Образ зозулі у забобонах індоєвропейських народів

Нарешті, остання група – балтські мови – репрезентована сучасними литовською та латиською мовами (в давнину їх було значно більше). Відсутність сильних держав впродовж довгого історичного часу та дотримання язичницьких традицій до часів розвиненого середньовіччя призвели до хрестових походів з боку німців та винищення мови й традицій. Відомо, що Пруссія (яка в ХІХ ст. стала центром об’єднання Німеччини) – це історичний регіон, що носить ім’я прусів – одного з балтських племен.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що серед 87 сучасних європейських народів більшість належить до індоєвропейської мовної родини, яка розподіляється на групи (романську, кельтську, германську, слов’янську, балтську) та окремі мови (грецьку, албанську, вірменську). Окрім названої мовної родини, в невеликій кількості представлені також тюрки, фінно-угри, кавказці, баски. Розпад індоєвропейської мовної спільноти розпочався в ІІІ тис. до н.е. Найраніше відокремилися грецька мова (поч. ІІ тис. до н.е.), італійські мови, які згодом стали відомі під назвою романської групи (ІІ тис. до н.е.), кельтські (сер. І тис. до н.е.), германські (сер. – кінець І тис. до н.е.), слов’янські та балтські мови (поч. І тис. н.е.). Тимчасове посилення народів призводило до асиміляції підкорених племен та втрати останніми мови і власних традицій.

РОЗДІЛ 3

ЗОЗУЛЯ У СПІЛЬНИХ СЮЖЕТАХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ НАРОДІВ

Серед неосяжного масиву відомостей про ті чи інші забобони неможливо знайти відповідь на питання про час виникнення подібних вірувань. У науковій літературі та у мережі Інтернет наводиться чимало роздумів про причини поширеності марновірства, залучаються приклади вірувань з усіх куточків світу, тиражуються найбільш відомі забобони. Немає лише питання про час виникнення. Використавши один з образів, варто спробувати вирішити цю проблему.

Отже, завдання цього розділу – охарактеризувати біологічні ознаки зозулі як птаха; з’ясувати, наскільки унікальними є народні вірування; визначити час поширення забобонів про зозулю серед європейських народів.

Зозуля звичайна (лат. Cuculus canorus) – найбільш розповсюджений представник родини зозулевих. За зовнішнім виглядом (див. додаток Б) ця непомітна пташка дещо нагадує яструба. Довжина тіла зозулі складає 32 – 34 см., розмах крил 55 – 65 см., вага 80 – 190 г. Забарвлення оперення у зозуль скромне: сіре, буре, руде, з білим низом тіла, з поперечними білими і темними смугами або з темними поздовжніми плямами на нижній стороні тіла. Ноги чотирипалі, зігодактильного типу. Четвертий палець звичайно може загинатися, тому цівка коротка, покрита в неопереній частини щитками. Дзьоб середніх розмірів, вигнутий вниз. Краї дзьоба зазвичай гладкі , розріз рота великий [18, с. 430–431].

Зозулі – денні деревні і чагарникові птахи. Їх спосіб життя дуже різноманітний: деякі види все життя проводять серед крон дерев і лише на короткий час спускаються на землю. Є чисто наземні види, вони живуть на чагарникових рівнинах, у степах і напівпустелях. Зозулі добре літають, деякі види добре бігають по землі. Зозулі – переважно осілі птахи, хоча є й винятки.

Більшу частину року звичайна зозуля веде потайний, мовчазний спосіб життя. Лише навесні і в першій половині літа самки і особливо самці стають помітними і гучними, привертаючи до себе увагу. Найбільш відома шлюбна пісня самця: гучний розмірений багаторазово повторюваний крик «ку-ку... ку-ку...». У ясну безвітряну погоду цю пісню можна почути на відстані до двох кілометрів. У сильно збудженої птиці пауза між елементами помітно скорочена, через що зазвичай рівномірне кування трансформується в низьке квохтання або приглушений регіт «кукукукукуку...». Тривалість пісні щоразу різна; за даними російського орнітолога А.С. Мальчевського, кількість двоскладових елементів в ній може доходити до 360 [16, с. 264]. Активне кування в середній смузі Росії триває з другої половини квітня (початку травня) до кінця липня (перших чисел серпня), коли гніздиться переважна більшість птахів-вихователів. На початку і наприкінці сезону кування стає більш глухим і хрипким. У шлюбний період самка так само, як і самець, видає гучні закличні крики, однак її пісню характеризують як дзвінку. Пісня самки, яка частіше звучить на льоту, зазвичай триває 2,5–3 с. і складається з 12–16 елементів. Поза пошуками партнера самка поводиться тихо і дуже рідко видає будь-які звуки. Серед них виділяють тихий скрекіт, нявкання або шипіння. Самець протягом року також може видавати трель, подібну до трелі самки, однак робить це в дуже рідкісних випадках. Взяті на руки зозулі обох статей дзвінко верещать.

Зозулі – одні з найдосконаліших гніздових паразитів. В якості «вихователів» виступають 150 видів птахів. Зозуля підшукує потрібне гніздо протягом періоду розмноження потенціальних вихователів пташенят. Дуже часто зозулі підкладають яйця до гнізд, де виросли самі. Вони запам’ятовують не лише місце розташування гнізда, а й голос птаха.

