Структура державного управління

Визначальними для державного управління є суперечливість, нестійкість, гнучкість і різноманітність  свідомості людей. Саме це і породжує багато проблем. Люди з різною свідомістю діють в ієрархії органів державної влади і посад. Одні й ті ж рішення вони пояснюють по-різному, виходячи з власного розуміння. Так само вони ставляться до керованих об'єктів і умов їх функціонування. Люди, зайняті в керованих об'єктах, також керуються своєю свідомістю, яка може зовсім відрізнятись від тієї, відповідно до якої приймались ті чи інші управлінські рішення. У результаті державне управління, його управлінські впливи і їх сприйняття керованими об'єктами складаються з множини різноякісних елементів свідомості, які створюють складні умови для управлінських процесів.

Діяльність також є  багатовимірним явищем, моментом переходу, «перетворення» свідомості в матеріальність, внаслідок чого сформовані у свідомості ідеї, сюжети, уявлення, образи, логічні  конструкції (проекти) і т. ін. набувають  відповідної предметності.

Для державного управління мають значення всі процеси, властивості  та можливості суб'єктивного фактора. Тут виявляються дуже жорсткі  корелятивні залежності, які або  сприяють управлінським процесам, або  їх гальмують, деформують і руйнують. Перш за все мова йде про співвідношення інтересів і цілей суб'єктивного  фактора та інтересів і цілей, що реалізуються державним управлінням.

Складна структура суб'єктивного  фактора приводить до того, що часто  індивідуальні, а також групові (колективні) інтереси і цілі значно відрізняються  від загальних інтересів і  цілей, які об'єктивно перебувають  у полі зору державного управління. Можлива й протилежна ситуація, за якої егоїзм і некомпетентність управлінців перетворюють інтереси і цілі державного управління в дещо, що суперечить всезагальним інтересам і цілям суб'єктивного фактора. Тому необхідна дійсно демократична організація державного управління, яка б забезпечувала узгодженість, взаєморозвиток та актуальність інтересів і цілей суб'єктивного фактора і виконавчо-розпорядчої діяльності органів державної влади.

Управлінський характер і  правова природа функцій держави  полягають у тому, що саме державне управління набирає таких специфічних  ознак:

-у процесі його формуються та реалізуються завдання, функції, інтереси держави та її суб’єктів і конституційні громадянські права, забезпечуються законні інтереси громадян;

-функції управління виконуються спеціальними суб’єктами, котрі формуються переважно державою;

-ці суб’єкти діють за дорученням держави;

-вони наділені необхідними повноваженнями державно-владного характеру;

-вони діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних правових актах;

-більшість варіантів управлінських зв’язків опосередковуються також іншими нормативними актами.

Державне управління –  це процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження  і поза ним не існує. Зміст влади  найяскравіше виявляється в державному управлінні.

Державне управління має  телеологічну природу з причини  реалізації на практиці процесів цілевизначення, цілепокладання та ціледосягнення. Якщо процес цілевизначення в основному  здійснюється політичною системою, то процеси цілепокладання та ціледосягнення – відповідно законодавчою та виконавчою гілками влади. Цілі держави підпорядковують  собі функції держави. Тим самим  функції державного управління мають  телеологічний характер і пов’язані  із забезпеченням та створенням майбутнього  для народу і держави.

Сутність державної влади  полягає в тому, що, відображаючи загальну волю громадян держави, вона справляє цілевизначальний, організуючий, регулюючий вплив на все суспільство.

Втілення державної влади  в діяльність органів державної  влади через такі засоби її здійснення, як політика, адміністративні акти, правові норми, економічне стимулювання, ідеологічний вплив, способи примусу  забезпечує функціонування державно-владного механізму.

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Характеристика  структури державного управління

2.1 Функціональна  структура державного управління

Функції державного управління в сукупності і взаємодії одна з одною утворюють складну, багаторівневу  функціональну структуру державного управління.

