Емігрантський фольклор. Заробітчанські та наймитські пісні

Обсяг пов’язаних з еміграцією пісень, котрі прищепилися  у фольклорі, не такий вже великий. Це ряд найбільш поширених, новостворених "стрижневих" сюжетів, таких як "Подме, хлопці, подме до той Гамерики", "Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива", "Мій муж в Гамерице", "Добре тим невістам, гей, у краю", "Як я ішов з Америки додому", "Були у нас колись воли", що мають значну кількість словесних і мелодичних варіантів. Входять у цей цикл і, пристосовані до нових обставин, традиційні лірично побутові пісні, балади, котрі як безцінний і невід’ємний духовний скарб мандрували разом із людьми, втішаючи їх у тяжку годину. Серед них "Бувай ми здорова, ти дівчино моя", "Плине качур до Дунаю", "Гой росте спориш", тобто ті, котрі найбільше відповідали настроям прощання з рідною домівкою, служили розрадою у душевних переживаннях. Є серед них перетекстовки жовнірських, вояцьких пісень, як, наприклад, "Там в зеленім гаю, там пташки співають", "Як я ішов з Америки додому".

Емігрантські  пісні - рідкість у збірниках українського фольклору XX ст., вони унікальні й в побуті. Час їх творення - в основному, в перших десятиріччях XX ст. - був, як для фольклору, надто коротким. Середовища, як такого, для їх поширення, виспівування на землях метрополії не було. Очевидно не було його і на початкових етапах життя переселенців, розпорошених по різних місцях на чужині. Фольклорні ж твори, а зокрема пісні, які не мають простору для живого побутування, поступово забуваються, бліднуть.

Усе на відстані від дому набирає іншого змістовного  сенсу і завжди з користю для  ідеалізованого рідного вогнища: "А  в нас на Великдень, як мак процвітає, а в тії Канаді сніжок пролітає, йа у тії Канаді зозульки не чути - ми за свої краї не можем забути!"

Особливе значення мають епістолярні зв’язки у  цій поезії. Пишуть листи рідним з проханням приїхати, або ж  навпаки, з застереженням від  небезпечної подорожі; пишуть чоловіки жінкам, обнадіюючи швидким поверненням додому; пишуть діти в тузі за батьком.

Розглядаючи цикл емігрантських пісень як єдине ціле, виділимо в ньому п’ять опорних  сюжетних мотивів, котрі формують його драматургію, а саме: а) роздуми і  настрої, пов’язані з ідеєю виїзду з краю; б) подорож на чужину, тривоги в дорозі, переправа через море, океан; в) складні обставини життя у процесі освоєння нових земель; в) драматичні переживання розлучених сімей, зниження моралі; г) повернення на батьківщину "грошовите", щасливе з надіями на краще майбутнє або й трагічне, без доробку, в розорене, осиротіле гніздо; д) адаптація на чужині, поліпшення матеріального стану.

Відзначені сюжетні мотиви іноді зустрічаються поспіль, утворюючи  завершені хроніки - новели про життя емігранта ("Були у нас колись воли", "Як я з краю виїжджаю"), пісні баладного характеру ("Моя жена в Евуропі жиє", "Як я ішол з Каселгарди дому").

У більшості випадків кожен  із перелічених мотивів утворює  свою парадигму варіантів, котрі  розробляють і доповнюють мотив, утворюючи окрему мікросистему на дереві єдиного емігрантського циклу. Візьмімо пісенні парадигми "Подме, хлопці, подме до той Гамерички", "Добрі є то тим невістам в краю", "Як я ішов з Америки додому" та ін. Розподіл емігрантських пісень на відзначені тематичні групи до певної міри умовний, оскільки мотиви переплітаються, контамінуються, розщеплюються, а в житті фольклорних новотворів це особливо помітно. Буває так, що вельми значимі смислові блоки мігрують із пісні в пісню, утворюючи семантичні містки поміж тематичними групами пісень, як, скажімо, такі:

Ой Канадо, Канадочко, яка ти зрадлива, 
Не одного чоловіка з жінков розлучила...

А на морю біда превелика, 
Бо там не дбає ніхто о человека...

У мініатюрі  цикл емігрантських пісень репрезентує основні стильові шари традиційної української пісенності - епіку у вигляді масштабних розповідей новелістичного характеру; рефлексійну лірику, яка тяжіє до традиційної ліричної пісенності; гумористично-сатиричні приспівки на теми емігрантського життя. Найширше представлений другий шар. Мелос цих пісень, як і загалом мелос західних теренів України, звідкіль переважно походять пісні, "економний", здебільшого двох типів - парландового, речитативного, та речитативно-танцювального. Майже відсутній тип розспівно-орнаментального плану, властивий центральним районам.