Здавна у багатьох народів образ птаха використовувався в таємних обрядах і зображувався в ілюстраціях до багатьох міфів і переказів. Птах був символом душі, це символічне значення збереглося в християнській  культурі й донині. За всю історію існування людства накопичено величезну безліч поганих і добрих прикмет про птахів. Деякі з цих прикмет з часом отримали наукове обґрунтування, інші ж можна пояснити лише на інтуїтивно-містичному рівні. Зозулі здавна були частими героями забобонів, скоріш за все, внаслідок поширеності даного виду.

Зозулі з’явились в Європі в четвертинний період, а точніше – в епоху плейстоцену (2,5 млн – 11 тис. років тому). На момент приходу до Європи людини сучасного типу цей птах вже посідав свою нішу. Сьогодні ареал поширення звичайної зозулі охоплює всі кліматичні зони від лісотундри до пустелі і субтропічних лісів, від Атлантики до Тихого океану (див. додаток В). Майже всюди це звичайний, досить численний вид. Будучи типовим перелітним птахом, зозуля проводить зиму в Африці і в тропічних широтах Азії.

Існує думка, що забобони східноєвропейських народів, зафіксовані у ХІХ–ХХ ст., не всі виникли на місцевому ґрунті. Так, М. Забилін вважав, що «забобонні переконання залишилися здавна, як спадщина народів, які чимось впливали на наших предків, з якими вони волею та неволею мусили зближуватися та запозичати різні звичаї, переконання, прикмет та ін. […] У нас до сьогодні збереглися прикмети, схожі з Римськими, наприклад, побажання здоров’я при чиханні (sternulatio), дзвін в ушах (timutus aurim) … , розсипання солі на столі та ін. … про що згадували ще і Овідій, і Пліній…» [8, с. 259–260]. Але здається маловірогідним, щоб народи могли запозичати вірування, особливо такі дрібні й незначущі. Відсутність торгових зв’язків і надійних засобів комунікації впродовж історичного часу не сприяла проникненню чужих вірувань в інші народи. Ймовірно, схожість вірувань пояснюється родинними зв’язками народів і може свідчити про час виникнення того чи іншого вірування. Це підтверджується схожістю пантеону у всіх дохристиянських віруваннях індоєвропейців, про що можна розповісти докладніше. Так, у різних народів одні й ті самі боги виконували однакові функції, відрізняючись лише іменами. Наприклад, слов’янський бог Перун і скандинавський бог Тор, грецький Зевс ти римський Юпітер виконували одну й ту ж функцію, відповідаючи за грім та блискавки.

У віруваннях індоєвропейців існує багато забобонів про зозулю, що пояснюється поширеністю та незвичністю цього птаха. Для зручності роботи варто розділити ці вірування на групи: за функціями, які відіграє зозуля у тому чи іншому забобоні. Було виділено 6 блоків сюжетів, у яких зозуля виступає як перевертень; віщий птах; передвісник щастя та багатства; передвісник смерті (нещастя); провісник погоди; символ весни.

Перейдемо до детального опису кожного блоку сюжетів. Зозуля як перевертень присутня у віруваннях греків і слов’ян. У греків, за легендою, верховний бог Зевс, аби причарувати богиню Геру, перетворився на зозулю [23, с. 176]. У слов’янському фольклорі зозуля – перевертень доволі часто зустрічається у весільних піснях. Образ зозулі у слов’ян найчастіше уособлював молоду дівчину або нещасну у шлюбі жінку. За однією з легенд, жінка перетворюється на зозулю, тому що вбила свого чоловіка. За іншою легендою, дівчина була перевернута на зозулю розгніваною матір’ю за те, що намагалась налякати матір, куючи за пічкою [2, с. 107]. В українській казці «Зозуля та соловій» дівчина також перетворюється на зозулю внаслідок материнського прокльону, але за інших обставин: багатий та красивий парубок, за якого вона вийшла заміж, виявився вужем, через що дівчина також перетворилася на змію. Під час нетривалої поїздки додому дівчині було повернуто людський вигляд, за умови, що вона не казатиме про своє життя. Невиконання цієї обіцянки призвело до перетворення на змію безпосередньо у рідній домівці, а після цього – до прокльону [10, с. 53]. Серед 11 зібраних етнографом М. Я. Никифоровським у другій половині ХІХ ст. у Білорусі спостережень, що стосуються зозулі (№№ 1485–1495), три сюжети відносяться до заміжньої жінки-перевертня, чотири – до погоди, три – до нещасть (обіцянка смерті, неврожаю та голоду, падежу худоби), один – до багатства (див. додаток Г) [17, с. 193–194]. П. Чубинський в той же час зібрав на Правобережжі дещо інші відомості. Двічі зозуля має риси перевертня (обидва рази на цей птах перетворилися молоді дівчата), чотири рази обіцяє багатство та достаток, один раз – щастя, двічі – провіщує тривалість життя (див. додаток Д) [25, с. 60–61]. До речі, в «Слові про похід Ігорів» Ярославна хоче летіти до Дунаю, теж перетворившись саме на зозулю [2, с. 107]. У сербів на зозулю перетворювалася дівчина, яка плакала над загиблим братом, у поляків – княжна, яку видавали заміж за того, кого вона не кохала [2, с. 108]. Болгари вірили, що на зозулю та сплюшку були перетворені сестра та брат [10, с. 52].

