Образ зозулі у забобонах індоєвропейських народів

З вищесказаного зрозуміло, що язичницькі забобони мають свої корені у найдавніших часах і майже всі вони тісно пов’язані між собою. Існують й менш значні забобони, поширені в народі. Від язичницьких їх відрізняє те, що вони не представляють цілісного язичницького світогляду, а існують уривчасто і відособлено, не будучи включеними до будь-якої цілісної системи світорозуміння. Для зручності їх краще називати народними, оскільки передача таких вірувань здійснюється не від «експерта» язичницьких знань, а від однієї простої, необізнаної в релігії людини до іншої. Разом з тим, ця категорія забобонів, безсумнівно, пов’язана з язичництвом. Їх можна охарактеризувати як неусвідомлене язичництво, оскільки несвідомий страх людини перед числами, датами, вчинками, предметами являє собою той чи інший фрагмент язичницького світогляду або язичницьке ставлення до світу. Так, віра в зав’язані вузлики, хусточки, щасливі або нещасливі дні передбачає віру у всемогутність речей і чисел, а значить, веде до їх обожнювання.

Третьою важливою течією у забобонах є окультні. Окультизм (від латинського «occultus» – «прихований») – це загальна назва вчень і традицій, що стверджують існування невідомих науці сил та явищ, доступних лише людям з особливими здібностями. До окультизму відносять сучасну магію, шаманізм, екстрасенсорику. Окультні феномени суперечать сучасній науковій картині світу і не визнаються наукою. Окультизм заснований на ірраціональному типу мислення, що не допускає розділення об’єктивної та суб’єктивної сфер, і таким чином є повним антиподом сучасному науковому мисленню. Релігієзнавець Л.В. Денисова вважає, що в окультизмі відсутні вчення про моральний шлях і етичні цінності, через що вони іноді використовуються як засіб виживання одних за рахунок інших [7, с. 114].

Четверта і остання група забобонів є найцікавішою. Це псевдонаукові вірування, до яких в першу відноситься вже згадана астрологія. Астрологія (від давньогрецького «астрос» – «зірка» і «логос» – «думка, причина») – це група пророцьких практик, традицій і вірувань, що стверджують вплив небесних тіл на земне життя. Відповідно, астрологія припускає можливість передбачення майбутнього за розташуванням небесних тіл. Сучасні науковці класифікують астрологію як псевдонауку. Деякі сучасні астрологи вважають її метафоричною символічною мовою, в якому одне і те саме твердження може мати різні інтерпретації. Основною причиною популярності астрології є бажання знати своє майбутнє. Наприклад у сучасній Росії в астрологію вірять близько 40% населення, там діють десятки астрологічних шкіл та центрів.

До псевдонаукових забобонів, безсумнівно, можна віднести і уфологію. Уфологія (від англійського «UFO» – «unidentified flying objects» – «невпізнані літальні об’єкти») – відносно нова псевдонаука, що займається вивченням позаземних форм життя. Роком зародження уфології вважаються 40-ві роки ХХ століття, коли в США мало не щодня бачили НЛО. Однак після проведення досліджень виявилось, що НЛО начебто згадуються ще у середньовічних церковних хроніках і давніх літописах [27]. На сучасному етапі, коли не виявлено жодної позаземної істоти, уфологія займається збором кількісних і якісних даних про спостереження невідомих атмосферних явищ, які уфологи намагаються видати за невпізнані літальні об’єкти. Зазвичай автори сенсаційних матеріалів про НЛО не обтяжують себе посиланнями на джерела інформації або ж посилаються один на одного. Першоджерело встановити нелегко, але там, де це вдається, можна побачити, що народження чергового міфу схоже на гру «зіпсований телефон» [1, с. 88]. В сучасній РАН існує навіть комісія по боротьбі з лженаукою та фальсифікацією наукових досліджень. Діячі цієї комісії однозначно вважають уфологію псевдонаукою та виступають проти неї у ЗМІ.

