Болонський процес

 

 

Міністерство фінансів України

Одеський інститут фінансів

Українського  державного університету фінансів та міжнародної торгівлі

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ З КУРСУ «Університетської освіти» НА ТЕМУ :

«Болонський процес»

                                                                            

                                                                            

                                                          

 

                                                          

 

                                                            Виконав:

                                                            студент групи ОА-1010                                                                                                                           

                                               Бобришев Дмитро

 

 

 

 

 

 

 

 

Одеса 2010

Зміст:

Вступ

Розділ І: Передумови виникнення та організація Болонського процесу

І.І. Передумови виникнення Болонського процесу

І.ІІ. Яким чином організований Болонський процес?

 

Розділ ІІ: Впровадження Болонського процесу і як все почалося

ІІ.І. Впровадження Болонського процесу

ІІ.ІІ. Як все починалося?

ІІ.ІІІ. Хто бере участь у БП?

 

Розділ ІІІ: Зміни в Болонському процесі та її учасники

ІІІ.І. Що відбулося  після 1999 року?

ІІІ.ІІ. Прага, 2001 рік

ІІІ.ІІІ. Берлін, 2003 рік

ІІІ.ІV. Берген, 2005 рік

ІІІ.V. Лондон, 2007 рік

Хронологія подій Болонського процесу

Список літератури

 

Вступ

Болонський  процес (БП) - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти (також у документах зустрічається аналогічне поняття: європейський простір вищої освіти) до 2010 року.

Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 46 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

Згідно з цілями БП до 2010 року освітні системи Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

• учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї країну у іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого навчання чи працевлаштування;
• привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у Європу;
• Зона Європейської вищої освіти сприяла розширенню Європи, а висока якість та значна база знань забезпечувала подальший розвиток Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Мета доволі амбіційна і не пов'язана виключно із Болонським процесом. Проте в середині процесу розвиваються та застосовуються необхідні інструменти досягнення цих цілей.

БП заснований на міжурядовій угоді. Міністрами, відповідальними  за вищу освіту у своїх країнах, було підписано декілька документів, проте  ці документи не є офіційно об'єднувальними (якими є міжнародні угоди). Вибір, чи підтримувати принципи БП, є проявом волевиявлення кожної окремої країни, хоча ефект "взаємного міжнародного тиску" не можна недооцінювати.

БП не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах до 2010 року. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи - баланс між несхожістю і єдністю. Скоріше БП намагається створити зв'язки, що направлені полегшити перехід людини з однієї освітньої системи до іншої. Тому при забезпеченні подібності систем дипломів, характерні особливості кожної окремої системи освіти повинні бути збережені. Якщо ж ні, то який же сенс у поїздці на навчання до іншої країни, якщо освіта там така ж сама? Розвиток всередені БП повинен слугувати полегшенню "трансляції" однієї системи освіти до іншої і, таким чином, збільшити мобільність студентів і викладачів та підвищити можливості працевлаштування по всій Європі.

Розділ І: Передумови виникнення та організація Болонського процесу

І.І. Передумови виникнення Болонського процесу

Історія Болонського  процесу офіційно почалася з підписання Болонської декларації у 1999 році, проте  її передісторія сягає 1954 року, коли було підписаноЄвропейську культурну конвенцію, в якій наголошується на необхідності заохочення громадян усіх держав до вивчення мов, історії та культури інших країн і спільної для них культури.

Ідеї освітньо-культурного об'єднання  європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам. Ідея Великої Хартії була сприйнята з ентузіазмом.

Протягом зустрічі у Болоні у 1987 році делегати 80 Європейських університетів  обрали 8 членів правління, серед них: Президента Конференції Європейських Ректорів, професора Карміні Романци; ректора Болонского Університету Фабіо Роверси Монако; ректора Університету Парижу, професора Жака Соопелса; ректора Університету Лювен, професора Роджера Діллеманса; ректора Університету Утрехт, професора Ван Гінкель; ректора Університету Барселони, професора Джозефа Бріколя; професора Джузеппе Капуто; Президента університетської комісії Парламентської Асамблеї Ради Європи, професора Мануэля Нуньеса Енкабо.

