Структура державного управління

МІНІСТЕРСТВО НАУКИ І ОСВІТИ

МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

 

ДОНЕЦЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УПРАВЛІННЯ

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

За дисципліною «Державне та регіональне управління»

 

На тему: «Структура державного управління»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

Студентка 2-го курсу

Групи УСЕК-10

Яковлева О.І.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Донецк 2012

ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….…3

1. Теоретичні аспекти  реалізації державного управління……………………...5

1.1 Сутність, зміст та специфіка  державного управління……………………...5

1.2 Співвідношення державного  управління з державною владою………….12

2. Характеристика структури  державного управління………………………..18

2.1 Функціональна структура  державного управління……………………..…18

2.2 Організаційна структура  державного управління…………………………20

3. Вдосконалення структури державного управління…………………………28

Висновки…………………………………………………………………………33

Список використаної літератури……………………………………………….36

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Держава – це організація  політичної влади в суспільстві, яка виражає інтереси і волю пануючої в ньому частини населення (зокрема, певного класу), здійснює управління суспільними процесами за допомогою  системи загальнообов`язкових норм (правил) поведінки і механізму  їхнього впровадження у життя.

Актуальність обраної  теми полягає в тому, що держава, як продукт суспільного розвитку, є складним соціальним явищем, тісно  пов'язаним і багато у чому залежним від економічного, політичного і  культурного розвитку суспільства. Держава – це знаряддя, інструмент політичної влади (яка, проте, здійснюється не тільки за допомогою держави). У суспільстві діють політичні партії, союзи, релігійні організації тощо. Держава, займаючи особливе місце, має характерні ознаки, що відрізняють її від інших політичних інститутів влади. Вона виникає на певному етапі розвитку людського суспільства і зберігається до цього часу. Держава на історичному шляху свого розвитку є особливою організацією і силою, яку жодна інша політична організація не здатна замінити.

Держава для виконання  своїх функцій створює систему  державних органів (механізм держави), які в сукупності утворюють державний  апарат.

Механізмом держави, як правило, вважається система органів державної  влади (апарат держави) та інших основних інститутів держави. До механізму держави, поряд з органами державної влади, належать також громадянство, територія (територіальний устрій), бюджетна, грошова  і банківська системи, Збройні Сили та інші військові формування держави, державні символи тощо.

Таке розуміння механізму  держави взагалі і української  держави зокрема не викликає заперечення. Варто лише додатково наголосити на системності підходу до цього  явища.

Держава є складною соціальною системою, яка характеризується певними  елементами, формами прояву, змістом  та функціональним призначенням –  організуючим впливом на суспільство. Управління державними справами вимагає  високої організованості та взаємодії  створених державою органів, що і  забезпечується у процесі функціонування механізму держави.

Мета даної роботи –  проаналізувати складові структури  державного управління.

Виходячи з мети витікає  ряд завдань:

-визначення сутності  державного управління;

-визначення основних складових структури державного управління;

-аналіз організаційної структури державного управління;

-аналіз функціональної структури державного управління.

Об’єктом роботи виступає структура державного управління, як комплекс взаємозалежних складових  направлених на ефективну реалізацію функцій державного управління. Предметом  роботи є взаємозв’язок між елементами структури державного управління.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Теоретичні аспекти  реалізації державного управління

1.1 Сутність, зміст  та специфіка державного управління

Ідея громадянського суспільства, яка сьогодні панує в Україні, полягає у відмові держави  від регламентації та управління (регулювання) всієї сукупності соціальних зв’язків, від тотальної відповідальності за вирішення будь-якої соціальної проблеми. Держава зобов’язана сприяти створенню комплексу правових та інших нормативних умов, реалізація яких у життєво значущі цінності – справа самої людини. Тим самим особа із споживача наданих державою послуг перетворюється в активний елемент суспільного життя, який визначає свої загальнолюдські потреби, сприяє створенню відповідних умов їх досягнення та реалізує їх. Ідея громадянського суспільства на перше місце у сутності держави ставить співвідношення загальнолюдського та класового.