Зозуля як віщун бере велику участь у життєвих змінах. Наприклад, у слов’янській міфології вона приносить вісті матері про її сина, пророчить дівчині кохання. Образ зозулі не набуває негативного значення, вона є добрим птахом. Зозуля попереджує людину про наближення біди, застерігає її. Зозулі відомо все, її неможливо обдурити. У багатьох народів існує повір’я, що зозуля може передбачати, скільки років життя призначено людині [10, с. 52; 6, с. 136]. Цей забобон зберігся і зараз. Коли людина чує крик зозулі, вона має запитати птаха про тривалість свого майбутнього життя, після чого слід рахувати: скільки разів зозуля прокує, стільки років і призначено людині. Інший різновид цього ж вірування – у Ломбардії слід було задавати питання не про тривалість життя, а про час та результат весілля, тривалість холостяцького життя, у Богемії – шукати передвістя майбутнього подружнього життя [2, с. 108]. В Англії запитували як про тривалість життя, так і про кількість років до майбутнього весілля [11, с. 311].

У деяких забобонах зозуля виконує роль передвісниці щастя. Германці вважали крик зозулі добрим знаком і називали його піснею кохання. Забобони про зозулю як про передвісницю щастя у всіх народів схожі. Наприклад, у багатьох народів існує забобон, що під час зозулиного співу треба трухнути кишенею. Якщо у ній щось є, то наступний рік принесе людині багатство та достаток (різновидом цього вірування було переконання, що перший в році спів, почутий на повний шлунок, обіцяє ситість впродовж цього року). Також появу зозулі пов’язували з народженням дітей.

Інколи зозуля, навпаки, вважалась передвісником нещастя. Наприклад, цигани вірили: якщо чуєш крик зозулі до великодня і при цьому лежиш або сидиш, то весь рік будеш страждати або хворіти. Аби цього не сталося, треба було три рази обійти навколо дерева, на якому сидів птах і з’їсти шматок кори. Українці вважали небезпечним, коли зозуля кує головою до будинку – «когось із родини призиває». Особливо небезпечним вважали триразове кування.

Як провісник погоди зозуля виступала у латино-романців (вони вважали, що приліт зозулі до появи перших листів на деревах обіцяє пізню весну та холодне літо), у греків і германців (приносить гарну погоду, щедрі врожаї), у слов’ян.

Нарешті, в окремий блок варто виділити образ зозулі як символ приходу весни. У англійців, на честь прильоту зозулі влаштовували свято [11, с. 310]. Весну в Англії називали «зозулиним часом». Дітям у Німеччині, які чули перший крик зозулі, дарували яйця, а на честь першої пісні птаха влаштовували свято. У германській міфології зозуля була посланцем бога грому Донара. Птах був його посланцем, провісником весни і ширше – взагалі погоди [2, с. 107–109]. Варто згадати, що грози з громом та блискавкою також поширюються саме навесні; восени та взимку вони відсутні.

Для визначення часу утворення певної групи забобонів було побудовано невелику таблицю (Табл. 3.1). У лівій колонці зазначено блоки сюжетів, а у правій – етнічні групи індоєвропейської мовної групи. Наявність чи відсутність у представників етнічної групи відповідних сюжетів позначалася плюсом або мінусом у відповідній графі.

Табл. 3.1

Поширення сюжетів про зозулю в різних групах індоєвропейської спільноти

На жаль, під час роботи над темою не було знайдено відомостей про забобони у кельтських та балтських народах (не виключено, що внаслідок їх невеликої чисельності). Але й існуючі дані дозволяють зробити деякі висновки.

Поширення забобонів в усіх народах свідчить про складання вірування до моменту розпаду індоєвропейської спільноти. І, відповідно, наявність того чи іншого сюжету, відсутнього у інших народів, може свідчити про час виникнення вірування.

Аналізуючи таблицю, можна помітити, що найдавнішими групами забобонів є ті, у яких зозуля виступає у ролі віщого птаха та провісника погоди. Забобони, у яких зозуля є передвісником щастя та багатства, утворились після відокремлення греків, тобто не раніше за поч ІІ тис. до н.е. Зозуля як символ приходу весни поширилася серед германців і греків, але в такій ролі вона невідома у романців і слов’ян. Вірогідно, в даному випадку відбулося паралельне наділення птаха однаковими функціями вже у відокремлених народах: у греків – в будь-який час, у германців – не раніше рубежу ер. Лише у слов’ян зозуля виступає дівчиною-перевертнем та символом нещастя, смерті. Ймовірно, це найпізніше з вірувань – воно виникло вже у І тис. н.е., але до Великого розселення слов’ян (V–VII ст. н.е.), коли слов’янські народи назавжди розійшлися по Східній та Центральній Європі.