Велика Хартія, проект якої був  створений у січні 1988 року у Барселоні, була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстаршим університетом Європи. "Європа вже існує, її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань - чи то практичних, чи теоретичних", - з такою промовою виступили представники Болонського університету на святкуванні.

Процес, що наштовхнув на ідею створення  Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

На сьогодні до Великої  Хартії приєдналося 530 університетів, серед яких 30 українських:

1. Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту
2. Дніпропетровський університет економіки та права
3. Донецький національний університет
4. Київський національний торговельно-економічний університет
5. Кременчуцький державний політехнічний університет
6. Луганський національний університет ім. Т.Г. Шевченка
7. Львівський державний аграрний університет
8. Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету
9. Миколаївський державний гуманітарний університет ім. П. Могили
10. Миколаївський державний університет ім.В.О.Сухомлинського
11. Національний гірничий університет України
12. Нацiональний технiчний унiверситет "Харкiвський полiтехнiчний iнститут"
13. Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого
14. Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут"
15. Національний університет "Києво-Могилянська академія"
16. Одеська державна академія будівництва та архітектури
17. Одеська національна академія зв'язку ім.О.С.Попова
18. Одеська національна академія харчових технологій
19. Одеський державний медичний університет
20. Одеська національна юридична академія
21. Одеський національний морський університет
22. Одеський національний політехнічний університет
23. Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова
24. Південноукраїнський державний педагогічний унівеситет ім.К.Д.Ушинського
25. Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля
26. Тернопільський державний технічний університет ім. Івана Пулюя
27. Тернопільський національний економічний університет
28. Харківська державна академія культури
29. Харківський національний економічний унівеситет
30. Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна

І.ІІ. Яким чином організований Болонський процес?

Існує декілька рівнів застосування БП: міжнародний, національний, інституційний.

Щодо міжнародного рівня, існує декілька видів співпраці і декілька структур, що розвивають БП. Серед структур, що спостерігають за розвитком БП можна зазначити такі:

• Група по перевірці виконання БП (Bologna follow-up group (BFUG)) складається із:  
  - усіх країн-учасниць,  
  - Європейської комісії (European Commission),  
  - а також Ради Європи.
• Асоціація Європейських університетів (The European University Association (EUA)).
• Національні спілки студентів Європи (ESIB - The National Unions of Students in Europe).
• Європейська асоціація закладів вищої освіти (European Association of Institutions in Higher Education (EURASHE)).
• Європейський центр вищої освіти ЮНЕСКО (the European Centre for Higher Education (UNESCO-CEPES)).
• Європейська асоціація із забезпечення якості вищої освіти (the European Association for Quality Assurance in Higher Education (ENQA)).
• Освітня Міжнародна Пан-Європейська структура (Educational International Pan-European Structure).
• та Союз конфедерацій промисловців та роботодавцій Європ (UNICE) у якості консультативних членів.

До цього ж, організовуються  чисельні семінари по всій території  Європи, що проходять під офіційним  знаком "Болонські семінари". На них обговорюються різноманітні документи щодо БП, перепони на шляху його впровадження, можливості для співпраці. Ви зможете знайти оновлений календар подій на веб-сайті Болонського Секретаріату у Бенелюксі (Benelux Bologna Secretariat). Результати Болонських семінарів та інших подій, що вже відбулися можна переглянути на сайті Болонья-Берген (2003 - 2005), на сайті Берлінської конференції міністрів (2001 - 2003) та веб-сайті Болонського Секретаріату у Великобританії (UK Bologna Secretariat).