Функціональна структура  державного управління є сукупністю функцій державного управління й  управлінських функцій органів  державної влади у їх взаємодії. Ця структура забезпечує управлінський  взаємозв'язок держави як суб'єкта управління із суспільною системою та внутрішню  динамічність її як системи, що управляє.

Базовою конструкцією функціональної структури державного управління виступають функції державного управління, навколо  яких і для яких формуються управлінські функції самих органів державної  влади. У результаті кожна функція  державного управління здійснюється через  певний комплекс управлінських функцій  цих органів, розподілений по «вертикалі»  та «горизонталі».

На характер і конфігурацію функціональної структури державного управління впливають багато чинників, а саме:

-сукупність цілей, завдань, функцій та повноважень держави, у тому числі соціальна спрямованість держави;

-стан розвитку громадянського суспільства;

-форма державного устрою;

-форма правління;

-розвиток місцевого самоврядування;

-рівень самоуправління об'єктів управління;

-рівень централізації й децентралізації.

Тому є реальні складнощі  в тому, щоб у функціональній структурі  державного управління підтримувати результативність і ефективність, з одного боку, гнучкість  і адаптивність до цілей, що змінюються, – з іншого. З метою забезпечення результативності й ефективності функціональної структури державного управління, в основу її формування слід покласти системно-функціональний аспект системного підходу [18].

Це надасть змогу посилити об'єктивізацію функцій управління, тобто прив'язку до управлінських  потреб та інтересів об'єктів управління; чітко окреслити перелік управлінських  функцій, закріплених за кожним рівнем органів влади чи органів місцевого  самоврядування, виходячи з того, що кожен вищий рівень має брати  на себе реалізацію тільки тих управлінських  функцій органів, які не в змозі  здійснити нижчі за організаційно-правовим статусом.

Використання системно-функціонального  аспекту системного підходу покликане  забезпечити належне юридичне оформлення управлінських функцій органів  державної влади та органів місцевого  самоврядування і відповідне їх закріплення  в компетенційних актах цих органів. У свою чергу, це сприятиме вдосконаленню правового статусу органів державної влади та органів місцевого самоврядування і поліпшенню їх управлінської діяльності, оскільки, правове закріплення (узгодження по вертикалі й горизонталі) управлінських функцій органів у їх компетенції дає можливість конкретизувати зміст управлінських впливів різних органів із врахуванням характеру їх взаємозв'язків з об'єктами управління та іншими органами.

Системно-функціональний аспект системного підходу дає змогу  розкрити і такий аспект функціональної структури державного управління, як обґрунтування типових моделей  реалізації управлінських функцій  для різних ланок організаційної структури державного управління. Адже, якими б специфічними не були об'єкти управління або їх територіальні й галузеві підсистеми, у них можна виділити певний набір потреб в управлінських впливах, якому має відповідати і набір управлінських функцій органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Правильно підібрана комбінація управлінських функцій зазначених органів, зумовлена цілями управління, значно сприяє підвищенню результативності та ефективності державного управління.

Перехід України до правової демократичної держави, становлення  в ній соціально орієнтованої ринкової економіки вимагає постійної  уваги до коригування функціональної структури державного управління.

 

 

 

 

2.2 Організаційна  структура державного управління

Організаційна структура  державного управління – це компонент  системи державного управління, зумовлений її суспільно-політичною природою, соціально-функціональною роллю, цілями і змістом, який об'єднує  в собі певну сукупність державних  організацій, їх персонал, матеріальні  та інформаційні ресурси, що виділяються  і витрачаються суспільством на формування та реалізацію державно-управлінських  впливів і підтримання життєздатності самого суб'єкта управління.

Органи державної влади, що характеризуються однаковим організаційно-правовим статусом і однорідністю здійснюваних управлінських функцій позначають поняттям ланка державно-управлінської  системи (міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміністрації тощо).

Системним елементом організаційної структури виступає орган державної  влади, пов'язаний з формуванням  і реалізацією державно-управлінських  впливів. Він є одиничною структурою влади, формально створеною державою для здійснення закріплених за нею  її цілей і функцій. У державі, в якій встановлено конституційний поділ влади по горизонталі й  вертикалі, організаційна структура  державного управління набирає певної конфігурації [19].

