Курс лекций по "Религиеведению"

Важливою частиною системи  исламу є шаріат.

Шаріат (належний шлях) – перелік норм права, моралі, культурологічних вимог, регулюючих все громадське й особисте життя мусульманина. Шаріат базується на Корані й Сунні, він формувався протягом двох століть. Якщо  на початку його формування дії мусульманина розподілялись на два види: заборонене й схвалене, то сьогодні вони розділяються    на  п'ять    категорій:   1) обов¢язкові дії;   2) бажані дії;   3) добровільні дії; 4) небажані дії; 5) суворо заборонені дії.                                          

Шаріат є важливим знаряддям впливу ісламу на життя  суспільства й індивіда, в деяких країнах він є основою судової  системи.

Іслам, як і більшість  інших релігій, не являє собою  єдиного утворення. Основні течії в ісламі:  - сунізм і шиїзм. Сунніти як основу віровчення й культу визнають всі положення Корану й Сунни. Шиіти, визнаючи абсолютний авторитет Корану, в Сунні визнають лише ті хадіси, авторами яких є четвертий халіф Алі та його послідовники. Разом з тим шиїти мають власний “Святий переказ” – ахбари, куди входять хадіси пов¢язані з діяльністю Алі – прямим спадкоємцем пророка Мухамеда. Шиїти вважають, що державна влада має божественну природу й повинна наслідуватись – вчення про імамат. Вони визнають 12 імамів, з числа прямих нащадків Алі. При цьому дванадцятий імам таємниче зник й з¢явиться серед людей в переддень Страшного суду для встановлення справедливості.

Принципових культових  розбіжностей між шиїзмом і сунізмом немає. Хоча можна згадати день загибелі Хусейна (брат онука Мухамеда Хасана, який очолив заколот проти Муравії, який став халіфом після вбивства Алі в 661 р.), який відмічають шиїти (свято Шахсей – вахсей).

Релігійним організаційним центром і місцем культових заходів  в ісламі є мечеть, що виступає й як соціо-культурний центр. Первісною організаційною одиницею в ісламі є релігійна община. Керують нею імам і мулла, який обирається мусульманами зі свого складу. У головних релігійних культових будівлях – соборних мечетях є спеціальний штат служителів на чолі з муфтієм. На рівні регіону, або загальнонаціональному рівні формується єдина спільнота – умма.

Керують релігійним життям як в сунізмі, так і в шиїзмі мулли. Найбільш авторитетних теологів і поважних духовних осіб в шиїзмі називають аятола, а найвище звання – великий аятола.

Організації мусульман  формуються і структуруються в масштабах окремих країн (там же утворюються загальнонаціональні керівні центри, основою яких є зібрання духовенства). Існує й координація в діях мусульман й на міжнародній арені.

Найбільш актуальні  проблеми сьогодні тут пов¢язані з явищем ісламського фундаменталізму.

Основні регіони поширення  ісламу – країни Близького й Середнього Сходу, Центральної Азії, Північної  Африки, райони Північного Кавказу, тощо. В Україні вплив ісламу відмічається серед кримських татар.

Особливу увагу при  вивченні ісламу слід приділити проблемам  впливу цієї релігії на різні сторони  суспільного життя й міжнародної  політики в сучасному світі.

 

Теми рефератів.

1. Особливості віровчення буддизму.
2. Соціальна активність і буддизм.
3. Історичні умови виникнення християнства.
4. Історичні умови хрещення Русі.
5. Православ¢я й католицизм.
6. Ватикан і Україна - проблеми й перспективи взаємовідносин.
7. Релігійна ситуація в Україні.
8. Етика протестантизму.
9. Іслам в Україні.
10. Фундаменталізм й модернізм в ісламі.
11. Іслам і політика.
12. Світові релігії в історії цивілізації : їх місце і роль.

 

Література.

1. Бессонов М.Н. Православие в наши дни. – М.: Политиздат, 1990.

2. Вебер М. Протестантская  этика и дух капитализма / В  сб. М. Вебер. Избранные произведения – М.: Прогресс, 1990.

3. Гараджа В.И. Протестантизм  – М., 1973.

4. Ислам. – М.: Наука, 1983.

5. Калінін Ю.А., Лубський В.І. Релігієзнавство /Курс лекцій, - К.,ВІПОЛ,1996.

6. Кочетов А.Н. Буддизм.-М.: Наука,1983.

7. Лозинський С.Г. История папства – М.: Политиздат,1986.

8. Мчедлов М.П. Католицизм. - М.: Политиздат,1974.