Новелістичні, громадського змісту, пісні про еміграцію  нерідко брали у свій репертуар західноукраїнські лірники і, цілком певно, й самі докладали рук до їх творення. Так, довгу "Бразілійську пісню" ("А в Бранзолії весола новина") записав В. Гнатюк від В. Залецького у 1898 р. в Ходачкові Великім Тернопільського повіту, а той вивчив її від лірника, котрий, за словами інформатора, виконував її на жалібний лад. Пісню "А в том року вісімсотнім девятдесятьпятім" (про від’їзд до Бразілії) записав М. Павлик у 1898 р від лірника Д. Рендавця з Луки Великої біля Тернополя, яку нібито склав двоюрідний брат Рендавця Іван Греськів, просячи співати її серед людей і відвертати від еміграції до Бразілії.

Пісню "По Канаді ходжу та й думку думаю" записав  у 1910 р. Й. Роздольський в селі Худиківці  на Тернопільщині від лірника  Й. Ковдраша. Емігрантські хроніки набирали виразно епічного характеру завдяки помірно речитативному мелосу та інструментальному супроводу з елементами імпровізації.

ІІІ. Емігрантські голосіння

Існує також ще один жанровий різновид емігрантського фольклору — емігрантські голосіння (емігрантські плачі), які виконувалися перед переселенням окремої людини чи всієї родини на територію, просторово віддалену від сталого місця проживання на довгий проміжок часу або назавжди (часто без змоги чи надії повернутись). Переселяючись на інше місце, людина (сім´я) прощалася зі своєю домівкою, Дорогими їй місцями поховання предків. Ці плачі почали поширюватися з кінця XIX — початку XX ст., коли еміграція набула масового характеру. Люди голосили, прощаючись із місцем проживання, особливо востаннє проходячи сакральні межі: на порозі хати, виходячи з домівки; у брамі, при виході з двору. Символічно це уподібнює емігрантські голосіння до похоронних. Нерідко плачами супроводжувалась уся дорога в інший край та весь побут на новому місці проживання (плачі виникали через розлуку, ностальгію, труднощі, нерозуміння законів життя нової общини, чужої мови, відсутність підтримки зі сторони «чужих» людей). Надзвичайної емоційної напруги набували голосіння з причини насильницької еміграції — виселення у Сибір, заслання на каторгу, табори, тюрми. Нерідко на місцях насильницького переселення вони трансформувались у тюремні (каторжанські) плачі або пісні.

IV. Наймитські та заробітчанські пісні

Наймитські  та заробітчанські пісні — важлива  складова частина соціально-побутової пісенності українського народу, що яскраво відобразила одну із сторінок його трудової історії. 

Середовище  найманих сільських робітників-відхідників  витворило свій пісенний репертуар. На нього звернула увагу ще фольклористика минулого. Проте гостро соціальні за своєю тематикою, заробітчанські пісні попадали в друк спорадично, зустрічаючи опір цензури.  

Фольклорні  записи пісень про заробітчанство, про роботу на цукрових плантаціях, фабриках, заводах найбільше поповнились  в радянський період, коли проблеми вивчення соціальної природи мистецтва стали в центрі уваги вчених. У південних та центральних районах України цінні записи наймитських, строкарських, заводських пісень здійснили М. Гайдай, В. Харків, М. Лиходій та'ін. Частина їх була надрукована в збірнику "Українські народні пісні" (1936), решта залишилась неопублікованою. 
Спроби розгляду заробітчанського фольклору зроблено В. Білецькою в статті "Наймитські пісні" та брошурі "Заробітчанські пісні" (Харків, 1930). Дослідниця, проте, звернула увагу тільки на варіанти одного сюжету наймитської пісні (про службу наймита у сільського багатія), а в аналізі заробітчанських пісень обмежилась загальною характеристикою їх змісту і тематики.

Досі заробітчанський  фольклор не розглядався окремо в  усіх його історичних нашаруваннях, в єдності словесного та музичного матеріалу. Немає також єдиної думки щодо тематичних меж усіх його верств. Зразки заробітчанських пісень публікувались то серед ліричних, то серед чумацьких, побутових, у кращому разі — суспільно-побутових пісень. 
Найновіші пісні про роботу на цукроварнях, заводах є останнім витком у розвитку селянського заробітчанського фольклору і в той же час першим — у розвитку робітничого.

"Наймитування" — один з найбільш давніх термінів, який був поширеним ще в умовах феодалізму. З еволюцією суспільно-економічних відносин та зростанням класових суперечностей в період капіталізму цей термін наповнювався новим змістом. "Заробітчанство" особливо характерне для епохи посиленого розвитку товарно-грошових відносин.

Заробітчанські пісні привернули в минулому увагу збирачів і дослідників різних напрямів. Окремі зразки бурлацьких, наймитських пісень були опубліковані у виданнях М. Максимовича (1827, 1834, 1849), Жеготи Паулі (1839—1840); з мелодіями — у збірниках А. Коціпинського (1861), Д. Каме-нецького (1861), О. Баллінрї (1863), А. Єдлічки (1861 — 1862), М. Лисенка (1868—1911), О. Кольберга (Роїшсіе, II, 1883; Шоіугі, 1907), О. Хведорови-ча (1903), О. Конощенка (1900, 1902, 1907) та ін. 