Наступним елементом, що формує організаційну структуру є організаційні  зв'язки між суб'єктами управління. Можна виділити три види зв'язків в організаційній структурі державного управління:

-субординаційні (упорядкування зверху вниз, від керуючого до керованого);

-реординаційні (знизу вверх, від керованого до керуючого);

-координаційні (упорядкування на одному рівні, між двома і більше суб'єктами, що не виключає того, що в загальному вони можуть знаходитись на різних рівнях в ієрархічно організованій системі управління).

Субординаційні зв'язки в  організаційній структурі державного управління можуть передбачати:

-виключну компетенцію вищого за організаційно-правовим статусом органу щодо органу, нижчого за статусом;

-безпосереднє і пряме лінійне підпорядкування;

-функціональне або методичне підпорядкування;

-право затвердження проекту рішення;

-підконтрольність;

-підзвітність.

Реординаційні зв'язки передбачають:

-певну самостійність нижчого за організаційно-правовим статусом органу (з певного кола питань орган приймає рішення без їх попереднього узгодження з вищим за організаційно-правовим статусом органом, а останній вправі скасовувати чи призупиняти ці рішення);

-право законодавчої, а також нормотворчої ініціативи;

-право планово-бюджетної ініціативи;

-право структурно-штатної ініціативи;

-право представлення для призначення на посаду;

-право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом брати участь у підготовці рішень органу вищого за статусом;

-право органу, нижчого за організаційно-правовим статусом на консультативне погодження з ним підготовленого вищим органом проекту рішення;

-право й обов'язок не виконувати незаконний, особливо злочинний наказ.

Координаційні зв'язки базуються  на взаємній зацікавленості різних органів  державної влади (та органів місцевого  самоврядування) в узгодженні своїх  управлінських впливів або на один і той же об'єкт, або на різні  об'єкти і можуть передбачати:

-створення й функціонування спеціальних координаційних органів управління;

-проведення координаційних нарад;

-регулярний обмін інформацією, насамперед плановою й обліковою;

-прийняття одночасних спільних рішень.

Порядок відповідальності органів, які мають між собою координаційні  зв'язки (або взагалі елементів  механізму держави та елементів  державного апарату), може бути передбачений як нормативними рішеннями вищих  за організаційно-правовим статусом органів, так і спільним рішенням.

Визначальним фактором побудови організаційної структури державного управління виступає державний устрій.

Форма державного устрою –  це спосіб територіально-політичної організації  держави. Основними формами державного устрою є унітарна і федеративна  держава [18].

Унітарна держава –  єдина централізована держава, не розділена  на самоврядні одиниці. Як форма державного устрою вона характеризується такими ознаками.

1. Єдина територія (існує  адміністративний поділ, але адміністративні  одиниці не мають політичної  самостійності, хоча деяким може  бути наданий статус автономії  (самоврядування) – національної, територіальної, культурної).

2. Єдина конституція, що  діє на всій території країни  без будь-яких обмежень.

3. Єдина система вищих  органів державної влади –  глава держави, парламент, уряд, судові органи, юрисдикція яких  поширюється на всю територію  країни.

4. Єдина система права  і судова система (у тому  числі – єдине громадянство).

5. Єдиний державний бюджет, фінансова, податкова та інші  системи.

Унітарність передбачає централізацію  всієї організаційної структури  державного управління, прямий або  непрямий контроль над місцевими  органами влади та органами місцевого  самоврядування. При цьому централізм виявляється в різній мірі та в  різних формах, аж до призначення центральними органами своїх представників для  управління адміністративно-територіальними  одиницями замість виборчих органів  влади. Водночас у більшості сучасних демократичних держав є виборні  органи місцевого самоврядування, яким держава делегує виконання частини  своїх функцій: збір місцевих податків, благоустрій, будівництво, освіту, охорону  здоров'я тощо.