Моральне виховання на національних традиціях у зарубіжній школі

У відповіді національної комісії з освіти Великобританії (1993) сказано, що “Освіта – це не тільки перевага знань, але й наділення моральною, духовною сислою”. Школа повинна передавати підростаючому поколінню такі цінності, як громадянськість, правдивість, повагу до інших, почуття обов’язку перед суспільством, турботу про людей, а також культурну спадщину (музику, театр, живопис) тощо.

В інструкціях Міністерства освіти Франції (1985) підкреслюється, що “У процесі навчання необхідно виховувати особистість цивілізованого і демократичного суспільства, спрямовану до істини, з вірою в людський розум, з почуттям відповідальності, власної гідності, поваги до інших людей, солідарності, неприйняття расизму, розуміння універсальності різних культур, любові до Франції, невід’ємної від любові до Свободи, Рівності, Братерства”.

У Японії закон про освіту (1947) проголошує, що на школу покладена місія формування нації, яка служить ідеалам миру і людяності. Документ визначає цілі “повноцінного розвитку особистості”, виховання “будівників миролюбної держави і суспільства”, людей, які “люблять істину і справедливість, особисту свободу, працю, відповідальних і незалежних”. У 1966 році програма шкільного виховання була конкретизована. Було видано “Опис ідеального японця”, в якому визначалися 4 групи якостей:

1. якості персональні:  бути вільним, розвивати індивідуальність, бути самостійним, керувати своїми  бажаннями, володіти почуттями  пієтету (лат. pictas – благочестя);

2. якості сім’янина: вміти  перетворити свій дім у місце любові, відпочинку і виховання;

3. якості суспільні: бути  відданим роботі, сприяти добробуту  суспільства, бути творчою людиною,  поважати соціальні цінності;

4. громадянські якості: бути  патріотом, поважати державну  символіку, володіти найкращими  національними якостями.

У Росії на основі Закону «Про освіту» виховання розглядається  як діяльність, спрямована на формування і вільний розвиток особистості  дитини, надання їй підтримки у життєвому самовизначенні, виховання якостей громадянина-патріота, професіонала-працівника, сім’янина-батька.

3. Зміст морального виховання в Японії.

Японія, як країна споглядального світогляду, естетичного ставлення до дійсності, самобутньої

давньої культури та всеосяжного  науково-технічного прогресу, для більшості європейців і представників  нших континентів є країною загадковою і водночас привабливою.

Значний вплив на менталітет нації, її ціннісні орієнтації, художній і моральний розвиток особистості,

як вважають японці, має  сім’я. У сім’ї, яка забезпечує збереження національної самобутності, діти засвоюють  різноманітні традиції, загальні норми  поведінки, особливості національної культури і мистецтва,  специфіку  японського сприйняття природи.

Варто зазначити, що в Японії художнє виховання дітей починається  з раннього віку. Ставлення   до них з боку дорослих, зумовлене  турботою та опікою, наголосом на позитивних прикладах, можна

назвати надто терплячим. Таку надзвичайну любов японців  до дітей дослідники пов’язують з  давнім  синтоїським культом шанування  предків: у дітях втілюється "продовження" батьків, пам’ять про них.

У перші роки життя дитина живе поза штучними регламентаціями  –  соціальними обмеженнями,  які  втримують дорослих в рамках закону, та побутовими нормами поведінки. Вже на першому етапі соціалізації в глибинах буденної свідомості закріплюються  численні символи й догмати віри, які не тільки допомагають формуванню психофізичних якостей характеру, а й сприяють проникненню в  латентний (прихований)  зміст творів художньої культури,  допомагаючи  вловлювати ланцюг асоціацій,  втілених  письменником або художником у своїх  працях.

Засвоюючи художню мову народу з дитинства, японці легко оволодівають нею, бережливо пе-редають національні  традиції від покоління до покоління. Відтак, більшість японців добре  обізнані у власній культурі тисячолітньої  давнини, приділяють увагу предметам, які зазвичай цікавлять професіоналів (наприклад, поезії Х ст.), іншими словами, є моносірі – "знаючими, тобто  володіючими знаннями речей". Однією з найстійкіших форм японської духовної культури є свята, які не просто ототожнюються  з урочистістю, яскравим карнавальним дійством, театралізованою виставою, музикою, танцями, піснями, а й сприймаються у взаємозв’язку з історією і  культурою народу. Цей аспект на сьогодні є одним із дійових інструментів виховання підростаючого покоління  Японії в дусі національних традицій .