Для вивчення побуту і творчості українських заробітчан важливе значення має праця "Чумацкие народные песни" І. Рудченка (1874), яка на багатому матеріалі відтворює розвиток давніх промислів на Україні і засвідчує зв'язки бурлакування з чумацтвом. 
Тематичні межі давньої заробітчанської пісні намітив ліберально-буржуазний історик М. Костомаров у розвідці "Общественная й домашняя жизнь в произведениях народного южнорусского творчества в период по упадке козачества" . Щоправда, він не диференціював пісні за тематичними групами, усі відносячи до бурлацьких. Фольклорист тієї ж орієнтації М. Драгоманов проаналізував ряд бурлацьких пісень в роботі "Нові українські пісні про громадські справи (1764—1880)". Але, зокрема у поглядах на асиміляційні процеси в заробітчанських піснях, він залишився на позиціях ліберальних народників. 

Вже у 50—60-х  роках у друкові з'явилися й  перші записи нових пісень сільських  пролетарів. А. Метлинський у збірнику "Народные южнорусские песни" (1854) вмістив цікаву пісню майданників, яку на Чернігівщині називали піснею робітників-смолокурів. Фрагменти пісень про роботу на цукроварнях записав і опублікував Л. Жемчужников у статті "Несколько замечаний по поводу народних песен" ("Основа", 1862, лютий); заробітчанську пісню "Ми з роботушки йдемо" надрукував П. Чубинський в "Записках Юго-Западного отдела Русского географического общества" (1874, т. І); шість повних сюжетів "зрокових" (строкових) пісень з поясненнями до них подав М. Васильєв у статті "К вопросу о новьіх мотивах в малорусской на-родной поззии" ("Зтнографическое обозрение", кн. XXXIII, № 2, М., 1897). Б. Грінченко в "Этнографических материалах" (т. III, 1889) окремо виділив ряд заробітчанських пісень під заголовком "У наймах та на заробітках".

Висновок

Світоглядні уявлення українського народу зумовлені насамперед історичними, психологічними, культурними та соціальними обставинами буття наших предків, що й визначило їхню національну своєрідність. Суть цих уявлень полягає в гармонії людини з довкіллям, у поетизації світу та відсутності норм і канонів, які б сковували вільний розвиток особистості, суперечили б принципам гуманізму. Вчені вказують на демократизм, поетичний характер релігійних уявлень українців, світлі, життєрадісні начала, а нерідко й ситуативність, імпровізаційність, особливо в молитвах як основі вільного світовідчуття, світосприйняття, світорозуміння та ставлення до навколишньої дійсності і утвердження себе в ній. 
«Народна творчість — це той ґрунт, на якому виростають і література, і театр, і музика, і образотворче і мистецтво — і без якого вони б засохли»,— підкреслював видатний поет і вчений М. Т. Рильський у своїй статті «Краса і велич народної творчості». І далі продовжував: «Звичайно, далеко не кожний художній твір будується безпосередньо на народній основі. Але кожний справді художній твір виростає неодмінно на народному ґрунті, на ґрунті народного світогляду» 
Скарбниця народної творчості безнастанно поповнюється. Щедро користуючись надбаннями попередніх епох, народ ніколи не перестає складати нові пісні про сучасне йому життя. Зрозуміла річ, чимало створених у минулому зразків забувається і безповоротно втрачається, якщо вони не були своєчасно записані. А записування і збирання фольклору розпочалося фактично лише з початку XIX ст.

Шлях малозабезпеченого  українського трудівника до здобуття певного соціального статусу на чужині був непростим. Спочатку незадоволені убогістю українського населення, влади американського континенту в скорому часі змушені були визнати, що "галичани успішно хазяінують, не викликаючи антипатії місцевих жителів", що "це люди заощадливі, багато працюючі, розумні". Дослідники еміграції писали про те, що "отримавши дикий, запущений край вони (українці)  зробили з нього живу землю своєю працею, невибагливістю, старанністю".

Отже плоди  праці, моральних чеснот українського трудівника не забарились у сходах. Добра опінія приносила йому матеріальні винагороди, якими він ділився зі своїми рідними, земляками. Про що думав, за що вболівав, чим радувався - про те й складав оповіді, пісні. Типово канадські зразки ("Заспіваймо си в Канаді", "А в Комарні добре жити") не мають відповідників у фольклорі України. Очевидно, з-за океану прийшов до нас трансформований варіант довгої пісні "По Канаді ходжу та й думку думаю", яку виконують зараз на весіллях, забавах як жартівливу пісню - танець "Канада"