Структура державного управління

Треба зазначити, що державне управління пов’язане з реалізацією  цілей і функцій держави. Поряд  із цим, враховуючи політичну та юридичну природу державного управління, воно не є суцільно підпорядкованим процесу  виконання функцій держави [5].

Державне управління має  телеологічну природу з причини  реалізації на практиці процесів цілевизначення, цілепокладання та ціледосягнення. Якщо процес цілевизначення в основному  здійснюється політичною системою, то процеси цілепокладання та ціледосягнення – відповідно законодавчою та виконавчою гілками влади. Цілі держави підпорядковують  собі функції держави. Тим самим  функції державного управління мають  телеологічний характер і пов’язані  із забезпеченням та створенням майбутнього  для народу і держави.

Цілі та функції як держави, так і державного управління виводяться з її конституції. Це співвідноситься  з підходами західних учених-адміністративістів, що «управління не може бути визначене  головним чином функціонально». У  цій самій праці Ж. Ведель указує на первинність конституції держави  у визначенні цілей та функцій  держави.

Тим самим державне управління має політичний (або телеологічний) та адміністративний аспекти. Перший з  них полягає в цілепокладанні, другий – у цілездійсненні. Умовно можна говорити про політичне  державне управління та адміністративне  державне управління.Враховуючи, що державне управління фактично означає управління справами суспільства з метою  досягнення юридично визнаних цілей, а  також підсумовуючи наведені ознаки та особливості державного управління, можна запропонувати такі його ознаки:

-Державне управління – це соціальне, політичне явище; вид суспільної діяльності, пов’язаної із здійсненням державної влади в демократичній країні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

-Державне управління має процесуальний характер, що охоплює процеси цілевизначення, цілепокладання та цілездійснення. Державне управління має політичний та адміністративний аспекти.

-Державне управління – це систематично здійснюваний, цілеспрямований вплив держави на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки, на стан і розвиток суспільних процесів, на свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою реалізації державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, в інтересах оптимального функціонування та розвитку держави.

-Цілі та функції державного управління адекватні цілям, завданням і функціям держави та являють собою відповідні сукупності декомпозованих цілей, завдань і функцій держави, сформованих політичною системою з урахуванням соціально-економічного та політичного стану держави.

-Цілі державного управління формуються політичною системою та реалізуються механізмом держави.

-Органи державної влади як суб’єкти державного управління діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних нормативних актах, та наділені необхідними державно-владними повноваженнями.

-Виконавчо-розпорядчу діяльність з реалізації зазначених цілей в основному здійснюють державний апарат і органи місцевого самоврядування в межах делегованих функцій.

-Державний апарат формується на підставі законодавчих актів за дорученням держави.

Наведені ознаки дозволяють запропонувати таке визначення категорії  «державне управління» [7].

Державне управління –  це цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і  громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної  політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через  діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією [17].

Державне управління містить  об’єктивні та суб’єктивні передумови свого здійснення. Державна служба, яка є певним засобом здійснення державного управління, також містить  як об’єктивні (необхідність виконання  та/або забезпечення виконання функцій  держави та її органів), так і суб’єктивні (наявність здібностей, придатність  до служби, професійна освіта тощо) передумови свого формування. Відповідальність за зміст управління мають нести  ті, хто є суб’єктом управління. Суб’єктивне за змістом державне управління об’єктивно детерміноване  тими умовами й факторами, у межах  яких воно функціонує.

Важливим також є те, що державне управління існує для  того, щоб пізнавати громадські потреби  та інтереси, оцінювати та структурувати  їх, ставити цілі, розробляти рішення  й діяти з метою їх практичного  вирішення. Тому соціальний механізм формування та реалізації державного управління можна зобразити єдиним ланцюгом взаємопов’язаних суспільних явищ, опосередкованим державою як суб’єктом управління:

-потреби – інтереси – цілі – рішення – дії – результати.

Сформовані політичною системою цілі держави реалізуються механізмом держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.2 Співвідношення  державного управління з державною  владою

Найважливіше призначення  кожної держави полягає в тому, щоб керувати суспільними справами. Кожна держава, як організація політичної влади в суспільстві, як соціальний і політичний інститути, є досить абстрактним явищем і виявляє  себе у «зовнішніх» стосунках  саме через практичне здійснення цієї влади.