В японців безліч різноманітних  свят:  збереглись і традиційно проводяться  храмові, державні, префектурні, районні  та інші свята (державних і національних – 15), в яких діти беруть активну  участь,  наприклад, відвідування синтоїського храму відбувається разом із немовлям 32–33 днів від народження. Святкове дійство та підготовка до нього з  часом формує в дитини груповий світогляд,  уявлення про красу. Діти спостерігають, а дорослішаючи, допомагають в  оформленні відомих "мікосі" –  палантини, оформленої у вигляді  храмів, виготовленої членами общини для колективного святкового проходження  на різноманітних святах, –  що є  справжнім витвором конструкторського,  столярного, ткацького, живописного  мистецтва .

Найвідомішими, найулюбленішими, яскравими і веселими дитячими святами, що відмічаються в усій Японії, є  День дівчаток, або Свято ляльок (хан мацурі), та День хлопчиків (танго-но секку), або Свято "сім-п’ять-три" (сіті-го-сан). Яскравим проявом бережливого  ставлення японців до традицій є  збереження у повсякденному  житті  національного костюму –  кімоно –  як важливого елементу своєрідності нації,  навички носіння якого  прищеплюються з дитинства.

Емоційно-образне мислення нації, здатність насолоджуватись  естетичними якостями матеріальних та нематеріальних об’єктів розвивають звичку колективного милування поетичними явищами природи.  Взимку прийнято насолоджуватися снігом, весною –  цвітінням сливи, азалії, вишні, восени – багряним листям гірських кленів і повним місяцем.  Наприклад,  у березні–квітні в засобах масової  інформації публікуються відомості  про місця, де можна помилуватися сакурою та прогнози її цвітіння (ґрунтуються  на вазі бруньок): телебачення періодично транслює карту пересування цвітіння сакури по всій країні.  Восени відомі храми влаштовують виставки хризантем (які вважаються імператорськими  квітами), даючи можливість наблизитися  до таємниць природи. Сім’ями, компаніями співпрацівників відправляються японці на милування сакурою. На честь цієї події прем’єр-міністр країни щороку влаштовує дипломатичний прийом у відомому токійському парку "Синдзюку чйен".

В японській школі увага  приділяється набуттю учнями "пізнавальних" та "емоційних" навичок – 

у результаті рівень знань  випускника японської школи дорівнює рівню випускника американського коледжу . За даними міжнародних тестів, японські учні за рівнем свого розвитку випереджають однолітків з інших країн приблизно  на три роки.  Юний японець закінчує школу вже підготовленим до національних особливостей життєдіяльності: в нього  розвинені звичка та позитивне ставлення  до напруженої праці, дисципліни, чистоти  і порядку, увага до дрібниць, здатність  до індивідуальної та спільної праці,  наполегливість,  психологічна гнучкість,  комунікабельність,  відповідальність,  повага до авторитету. 

Освіта в японській  школі високо оцінюється багатьма західними  педагогами. Успіхи японських школярів у математиці вражаючі, надзвичайними  є музичні здібності, фантастична  художня майстерність. Навчальний рік  в японській школі найтриваліший  – 240 днів (для порівняння, у США  – 178 днів) . В Японії діє 9-річна обов’язкова  освіта. Після 9-го класу майже 98% школярів вступають до середньої школи вищого рівня, де навчання триває упродовж трьох років. Відтак, повна середня освіта передбачає 12  років навчання,  а вимоги до початкової та середньої школи в Японії вважаються найвищими у світі . 99,7% японців вміють читати і писати.  Японці дотримуються демократичної системи художнього виховання, відповідно до якої педагоги, турбуючись про гармонійний розвиток кожної дитини, "підтягують" тих, у кого слабше розвинені здібності, до загального рівня, визначеного програмою. До 9 класу включно вчителі намагаються всебічно розвивати всіх дітей, не вирізняючи обдарованих, і наголошують на формуванні гнучких асоціативних форм мислення. Вся система побудована на фронтальному розвиткові учнів, і тільки у 10–12  класах (тобто за рамками обов’язкової освіти) передбачений перехід до підсиленого розвитку індивідуальних схильностей і здібностей.