Будь-яка держава поряд  із вирішенням виключно класових завдань  виконує і функції загальнолюдського  призначення, без яких не може існувати жодне суспільство. До таких функцій  належить насамперед забезпечення суспільних потреб: організація охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення; захист навколишнього середовища; організація  роботи засобів транспорту і зв’язку; боротьба з епідеміями, злочинністю; заходи щодо запобігання війні та забезпечення миру тощо [2].

Поєднуючи в собі, таким  чином, і класове, і загальнолюдське, держава виступає водночас і як організація  політичної влади суспільства, і  як його єдиний офіційний представник. Згідно з цим вона покликана забезпечити виконання і загальних справ, що випливають із природи будь-якого суспільства, і специфічних класових завдань.

Розкриваючи співвідношення загальносоціальних і класових засад  держави в сучасних умовах, пріоритет  надається загальнолюдським цінностям. Така гуманістична тенденція особливо наочно проявляється в останні десятиліття  в розвинутих державах Америки і  Європи.

Найбільш високим ступенем в усій багатовіковій історії  розвитку держави є правова держава, межі влади якої, а також формування, повноваження, функціонування суворо засновані на праві, вище призначення  якого – визнання, дотримання і  захист прав та свобод людини і громадянина. У такій державі із розвиненими громадянськими інститутами система державного управління, державний апарат і державна служба перебувають під суспільним контролем, вони досить прозорі та чутливі до потреб громадян і суспільства. Тому синтез сучасної системи державного управління та її складових – державного апарату та державної служби – має відбуватися поряд із формуванням громадянського суспільства.

Будь-яка держава функціонує в певному соціальному оточенні, залежить від економіки та культури суспільства, його структури, психології та матеріальних і духовних цінностей  громадян, їх менталітету, історичної пам’яті поколінь тощо. У свою чергу, держава потужно впливає на них, певним чином підсилюючи вагомість цих важелів для розвитку політичної системи.

Із запровадженням засад  громадянського суспільства поряд  із поглибленням розуміння сутності, структури та механізму політичної влади накопичувалося багато відомостей про феномени, що мають відношення до державного життя, впливають і  залежать від нього, але не є державно-правовими. Їхнє коло надто широке: це політичні цінності та традиції, політичні партії та рухи, способи досягнення політичних цілей, правові та політичні орієнтири особи, громадянина та населення тощо. При цьому, для позначення всього комплексу даних феноменів поняття «політика» є досить невизначеним [7].

А. Боднар визначає поняття  «політика» як мистецтво управління державою, тобто відповідний спосіб здійснення мети держави як на її території, так і ззовні; організації суспільства, яке перебуває під певною владою, насамперед державною. Тобто політика пов’язана з формуванням влади та її інститутів, але в її основу закладаються індивідуальні, групові та суспільні інтереси. Виразниками цих інтересів постають політичні партії, громадські об’єднання, рухи тощо. Разом із державно-владними інституціями вони утворюють політичну систему суспільства, до визначення якої розрізняють два підходи: соціологічний та правовий.

За соціологічного підходу  політична система – динамічний механізм, що перетворює імпульси, які  йдуть від оточення і від самих  політичних структур, у політичні  рішення, що формують політичну поведінку  та інші громадські позиції.

Згідно з правовим підходом політична система – це сукупність державних і недержавних соціальних інститутів, які здійснюють владу, управляють суспільством, регулюють відносини  між громадянами, соціальними та етнічними групами, забезпечують стабільність суспільства і відповідний порядок  у ньому [10].

Особливого значення для  системного розуміння політичного  життя, формулювання самого поняття  «політична система» мали праці американського політолога Девіда Істона. Він бачив  зміст політичної системи в урахуванні взаємодії із зовнішнім середовищем, сутність системного аналізу політичного  життя – у визначенні способів підтримки рівноваги із середовищем, а призначення політичної системи  – у нівелюванні соціальних розбіжностей, переборюванні політичних конфліктів і протиріч. Таке тлумачення призначення  політичної системи наближене до ідей політичного та соціального  партнерства.