Таким чином, можна зробити висновок, що забобони – це релігійні упередження, що у своїй більшості є пережитками давніх релігій. Походження подібних вірувань пов’язане зі спробою пояснити оточуючий світ та вплинути на нього в своїх інтересах. Сучасні забобони можна умовно поділити на 4 групи: язичницькі, народні, окультні, псевдонаукові.

РОЗДІЛ 2

ВІДОКРЕМЛЕННЯ НАРОДІВ ВІД ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ

Забобони слов’янських та інших європейських народів в цілому дуже схожі. Багато марновірних сюжетів однаково поширені як у нас, так і у різних європейських народах. Цей факт можна пояснити спільними коренями і взаємодією європейських народів. Для визначення ступеню родинних зв’язків між цими народами необхідно навести довідку з етногенезу. Отже, завдання цього розділу – навести класифікацію європейських мов та за історичними подіями визначити час відокремлення різних європейських народів від індоєвропейської спільноти.

За сучасними підрахунками, до європейського населення входять 87 народів. На етнічні групи населення розподіляється фахівцями за мовною ознакою. В залежності від мови той чи інший народ відносять до певної спільноти. Найбільша етнічна група серед народів, які проживають на території Європи, – індоєвропейці. До індоєвропейської язикової родини відносяться романська, кельтська, германська, слов’янська, балтська мовні групи. Окремі групи у складі індоєвропейської мовної родини складають грецька, албанська та вірменська мови. Окрім індоєвропейців, також існують такі етнічні групи, як тюрки (друга за чисельністю після індоєвропейців), фіно-угри (населення північних районів Європи та Угорщини). Найменші за чисельністю мовні родини – кавказька і баскська.

В свою чергу, слов’яни поділяються на південних, західних і східних, романці – на балкано-романців, галло-романців, італо-романців, іберо-романців, ретороманців. Нарешті, германські народи поділяються на західних і північних. Слід зауважити, що поза групами залишаються грецька, вірменська та албанська мови, а отже, й ці народи (див. додаток А).

Європейський континент залишався незаселеним упродовж довгого часу. До Європи представники виду Homo sapiens прийшли з Середньої Азії і Близького Сходу не раніше, ніж 45 тис. років тому, і освоєння зайняло не менше 15 тис. років.

 
Неандертальці, що жили тут, були поступово витіснені на захід. У протистоянні з корінними мешканцями, які жили в Європі впродовж 200 тисяч років, на стороні прибульців (відомих як кроманьйонці) були більш досконалі засоби комунікації, тобто розвинена мова.

За доби неоліту (VI–II тис. до н.е.) населення Європи було малочисельним. Жителі «Старої Європи» мали примітивну культуру, займались землеробством. Центр цивілізаційного розвитку був пов’язаний з Передньою Азією та Середземномор’ям. Саме тут здійснювалися винаходи, які пізніше поширювалися на весь світ. Бронзовий вік у Європі характеризується приходом індоєвропейців і появою писемних цивілізацій. Відповідно до сучасних уявлень, 5–6 тис. років тому в смузі від Центральної Європи і Північних Балкан до північного Причорномор’я існувала єдина етномовна спільнота – племена індоєвропейців, які говорили на єдиній мові (або, принаймні, на близьких діалектах). Ця єдина мова отримала умовну назву індоєвропейської мови-основи, з якої згодом виокремилися всі сучасні мови індоєвропейської сім’ї. На початку ІІ тис. до н.е. з етномовної спільноти індоєвропейців виділилися (після чого розвивалися самостійно, в тому числі географічно) племена анатолійців, арії, іранці, вірмени, греки, фракійці і тохарці.