Сутність державної влади  полягає в тому, що, відображаючи загальну волю громадян держави, вона справляє цілевизначальний, організуючий, регулюючий вплив на все суспільство.

Втілення державної влади  в діяльність органів державної  влади через такі засоби її здійснення, як політика, адміністративні акти, правові норми, економічне стимулювання, ідеологічний вплив, способи примусу  забезпечує функціонування державно-владного механізму.

Державне управління є  одним із видів діяльності зі здійснення державної влади (поруч із законотворенням  і правосуддям), яке полягає у  практичній реалізації організаційних, виконавчо-розпорядчих функцій із втілення в життя вимог законодавства  і здійснення на цій основі управлінського впливу щодо певних об'єктів. Є глибокий внутрішній зв'язок між моделлю організації державної влади і системою управління – вони мають відповідати одна одній. Ефективність функціонування державно-владного механізму прямо залежить від політичного режиму. Політичний режим є сукупністю способів, засобів і методів практичного здійснення правлячими колами, головним чином вищими посадовими особами, державної владної волі [23].

У певному розумінні політичний режим близький до поняття «стиль державного управління», але якщо останній розкриває технологію управління з  погляду її раціональності й ефективності, то політичний режим фіксує політичну  сторону державного управління –  реальну належність влади певним суб'єктам політичних дій, способи  володіння й утримання її і, відповідно, механізми її впливу на людей.

Політичний режим покликаний виступати каналом двостороннього зв'язку держави і суспільства, влади  і людей. В одному напрямку держава  має широко, достовірно і повно  сприймати суспільні (людські) потреби, інтереси, цілі, у другому – так  організовувати владу, управлінські процеси, щоб вони сприяли прогресивному  суспільному розвитку. Це може забезпечити  демократичний політичний режим.

Демократія трактується  багатогранно, і зокрема як:

-тип політичної системи і соціальної організації суспільства, форма укладу будь-якої організації, яка ґрунтується на рівноправності її членів, періодичній виборності та звітності органів управління, прийнятті рішення за принципом більшості (партійна, профспілкова, виробнича демократія);

-один із політичних режимів;

-форма організації держави, політичної системи і влади, коли всі громадяни беруть участь в управлінні.

Розрізняють дві основні  форми демократії: пряму (або ідентитарну) і опосередковану (або репрезентарну, представницьку) демократію.

Пряма демократія передбачає постійну участь всіх громадян в розробці рішень, відсутність відмінностей між  державою і суспільством. На принципах прямої демократії концептуально базувалась модель рад.

Представницька демократія розглядається як найбільш оптимальна форма демократичної організації  влади та суспільства, яка здатна дати максимальний простір для реалізації усієї багатоманітності соціальних інтересів. Для представницької демократії характерні: суверенітет народу, представництво, верховенство закону, розподіл влад, політичний, економічний та ідейний плюралізм, гласність. Формами безпосередньої (прямої) демократії в державному управлінні, які дають змогу народові прямо виявляти свої інтереси і волю, є: загальнодержавні і місцеві (локальні) референдуми, вільні вибори й обговорення; на низовому соціологічному рівні – загальні збори громадян, конференції і з'їзди їх представників (у рамках місцевого самоврядування). Для державного управління принциповими є такі особливості представницької демократії: політичний характер, тобто прості можливості суспільства за її допомогою оволодіти законодавчою владою; ставлення до депутатства в представницькому органі як до професійної політичної діяльності, вибір виборчої системи, координація і взаємодія законодавчої і виконавчої влади, демократична організація самої виконавчої влади.

Під час аналізу та оцінювання державного управління, як правило, зазначається наявність бюрократії. Бюрократія –  система управління, в якій влада  належить адміністрації чиновників.

Розрізняють два основних типи бюрократії: «імперську» («традиційну») бюрократію, яка виникла в азіатських імперіях і спирається на авторитет  традиції, і раціонально-легальну бюрократію, яка виникла при переході до індустріального  суспільства.

