Курс лекций по "Религиеведению"

Релігійне життя України  сьогодні - складна система взаємин, взаємодії та взаємовпливів канонічно  і організаційно структурованих суб'єктів, об'єднаних за світоглядно-віровизнавчими ознаками. Ця система не є ізольованою і самодостатньою. Вона імплантована в загальну структуру суспільного життя і розвивається під впливом соціально-економічних та політичних процесів, що відбуваються в Україні на перехідному етапі її розвитку. Тому природнім є і те, що релігійне життя як складове суспільного, з одного боку, є сукупністю універсальних, загальнодержавних, а з іншого - специфічних регіональних ознак  особливостей.

Таке поєднання є  діалектичним: загальнодержавні й регіональні компоненти в одних випадках, взаємодіючи між собою, формують систему гармонійного, взаємозбагаченого існування, а в інших — вступаючи в суперечність, призводять до відчуження та розмежування в релігійному середовищі.

Гармонізація міжконфесійних відносин як кінцева мета державно-церковної  політики ставить на порядок дня визначення основних пріоритетів держави в галузі релігійно-церковного життя. Більше того, у відносинах між державою і церквою, а також у взаєминах між конфесіями виникає чимало проблем, які вимагають законодавчого врегулювання. Це, з одного боку, зумовлює необхідність ініціювати зміни до діючого законодавства щодо релігії та церкви з метою якомога повнішого врахування реалій сьогодення, а з другого - чітко окреслюють нагальну потребу в розробці відповідної концепції, яка о визначала стратегію становлення державно-церковних відносин в Україні на ближню і більш віддалену перспективу, основні пріоритети державної політики щодо церкви, механізми їх реалізації і, врешті-решт, стала б своєрідним базисом подальшої законодавчої, нормативної та практичної роботи.

Визначення пріоритетів  держави в галузі державно-церковних  відносин не є втручанням у внутрішні  справи релігійних організацій. Воно базується  на такому розумінні принципу відокремлення  Церкви від держави, який враховує специфіку  Церкви, але трактує її не лише як виключно сакральну інституцію, а й як суспільний інститут, що має такі сторони діяльності, розвиток яких повинен корелюватися з інтересами держави і народу, а відтак, у разі потреби, регулюватися інтегральним суспільним інтересом - державою, без найменшого втручання у догматичні, віросповідні чи обрядові сторони життя Церкви.

Якщо говорити про  методологічні засади концепції  державно-церковної політики, а ними безумовно є принципи, на підставі яких вибудовуються основні пріоритети державної політики, то вони базуються на відповідних конституційних положеннях, визнаних Україною нормах міжнародного права. Україна дотримується тих основоположних принципів, які є атрибутом демократичного суспільства, а саме:

• Церква відокремлена від держави, а школа - від Церкви, жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова;
• кожна людина має право на свободу світогляду і віросповідання, вільного вибору ставлення до релігії;
• кожна людина має право сповідувати будь-яку релігію у прийнятний для неї спосіб, безперешкодно вести релігійну діяльність;

- держава не втручається у законну діяльність релігійних організацій, надає їм всебічне сприяння;

- Церква стоїть поза політикою, священнослужителі й віруючі беруть участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами;

• усі конфесії та віруючі в Україні рівні перед законом і мають право на однаковий захист законом;
• право   на  свободу   віросповідання,   діяльності   релігійних   організацій підлягає тільки таким обмеженням, які відповідно до Конституції України та норм міжнародного права є необхідними в демократичному суспільстві й встановлені законом.

При цьому принципово важливим є те, щоб держава чітко  окреслила свої зобов'язання перед  Церквою, коло тих повноважень, які  є сферою її компетенції, що зробить її політику щодо Церкви прозорою, відкритою для суспільного загалу. Зокрема, йдеться про те, що держава:

• визначає основні пріоритети своєї політики щодо Церкви;
• сприяє розвитку релігійної самобутності української нації, всіх корінних народів і національних меншин України, що є однією з передумов становлення в Україні громадянського суспільства;
• поважає традиції й внутрішні настанови релігійних організацій, якщо 
  вони не суперечать чинному законодавству України, забезпечує повноцінний 
  правовий і соціальний статус церкви, сприятливі умови для її діяльності, захищає 
  права і свободи віруючих та їх релігійних організацій;
• сприяє встановленню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують ніякої релігії, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями.