Кожні два роки організовується Конференція міністрів, де збираються міністри, відповідальні за вищу освіту в усіх країнах-учасницях, щоб оцінити прогрес та встановити керівні принципи та пріоритети наступного періоду. Наступна конференція буде відбуватися у Лондоні у 2007 році. Попередні конференції проводилися у Болоньї (1999), Празі (2001), Берліні (2003), Бергені (2005), Лондоні (2007).

На національному рівні здебільшого задіяний уряд, міністри, відповідальні за вищу освіту, ректори конференцій та університетських організацій, студентські спілки, а також, у деяких випадках страхові агенції, роботодавці. Багато Європейських країн вже змінило своє законодавство у відповідності з цілями БП, а інші готуються зробити це. В залежності від країни та ступеня розвитку її системи вищої освіти деякі країни вводять Європейську кредитно-трансферну систему (ЕCTS), обговорюючи структуру своїх наукових ступенів та кваліфікацій, фінансування та управління вищою освітою, програми мобільності тощо.

На інституційному рівні задіяні заклади вищої освіти, їхні факультеті та відділення, студенти, викладацький склад та багато інших діячів. Пріоритети різняться в залежності від країни на закладу. Проте важливо відзначити, що без впровадження на інституційному рівні, мало чого можна досягти у БП.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ: Впровадження Болонського процесу і як все почалося

ІІ.І Впровадження Болонського процесу

Процеси європейської інтеграції дедалі сильніше впливають на таку важливу сферу життя українського суспільства, як освіта. Болонський процес в Україні офіційно розпочався 19 травня 2005 року із підписанням декларації на Бергенській конференції. Тепер справа стоїть за національним та інституційним рівнем його впровадження.

На сьогодні 45 європейських країн включно з Україною підписали  Болонську декларацію, яка наголошує  на необхідності європейської співпраці  у забезпеченні якості вищої освіти, підвищенні якості підготовки фахівців, зміцненні довіри між суб'єктами освіти, мобільності, сумісності систем кваліфікацій, посиленні конкурентоспроможності Європейської системи освіти.

Цілі варті досягнення, проте, на думку ректора НТУУ "КПІ" М.З.Згуровського (яку він висловив у своїй статті "Болонський процес – структурна реформа вищої освіти на європейському просторі"), існує значна кількість проблем української вищої освіти у контексті Болонського процесу:

• Надлишкова кількість навчальних напрямів і спеціальностей, відповідно 76 та 584. Кращі ж світові системи вищої освіти мають у 5 разів менше.
• Недостатнє визнання у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, його незатребуваність вітчизняною економікою. Як правило, прийом до вузу ми здійснюємо не на бакалаврат, а на спеціальність.
• Загрозлива у масовому вимірі тенденція до погіршення якості вищої освіти, що наростає з часом.
• Збільшення розриву зв'язків між освітянами і працедавцями, між сферою освіти і ринком праці.
• Невиправдана плутанина у розумінні рівнів спеціаліста і магістра. З одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV.
• Ми змирилися з нехтуванням передовими науковими дослідженнями у закладах освіти, які є основою університетської підготовки. Наша система наукових ступенів складна у порівнянні з загальноєвропейською, що ускладнює мобільність викладачів і науковців в Європі.
• Неадекватно до потреб суспільства і ринку праці вирішується доля такої розповсюдженої ланки освіти, як технікуми і коледжі, це при тому, що їхня чисельність в державі у чотири рази більша, ніж ВНЗ III та IV рівнів акредитації разом узятих.
• Відійшла в минуле колись добре організована для централізованої економіки система підвищення кваліфікації та перепідготовки. Нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, в Україні не створено. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.
• Університети України не беруть на себе роль методологічних центрів, новаторів, піонерів суспільних перетворень, за якими має йти країна. Рівень автономії ВНЗ у цих питаннях значно нижчий від середньоєвропейського. Не виконують роль методологічних керманичів заклади освіти, що мають статус національних, у той час, коли їхня кількість досягла близько 40% від загальної кількості ВНЗ III та IV рівнів акредитації.