Раціональна бюрократія є  типом управління, який спирається на знання, застосування законів і  органів влади. Для бюрократичної  організації (М. Вебер) характерні: ефективність, яка досягається за рахунок чіткого  розподілу обов'язків між членами  організації, строга ієрархія влади, яка  дає змогу посадовій особі  вищого рівня контролювати виконання  завдань співробітниками нижчого  рівня; безособова адміністративна  діяльність, у рамках якої кожен  функціонер органу виступає не як індивід, а як носій соціальної влади. Завдяки  цим характеристикам бюрократія відіграє виняткову роль як функція  та орган управління.

Поняття «бюрократизм», хоч  і збігається часто з поняттям «бюрократія», не тотожне з ним. За суттю бюрократизм означає ненормальність, хворобу системи управління, панування  канцелярії, формалістики, домінування  букви інструкції, наказу над суттю  справи. Бюрократизм становить собою  таку форму здійснення влади (перш за все державної), за якої відбувається підміна загальної волі суспільства, громадян волею групи осіб, причому  не легітимна, а суб'єктивістська, вільна, часто протизаконна зміна форм і  методів ведення тих чи інших  справ. Така підміна зумовлюється багатьма причинами: нераціональною побудовою  державного апарату, в якому немало дублюючих, паралельних структур; відсутністю  або слабким правовим регулюванням процесів владовідносин і управління; низьким рівнем контролю за дотриманням  встановлених процедур; недостатньою професійною підготовкою державних  службовців. Але головна причина  має суб'єктивний характер і зумовлена  сприятливими можливостями влади в  реалізації деяких запитів людей [21].

Важлива роль у забезпеченні стабільного, гармонійного розвитку суспільства  та характерні риси державного управління дають змогу визначити його суть як багатогранну організуючу діяльність держави, яка здійснюється на основі й відповідно до чинного законодавства, через практичну діяльність органів  виконавчої влади.

Адміністративний аспект державного управління полягає у  виконавчій та розпорядчій діяльності держави, що реалізується виконавчою владою, а також у практичній організації  виконання законів, інших нормативних  актів, юридичних приписів.

Виконавчий характер діяльності органів виконавчої влади полягає  у практичному втіленні в життя  законодавчих актів, оперативному та динамічному  управлінні економічною і соціальною сферами, а також державно-політичною діяльністю (оборона, безпека, митна справа).

Розпорядчий характер державно-управлінської  діяльності полягає у виданні  органами виконавчої влади постанов, розпоряджень, наказів, інструкцій, правил та інших підзаконних актів. Це дає  змогу забезпечити виконання  норм та принципів Конституції України, законів, нормативно-правових актів  Президента та ефективно управляти  галузями економіки і соціально-культурної сфери.

Розпорядча діяльність органів  виконавчої влади має підзаконний  характер, тобто базується на Конституції, законах, нормативних актах Президента та Кабінету Міністрів України і  має їм відповідати.

У суспільстві наявні об'єктивні  передумови (основи, умови), закономірності, форми, цінності, незалежні від нашої  волі й нашого сприйняття, які формувались  тисячоліттями і накладають певні  обмеження на нашу діяльність. Тому найпершою умовою раціональності й ефективності виконавчо-розпорядчої діяльності органів державної влади є пізнання об'єктивного [11].

До другого ряду об'єктивних основ державного управління можна  віднести природно-суспільні умови, що сформувались внаслідок тривалої взаємодії людини і природи. Третій ряд об'єктивних основ державного управління становить культурно-історична  спадщина, яка створена свідомістю та діяльністю людей і виступає об'єктивним опертям життєдіяльності.

Результатом впливу названих об'єктивних умов виступає виробничий сектор зі своїми технологіями, спеціалізаціями  та коопераціями в межах території  певної спільноти людей. Кожен раз  необхідно враховувати її стан, потенціал, придатність для вирішення тих  чи інших завдань. Раціональність державного управління саме і починається з умілого економічного та ефективного використання тієї виробничої бази суспільства, якою воно володіє на момент актуалізації своїх життєвих проблем.