Сьогодні у світі  є різні типи державно-церковних  відносин. Не вдаючись до їх аналізу, відзначимо, що за часів СРСР Церква теж була відокремлена від держави, проте  остання втручалася у внутрішні справи Церкви, обмежувала простір її канонічної діяльності, а сама Церква посідала маргінальне становище в суспільстві. Принципова новація майбутнього проекту концепції полягає у тому, що держава і Церква визначаються як рівноправні суб'єкти державно-церковних відносин, кожен з яких діє у сфері своєї компетенції, взаємно підтримуючи одна одну. При цьому релігійні організації діють у правовому полі держави, держава не втручається у справи Церкви, забезпечуючи свободу релігії, свободу Церкви. Саме такий принцип визначає характер державно-церковних відносин у багатьох Цивілізованих країнах світу, зокрема, в США та Франції, він має стати визначальним і для України.

Якщо в загальних  рисах визначити основні пріоритети державної політики України щодо релігії та церкви, то ними є:

- забезпечення конституційного положення про відокремлення Церкви від Держави і школи від Церкви, рівноправність усіх офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу совісті. Мабуть, не треба доводити, що чіткі правові принципи і процедури дають змогу створити надійні механізми захисту прав віруючих, законних інтересів релігійних організацій, уникнення конфліктних ситуацій на релігійному ґрунті. При цьому вдосконалення законодавчої та іншої нормативної бази буде здійснюватися передусім шляхом відпрацювання юридичних механізмів розв'язання питань, які виникають у відносинах між державними і релігійними структурами, а також між різними релігійними організаціями;

- сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, участі Церков у служінні, що має неабияке соціальне значення. Йдеться, зокрема, про зміцнення моральних підвалин суспільства, розвиток милосердницької, доброчинної діяльності тощо. Зрештою, йдеться не тільки про употужнення церковного служіння в інтересах українського суспільства, але й поступове "витягування" релігійних організацій з насиченої небезпечними елементами зони політичного напруження, подальше перебування в якій, у міру розвитку процесів соціально-політичної диференціації та конфесійного розшарування, реально загрожує перетворити Церкви на партії;

- подолання дестабілізуючих  впливів Церкви на суспільство,  деполітизація релігійного середовища. Йдеться у тому числі й про те, щоб блокувати спроби партій, рухів та інших політичних формувань від використання релігійно-інституційних структур під час виборчих кампаній тощо.

Зрозуміло, деполітизація  релігійного життя не означає, що держава не зацікавлена в притаманних  Церкві функціях моральної опозиції, критики окремих аспектів соціальної політики державних органів. Реалізація цих функцій релігійними організаціями, особливо за умов транзитного стану суспільства, спонукає державу до корекції політичного курсу, певною мірою мінімізує негативні соціальні і соціально-психологічні наслідки економічних реформ і тому відповідає інтересам країни.

Нарешті, об'єктом державної  політики щодо релігії та Церкви має  стати сприяння розвитку релігійної самобутності корінних народів та національних меншин, їх взаємин з одновірцями  за кордоном.

Державна політика стосовно цих організацій має спрямовувати на розвиток їхньої власної релігійно-інституційної  інфраструктури; мінімізацію вирішальної  залежності від закордонних центрів, а також недопущення перетворення конфесійного чинника на знаряддя етнічного й територіального сепаратизму: залучення згаданих релігійних організацій у процес динамізації взаємин України з їхніми етнічними країнами і вирішення питань про українську діаспору в цих країнах.

Коротко кажучи, це саме ті підвалини, на яких можливе відродження Церкви, стабілізація релігійної ситуації, а зрештою, утвердження громадянського миру і злагоди в суспільстві

7. Релігійне життя в Україні

1. Історія і сучасний стан релігійних вірувань та конфесій в Україні
2. Конституційно-правові основи забезпечення свободи совісті в Україні.

Розбудова незалежної Української  держави виявила тяжку історичну  спадщину, що дісталася нам в царині церковного життя та державно-церковних стосунків. Уся наша історія переповнена спробами використання церкви як фактора геополітичних змін, етатистськими виявами держави, щодо церкви, намаганням відродити церкву, яка б стверджувала національну самобутність народу та його природне право на свободу, а також спробами її нищення, нівелювання та уніфікування.