9. Основы религиоведения. /Под ред. Яблокова И.Н. –  М.: Высш. шк., 1998.

10. Панова В.Ф., Вахтин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда. - М.: Политиздат, 1990.

11. Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории. - М.: Политиздат, 1989.

12. Степовик Д. Релігії  світу. - К.: Бібліотека українця, 1993.

 

Тема 6.  Роль релігії в сучасному суспільстві

Релігія була й  залишається сьогодні важливим чинником у розвитку будь-якої цивілізації. Її місце в житті того чи іншого соціуму визначається різними обставинами: рівнем розвитку суспільства, суспільної свідомості, культури, традиціями, впливом суміжних соціально-політичних утворень (наприклад, Візантія і Київська Русь).

У сучасному світі роль релігії досить значна, хоча треба мати на увазі, що багато що залежить від вміння тієї чи іншої релігії адаптуватись до сучасних реалій в швидкоплинному сучасному світі.

Вплив релігії реалізується через її функції в суспільстві, які вже були розглянуті вище в рамках відповідної теми. Дійсно, виконання цих функцій (особливо регулятивно-нормативної) переконливо демонструє, що релігія небезпідставно претендує на регламентацію життя людини (починаючи з побутових вказівок й кінчаючи мораллю) й суспільства в цілому. Можна навести приклади впливу релігії на культуру (наприклад, заборона на всі види образотворчого мистецтва в ісламі), на науку (наприклад, інквізиція в середньовічній Європі та її гоніння на вчених – Г.Галілей, Д.Бруно.), на політику (наприклад, політична діяльність римсько-католичної церкви в дусі концепцій Августина Блаженного й Фоми Аквінського, сучасна політика Ватикану, а також теократичні ісламські режими в сучасному Ірані, деяких інших країнах Сходу тощо).

Динаміка впливу релігії  на суспільне життя описується двома основними поняттями - сакралізація й секулярізація.

Сакралізація (лат. “священний) – це процес включення до сфери  релігійного санкціювання свідомості, діяльності, поведінки людей, суспільних відносин й інститутів. На ранніх стадіях  розвитку цивілізації сакралізація відбувалась в рамках неопосередкованої діяльності людей і їх спілкування. Пізніше, з виникненням  релігійних організацій сакралізація поглиблюється на основі клерикалізації суспільного життя. Клерикалізація (лат. “церковний”) означає не тільки регуляцію всього особистого й суспільного життя, але напрацювання (розробку) відповідних ідеологічних засад. Основними етапами її є: кодифікація, догматизація та канонізація віровчення, при чітко вираженому бажанні включити всі сфери інтелектуальної діяльності в систему богословсько-теологічного мислення. У кожному суспільстві процес сакралізації мав свої особливості. Наприклад, в ісламі не було створено потужної релігійної організації типу церкви. Процес сакралізації в ісламі пішов шляхом формування теократичних держав. На відміну від інших релігій він прагнув не до того, щоб освячувати релігійним авторитетом існуючі суспільні й політичні відносини, а до того, щоб втілити в життя ідею релігійної громади, реалізувати симбіоз духовного й світського начал. В ісламі політичні лідери були одночасно й релігійними вождями (халіфи, еміри та ін. були носіями релігійного авторитету).

Сакралізація особистого й громадського життя на основі християнства в Європі досягла свого апогею в Середньовіччі. Кожен людський вчинок, кожне соціальне явище підкорялось соціальній сфері. Як відмічав П. Сорокін, головним принципом середньовічної культури Заходу, її головною цінністю був Бог. /Див.: Сорокин П. Социокультурная динамика и религия // Человек. Цивилизация. Общество. − М., 1992. - С.430./. Архітектура й скульптура Середніх віків була “Біблією в камені”. Література, живопис, музика – все було проникнуте релігійними мотивами. Наука, зокрема, філософія, розглядалась як “прислужниця” релігії та теології. Політична система в її духовній і світській сферах була переважно теократичною й базувалась на релігії.

Протилежний сакралізації процес називається секуляризація (від лат. “мирський”, “світський”). Це процес звільнення зі сфери релігійного санкціонування свідомості й діяльності, поведінки людей, соціальних відносин та інститутів. Спочатку термін “секуляризація” означав акт відчуження церковного майна на користь держави або приватних осіб. Вперше він був використаний французьким посланником Лонгвілем в 1646 р. напередодні Вестфальського миру. Політична сторона процесу секуляризації передбачає визволення з під контролю церкви сфери владних відносин. З розвитком світської освіти процес секуляризації охоплює широку сферу науки й культури. Відтепер не віра, а розум розглядаються як джерело й основний імпульс будь-якої діяльності людини. Утверджується право на вільнодумство.