Категорія «політична система» вносить у політичний аналіз принцип  багатофакторної залежності, багатоканального впливу, який свідчить, що поряд з  економічними факторами, а в певних умовах і на противагу їм, політичні  події та інститути обумовлюються  культурним середовищем, традиціями, природними особливостями, історичним досвідом, структурою духовних цінностей у суспільстві  тощо.

Системний підхід до аналізу  державно-правових явищ базується на визнанні багатоманітності функцій  політичної системи. У центрі уявлення про політичну систему – поняття  цілі, тобто визначення цінностей  суспільства, що адекватно мають  поширюватися на цінності держави.

Стосовно сукупної суспільної системи політична система суспільства  функціонує в органічній взаємодії, яка характеризується взаємопроникненням, з іншими системами: економічною, соціальною, правовою, духовною тощо. На неї також впливає зовнішньополітичне середовище. Політична система формує відповідну систему державного управління. В Україні становлення нової моделі державного управління відбувається з метою формування демократичної, соціальної, правової держави. Управління справами суспільства, захист прав і свобод людини, визначення й реалізація основ державної політики, державних програм у сферах державного, економічного, екологічного, соціально-культурного, національного розвитку; забезпечення режиму законності; бюджет, фінанси, податки; охорона довкілля, громадського порядку та громадської безпеки, керування державною власністю, зовнішньоекономічна діяльність; координація питань охорони здоров’я, освіти, соціального захисту – все це, в основному й переважно, державна діяльність на основі застосування правових механізмів, які встановлюються органами державної влади України.

Управлінський характер і  правова природа функцій держави  полягають у тому, що саме державне управління набирає таких специфічних  ознак:

-у процесі його формуються та реалізуються завдання, функції, інтереси держави та її суб’єктів і конституційні громадянські права, забезпечуються законні інтереси громадян;

-функції управління виконуються спеціальними суб’єктами, котрі формуються переважно державою;

-ці суб’єкти діють за дорученням держави;

-вони наділені необхідними повноваженнями державно-владного характеру;

-вони діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних правових актах;

-більшість варіантів управлінських зв’язків опосередковуються також іншими нормативними актами.

Як зазначає В.Б. Авер’янов, у вітчизняній та зарубіжній літературі не сформувалося сталого та загальновизнаного  визначення державного управління [2]. Така сама думка висловлюється Г. Райтом.

Розглядаючи державне управління як основний різновид соціального управління, В.В. Цвєтков визначає такі найхарактерніші  ознаки державного управління:

-державне управління – це, передусім, соціальне, політичне явище;

-державне управління та державні органи, що здійснюють його функції, є складовою єдиного механізму державної влади;

-державне управління – це процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження і поза ним не існує. Зміст влади найяскравіше виявляється в державному управлінні.

Г.В. Атаманчук, розглядаючи  категорію «управління» в контексті  державного управління, висловлює думку  щодо доцільності визначення управління через термін «вплив», який вказує на головне в управлінні – «момент  впливу на спосіб мислення, поведінку  та діяльність людей».

Більш продуктивним, зазначає В.Б. Авер’янов, є розгляд управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис  і ознак, не обмежуючись юридичною  оцінкою. Представники загальносоціологічних наукових напрямів визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому або на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об’єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети.

Цією дефініцією з погляду  системного підходу визначається головне  призначення державного управління – забезпечення функціонування і  розвитку суспільства з метою  досягнення певної мети.

Попередньо наведені ознаки та особливості характеризують процедурні аспекти державного управління. Тим  самим створюється ситуація, коли державне управління опосередковано відокремлюється  від об’єкта управління. Для державного управління об’єктом управління є  суспільство, а не форма державної  діяльності, спрямована на здійснення завдань та функцій держави, що полягає  у виконавчій та розпорядчій роботі органів управління.