Утвердження християнства в Україні — дуже складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських Ідей І цінностей до язичницького середовища, протистояння і боротьби християнства та інших світових релігій за сфери впливу, остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі, створення митрополії і, нарешті, його занепаду в середині XIII ст.

На початку свого  правління Олегу необхідно було боротись з проаскольдовими силами, тому християнські общини змушені були Існувати напівлегальне. Втім наприкінці свого княжіння Олег відходить від язичництва І легалізує християнство як державну ідеологію великого Київського князя!

Наступник Олега на київському столі Ігор уславився тим, що сприяв дуалістичному, двовірному характеру релігійного життя в державі. Про це свідчить русько-візантійська угода 944 р. вміщена в «Повісті временних літ», за якою договір підписали і поганини-руси і руси-християни.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією судилося князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти у двовірному Києві, Володимир задля їхніх інтересів запровадив язичницьких пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з'являються шість різноплемінних богів - Перун, Дажбог, Хоре, Стрибог, Сімаргл, Мокош. Але вони не змогли ідеологічно закріпити реформаторську діяльність Володимира.

Обережна й далекоглядна політика Володимира швидко приносить  йому успіх в питанні запровадження християнства в Київській Русі. Сталося це за обставин послаблення внутрішньополітичних умов у Візантійській імперії. Як відомо, у другій половині 80-х років Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолене головнокомандуючим Вардою Фокого і підтримане населенням Таврії. Відчайдушне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру Ганну і сприяти хрещенню населення Київської держави.

Після офіційного хрещення киян 988 р. християнство становиться державною релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігнорування князем Володимиром зовнішніх ініціатив у християнізації населення, а саме, Володимир намагається не підпорядковуватися ні константинопольському патріарху, ні римській курії, а продовжує розпочатий в Моравії Кирилом і Мефодієм процес розбудови слов'янського варіанта християнства. Це не могло не вплинути на подальший хід становлення і розвитку християнства на Русі.

1051 року, вже за одноосібного правління великого князя Ярослава Мудрого (1036 - 1054) собор єпископів у Києві зробив першу спробу обрати на митрополичу кафедру русича Ілларіона, незважаючи на те, що константинопольський патріарх загрозив карою. Стосунки української і константинопольської церкви в цей період, тобто в той час, коли Рим і Константинополь розірвали церковну єдність (1054р.), були перервані.

Повторна спроба проголосити  автокефалію Київської митрополії відбулася за великого князя Ізяслава у 1147 р., коли собор єпископів віддав митрополичу кафедру князівському ставленику Клименту Смолятичу.

Проте як перша, так і  друга спроби добитися автокефалії  були невдалими. Насамперед тому, що митрополити  Ілларіон і Климент були провідниками теорії християнського універсалізму з чітко означеним змістом, а саме — як схрещення здобутків східного варіанта християнства із західним на базі передхристиянської слов'янської культури. Цей зміст визначає одну з головних особливостей християнства Київської Русі, тому дослідники кладуть його в основу поняття «київське християнство». Універсалізм київського християнства формується на основі толерантного відкритого відношення до Сходу і Заходу.

Після розколу 1054 р., який практично не зачіпив християнство в Україні, всі зусилля Константинополя були направлені на ліквідацію засад київського християнства. Насамперед це відносилося до позбавлення можливості перебування на митрополичій кафедрі русичів або підтримання тих ієрархів, особливо з північних земель, які мали провізантійську орієнтацію. Врешті-решт Візантія добилася свого після смерті князя Ізяслава, розгромивши національний церковний табір на чолі з Климентом Смолятичем і встановивши контроль над Київською кафедрою.

У контексті освоєння київським християнством духовної традиції Сходу І Заходу було прийняття ним кирило-мефодіївської спадщини. На той час вже була створена слов'янська азбука, перекладені на слов'янську мову деякі богослужебні й правові тексти.

Крім рис християнського універсалізму, толерантного відношення до різних релігійних центрів, антимесіанства і антицезаропапізму, власного слов'янського обряду і богослужебної слов'янської мови, християнству перших віків в Україні були притаманні ранньохристиянська орієнтація, патріотичність, євангелізм, паулінізм тощо.