Показовою є ситуація з письмовою Мінойською цивілізацією, пам’ятки якої поширилися на о. Криті у ІІІ тис. до н.е. Дослідникам були відомі глиняні таблички, написи на яких були зроблені спорідненими «лінійним письмом А» та «лінійним письмом Б». Різниця між цими системами була хронологічна: перша система датувалася к. ІІІ – поч. ІІ тис. до н.е. (мінойська цивілізація), друга система – XVI–XІІІ ст. до н.е. (мікенська цивілізація). Коли в сер. ХХ ст. «лінійне письмо Б» було дешифроване, то з’ясувалося, що ці записи були залишені давніми греками (ахейцями), які застосували для своїх потреб чужу писемність. Ці записи не є найбільш давньою індоєвропейською мовою: від ХХ ст. до н.е. відомі окремі імена та слова хетської мови (анатолійська група), а у XVIІ–XІІ ст. до н.е. в Хеттській державі аккадським клинописом здійснювалося чимало записів. Але оскільки ця держава існувала в Малій Азії, а не Європі, в даній роботі ці пам’ятки не розглядатимуться.

Доба бронзи (кінець ІІІ – поч. І тис. до н.е.) позначилася розквітом давньогрецької мікенської цивілізації в Греції. У XV–XIII ст. до н.е. ахейці завоювали Крит і Кіклади, колонізували численні острови в Егейському морі, заснували ряд поселень в глибині території Греції, на місці яких пізніше постали знамениті античні міста-держави: Коринф, Афіни, Дельфи, Фіви тощо. Наприкінці бронзового віку (за часів Троянської війни) старі грецькі держави занепали, настали Темні Віки, які пізніше змінилися періодом архаїки, а згодом класики та елінізму. Завоювання Олександра Македонського сприяли поширенню грецької цивілізації на всю ойкумену та перетворенню грецької мови на «койне» – зрозумілу всім народам мову. Більшість істориків вважають Давню Грецію основною культурою західної цивілізації. Варто пригадати хоча б кількість грецьких слів у сучасних науках.

У другій половині І тис. до н.е. в Європі майже одночасно поширювалися кельтський та романський впливи.

Кельти (відомі римлянам як галли) – чисельні давні племена індоєвропейської мовної групи, які проживали у другій пол. І тис. до н.е. на території сучасних Австрії, Бельгії, Франції, Швейцарії, Чехії, Британських островів, південної Німеччини, Північної Італії, Північної та Західної Іспанії, частково Болгарії, Польщі та Угорщини. Назви найвідоміших кельтських племен збереглися завдяки римським джерелам. Це такі племена, як алоброги, арверни, бельги, бітурги, бойї, гельвети, едуї, лінгоні, секванови, сенонови, тревери. Кельтське суспільство поділялося на жерців (друїдів), аристократів та народ. Основними заняттями кельтів були землеробство и скотарство, а також мисливство та рибальство. Зв'язки з грецьким і римським світом сприяли розвиткові ремісничого виробництва і торгівлі. Експансія кельтів досягла найбільшого масштабу на межі IV–III ст. до н.е. Зокрема, внаслідок масового Вторгнення кельтів в Італію було зруйновано і пограбовано Рим (бл. 385 р. до н.е.) і саме завдяки кельтському нападу поширилася легенда про гусей, які своїм гомоном врятували Вічне місто. У III ст. до н.е. кельти захопили Македонію та Фракію, проникли в Малу Азію та осіли на Британських островах. Підкоривши майже всю Західну Європу, кельти перешкоджали здійсненню планів Риму. Римляни називали своїх противників галлами, тобто півнями, оскільки кельти полюбляли яскравий одяг й прикрашали шоломи пір'ям. До середини І ст. до н.е. кельти були підкорені римлянами, багато племен романізувалися, втративши власну мову. В І тис. н.е. носії кельтських мов підпали під потужний нівелюючий вплив германців. На сьогодні в світі існує 4 відносно великі кельтські мови (ірландська, гельська, валлійська, бретонська) та 2 карликові (корнська та менська). Відсутність власної державності негативно вплинула на збереження мов кельтської групи. В Ірландії – єдиній державі з офіційною кельтською мовою – ірландською володіє менше чверті населення, а в щоденному побуті нею користується втричі менше людей. Показово, що носії бретонської мови переселилися на континент (історичний регіон Бретань у Франції) в другій половині V ст. н.е. під тиском англо-саксів, які в цей час підкорювали Британські острови.