На думку західних соціологів процес секуляризації призводить не до ліквідації релігії, а лише до змін в її структурі й ролі в  житті суспільства.  Процеси сакралізації та секуляризації діалектично взаємозв¢язані. Модернізація віровчень та культів у сучасних релігіях дає всі підстави вважати, що релігія в тих чи інших формах продовжує впливати на всі сфери суспільного життя, процес соціалізації індивіда, науку, культуру тощо. Історія цивілізації вчить, що в більшості релігій є значний адаптивний потенціал, тобто здатність пристосовуватись до мінливих умов нашого світу, реагувати на зміни в різних сферах суспільного життя – економіці, соціальній сфері, політиці, культурі.

Щодо значення секуляризації  слід підкреслити, що цей процес не співпадає (не одне й те ж) з “атеїзацією”, тобто утвердженням атеїзму. Секуляризація  – передумова вільнодумства, що є  елементом як суспільної, так і  індивідуальної свідомості і являє собою світоглядну позицію, яка відстоює незалежність людини від релігії та церкви у вирішенні особистих та громадських проблем. Релігієзнавці виділяють такі різновиди вільнодумства : богоборчество, скептицизм, антиклерикалізм, індиферентизм, нігілізм, атеїзм.

Найвища форма вільнодумства  – атеїзм, який не обмежується запереченням релігійного світогляду, критикою різних сторін релігії та релігійних організацій, але й утверджує матеріалістичний світогляд, гуманістичні ідеали.

Оптимальним для розвитку суспільства і його стабільності видається утвердження в суспільній свідомості принципів віротерпимості, толерантності, права на свободу совісті, прагнення до діалогу між різними конфесіями, віруючими й атеїстами.

Вищезгадані принципі й  права (зокрема, право на свободу совісті) закріплені в міжнародних правових документах та законодавствах різних країн. В Україні право на свободу совісті гарантовано Конституцією, діяльність різних релігійних організацій регламентована спеціальним законодавством.

Особливо слід підкреслити, що зважене й коректне відношення держави до різних конфесій й церков є умовою міжконфесійної злагоди та соціальної стабільності.

Як уже наголошувалося, релігія - явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, є одним з важливих її компонентів, знаходиться в тісних взаємозв'язках і взаємодії з іншими елементами архітектоніки суспільства. В цьому контексті надзвичайно важливою, як в теоретичному, так і практичному вимірі постає проблема свободи буття релігії в суспільстві. В історичному і сучасному прочитанні ця проблема залишається вельми актуальною і багатоаспектною. Свобода буття релігії в суспільстві включає: характер взаємовідносин держави та релігійних організацій, її ставлення до релігії; місце і функціональну роль релігії у суспільстві, правовий статус релігії і церкви, нормативний простір діяльності тих чи інших релігійних організацій, рівень можливості реалізувати їм свої функціональні потенції в конкретному соціумі; комплекс проблем, пов'язаних з правами і свободами людини в аспекті її ставлення до релігії та церкви, умовами і можливостями її вільної самореалізації в системі релігійних чи арелігійних координат: питання міжцерковних, міжконфесійних, внутрішньоцерковних відносин. Названі вище проблеми значною мірою осмислюються в релігієзнавстві через категорію "свобода совісті".

Духовне життя індивідів, соціуму, суперечливі процеси розвитку релігійної і секулярної свідомості, відносин між державою і церквою, взаємин між конфесіями виділяють проблему свободи совісті передусім як "людиномірну".¹ "Людиномірність" свободи совісті виявляється в тому, що вона відображає законодавчо оформлене і практично реалізоване визнання державою, громадськими, політичними та релігійними організаціями, іншими індивідами людської особистості як вищої цінності, повагу до її духовного суверенітету, свободи самовизначення і самореалізації у світоглядній, зокрема релігійній сфері свого буття.

Свобода совісті в  концептуальному плані справедливо  розглядається як одна із найцінніших свобод людини, як той центральний і стрижневий принцип, на якому базуються не тільки інші права і свободи людини, а й її суспільна безпека, гідність, повага до світоглядних орієнтирів.

Не випадково рівень практичної реалізації свободи совісті в її суб'єктивно-екзистенціальному    і     суспільно-інституалізованому    вимірах

¹ Лобовик Б.О.  Релігієзнавство в понятійно категоріальних вимірах // Релігієзнавство: предмет, структура, методологія, − К., 1996. – С. 87