономічноправовій сфері. Загальна метамакроекономічної політики держави   полягає  в  досягненні  економічного  оптимуму  розвитку народного  господарства  країни. Форми і  спосіб  дій  держави  як 
суб'єкта  економічної політики визначаються основними  параметрами концепції  соціально економічного розвитку,  прийнятої  у  тій  чи 
іншій країні. Проте сама концепція соціально-економічного розвитку країни   не  встановлює  і  не  регламентує  масштаби   та   сфери 
економічної  політики  держави.  Її  роль  полягає  в  тому,   щоб з'ясувати  кінцеву  мету  суспільного  розвитку  на  певний  етап, 
розкрити   засоби   її  досягнення,  описати  принципові   правила поведінки господарських суб'єктів та індивідів і зробити  можливою 
економічну   політику,  яка  буде  довгостроковою   і   послідовно запроваджуваною.  Концепція  акцентує  увагу  на   питаннях,   без вирішення   яких  неможливе  проведення  раціональної  економічної політики:  встановлює зв'язки між кінцевою та  проміжними  цілями,звертає увагу на можливість виникнення побічних дій при реалізаціїпоставлених  цілей,  виявляє можливі конфлікти  між  цілями  тощо.

Вибір й обґрунтування  механізмів, що обумовлюють соціально-економічний розвиток, опираються на внутрішні й зовнішні економічні інтереси країни, пов'язані з реалізацією стратегії й пріоритетів розвитку, тобто економічна Стратегія будь-якої держави визначає трансформацію пріоритетів і механізмів державного втручання в економіку для реалізації його стратегічних цілей. Вона характеризує спрямованість дій держави і принципи їхньої реалізації в цілому на довгостроковий період.

39.Сутність державного програмно-цільового  планування, класифікація державних  цільових програм. Види державних  програм економічного і соціального  розвитку.

Державна цільова  програма  -  це  комплекс  взаємопов'язаних  завдань  і  заходів,  які  спрямовані на розв'язання найважливіших  проблем  розвитку   держави,   окремих   галузей   економіки   або  адміністративно-територіальних     одиниць,     здійснюються     з  
використанням коштів Державного бюджету України  та  узгоджені  за  строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

За своєю  спрямованістю державні цільові  програми  поділяються на: економічні,   що   спрямовані   на   розв'язання  комплексних галузевих і  міжгалузевих  проблем  виробництва,  підвищення  його ефективності     та     якісних     характеристик,    забезпечення ресурсозбереження, створення нових виробництв, розвиток виробничої кооперації; наукові, метою  яких є забезпечення виконання фундаментальних досліджень у галузі природничих, суспільних і технічних наук; науково-технічні, що    розробляються     для     розв'язання найважливіших   науково-технічних  проблем,  створення  принципово нових   технологій,   засобів   виробництва,   матеріалів,  іншої наукоємної та конкурентоспроможної продукції; соціальні, що передбачають  розв'язання  проблем  підвищення рівня та якості життя,  проблем безробіття,  посилення соціального захисту   населення, поліпшення  умов  праці,  розвиток  охорони здоров'я та освіти; національно-культурні,   спрямовані  на  розв'язання  проблем національно-культурного розвитку,            збереження національно-культурної  спадщини,  задоволення  інтелектуальних та духовних потреб людини; екологічні,   метою   яких   є здійснення  загальнодержавних природоохоронних  заходів,  запобігання катастрофам екологічного характеру та ліквідація їх наслідків; оборонні, що розробляються з метою посилення обороноздатності  
держави; правоохоронні, спрямовані   на   забезпечення  правоохоронної  
діяльності, боротьби із злочинністю та державної безпеки.  
Державні цільові   програми   можуть   бути   спрямовані   на розв'язання інших проблем, у тому числі регіонального розвитку, що мають державне значення. Державні цільові програми поділяються на: - загальнодержавні програми  економічного,  науково-технічного,  
соціального,  національно-культурного розвитку,  охорони  довкілля (далі  -  загальнодержавні програми) - це програми,  які охоплюють всю територію держави або  значну  кількість  її  регіонів,  мають довгостроковий  період  виконання  і  здійснюються центральними та місцевими органами виконавчої влади; - інші програми,  метою  яких  є  розв'язання  окремих  проблем  
розвитку економіки і суспільства, а також проблем розвитку окремих галузей економіки та  адміністративно-територіальних  одиниць,  що потребують державної підтримки.

За своєю  спрямованістю державні цільові  програми  поділяються  на: економічні, наукові, науково-технічні, соціальні, національно-культурні, екологічні, оборонні, правоохоронні.

40. Принципи та система державного програмування економічного і соціального розвитку України.