Поширення романських мов відбувалося зовсім інакше. Італіки – носії споріднених мов, однією з яких була латина – заселили Апеннінський півострів в ІІ тис. до н.е. Поступово відбувалося підвищення Риму – головного міста області Лаціум у середній частині півострову. Створення Римської держави супроводжувалося латинізацією регіону, яка завершилася до І ст. до н.е. З курсу історії добре відомі завойовницькі дії Риму в І–ІІІ ст. н.е. В цей час були підкорені величезні території у Західній та Центральній Європі. Під владою римлян розпочалася романізацію місцевого населення. Самоназва сучасних румунів, наприклад, походить саме від ототожнення з населенням часів Римської імперії. До сучасних романських мов відносять італійську, іспанську, португальську, французьку, румунську, романшську (ретороманську), а також деякі дрібніші діалекти.

Германці як етнос сформувалися на півночі Європи з індоєвропейських племен, які осіли в районі Ютландії, нижньої Ельби і півдні Скандинавії. Серед германців виділяють готів (остготів і вестготів), лангобардів, саксів, англів, франків, вандалів, свевів, бургундів, ютів тощо. Їх можна виділяти як самостійний етнос тільки від сер. І тис. до н.е., а на міжнародну арену вони вийшли ще пізніше. За своєю зовнішністю і культурою германці були дуже схожі на кельтів. Від початку нашої ери розпочалася експансія німецьких племен в сусідні з ними райони. У III ст. вони атакували північні кордони Римської імперії по всьому фронту, а в V ст. в ході Великого переселення народів зруйнували Західну Римську імперію, розселившись по всій Європі від Північної Африки, Іспанії та Англії до Криму [3, с. 2].

Балто-слов’янські племена відокремились від індоєвропейської спільноти не раніше рубежу ер. Археологічні та лінгвістичні дані вказують на формування ранніх слов’ян в області між верхнім Дністром і басейном лівих приток середнього Дніпра. У цьому басейні знайдені найбільш ранні пам’ятки  київської культури (III– IV ст. н.е.), тісний зв’язок якої з пізнішими слов’янськими культурами не викликає сумнівів. Цей регіон характеризується наявністю топографічних ознак, виведених для прабатьківщини слов’ян за допомогою мовознавства: лісовий краю з великою кількістю річок і боліт, деякими характерними рослинами. Допоміжною ознакою може служити скупчення гідронімів архаїчної ранньослов’янської етимології в південному басейні Прип'яті [22, с. 70]. За версією М.Б. Щукіна, праслов’янські племена концентрувалися у цьому регіоні внаслідок зовнішнього тиску мігруючих народів I–III ст. н.е.: готів з північного заходу і сарматів з півдня [26, с. 75]. Експансія ранніх слов’ян з регіону етногенезу, напрямки міграції та розселення в центральній Європі простежуються за розвитком археологічних культур. До початку VI ст. слов’яни вийшли на Дунай і їх подальша історія описана в письмових джерелах того часу. Зайнявши пониззя Дунаю (близько 490 р. н.е.), у VI ст. слов’яни заселили Макленбург.

Інтенсивний рух дозволив слов’янським племенам за історично короткий термін заселити гігантські простори від Вісли до Верхньої Волги, від Балтики до Чорного й Адріатичного морів. При переселеннях слов’яни не залишали остаточно своїх територій, а лише розширювали їх. Слов’янська колонізація носила комбінований характер: поряд з організованими військовими походами йшло заселення нових територій землеробськими общинами, які шукали нових орних земель. Після розселення слов’ян на нових місцях їх мови і культура стали поступово розходитися. Причинами цього були величезна територія розселення, природно-географічні бар’єри між слов’янськими племенами, іноземні вторгнення. Не останню роль зіграли і контакти з місцевими неслов’янськими племенами, що впливали на мову і культуру слов’ян. В результаті утворилися три гілки слов’янських мов, перелічувати які немає потреби.