У початковій і середній школі (1–10 класи) дисципліні "образотворче мистецтво і праця" (вклю-чає  знайомство з образотворчим та всіма  видами ужиткового мистецтва) відводиться  по дві години натиждень, у середній школі вищого рівня дисциплінам  художнього циклу відводиться вже  шість годин, причому учень повинен  обрати не менше двох з чотирьох запропонованих дисциплін: музика, ієрогліфіка, образотворче мистецтво, дизайн. Загальноосвітня  школа приділяє також велику увагу  музичному навчанню за допомогою  ритміки,  вокальних,  інструментальних вправ і слухання музики.  Головною метою музичного виховання є  набуття знань і навичок, що допоможуть учням орієнтуватися в музичній творчості, на певному рівні виконувати твори національних та зарубіжних композиторів. У першому класі учні займаються музикою тричі на тиждень, з другого  по восьмий – двічі, у дев’ятому  – один раз на тиждень. Заняття  прово-дять, як правило, кваліфіковані  педагоги-музиканти, які мають середню, а найчастіше – вищу освіту. Отже, здійснений аналіз художнього виховання  в Японії дає змогу констатувати своєрідність та унікальність даного процесу. 

Необхідно підкреслити, що життєва  та творча сила японської культури засобами художнього  виховання  передається підростаючому поколінню, що естетизує свідомість,  сприяє формуванню основних якостей національного  характеру, впливає на позитивне  і відповідальне ставлення до справи та оточуючих людей, визначає комплекс цінностей і психологічні пріоритети.

Якщо нині Схід із наполегливістю неофіта відкриває для себе Захід, не буде перебільшенням сказати, що Захід  теж з не меншим ентузіазмом намагається  ліквідувати "білі плями" у своїх  знаннях Сходу.

З 70-х років ХХ ст., коли Китай "знову відкрив свої двері  іноземцям", багато дослідників побу-

вали в цій давній країні для безпосереднього знайомства та предметного вивчення слабких  і сильних сторін специфічного "китайського  шляху" розвитку нації, вияву для  себе та осмислення раціонального джерела, закладеного у традиційній китайській культурі.

За результатами ознайомлення з досягненнями китайських дітей  у галузі мистецтв (живопис, каліграфія, інструментальна та вокальна музика, танець) спеціалісти з художньої  освіти та виховання виявили інтерес  до низки проблем, зокрема щодо питань раннього художнього розвитку дитини, мети,  методів освіти та навчання мистецтвом, а також інфраструктури естетичного виховання. 

Перші візуальні враження, так важливі для входження  в проблематику дослідження, були охарактеризовані як "потрясіння екзотикою". Цей  стан поступово змінився відчуттям  перенасичення помпезним офіційним  мистецтвом та інтересом до народної творчості і народних ремесел.

У рамках шкільної реформи  Китаю середини 80-х років ХХ ст. мистецтво було визнане складовою  навчальної програми. Отже, до "трьох  категорій доброчинності" (моральна, інтелектуальна та фізична),  відповідно до якої китайські педагоги здійснювали  навчання,  додалася четверта – "культурна".

Розгляд культурних практик  сучасного Китаю вимагає звернення  до специфічних особливостей національного  менталітету китайців.  Формування стереотипів поведінки населення  Китаю відбувається на підставі давньої  традиції, пов’язаною з символікою чисел.

Традиційна система освіти Китаю сформувалася на основі епістолярного  спадку мудреців та "П’ятикнижжя  Конфуція", який вимагав від кожного  жителя країни дотримуватися Трьох  доброчинностей – відвертість, чуйність, синівна повага; підкорятися Трьом  практикам – синівна любов, дружба, почуття поваги до майстра.  До представників  освічених верств суспільства вимоги висувалися більш високі. Складаючи  іспити на приналежність до класу  чиновників (мандаринів), здобувач повинен  був довести, що він досконало  володіє Шістьма науками: п’ятьма  видами ритуалів, шістьма видами музики, п’ятьма способами стрільби з  лука, п’ятьма способами управління пересувними засобами, шістьма типами письма, дев’ятьма способами рахування. Тільки після цього людина розраховувала  на помітну роль у суспільному  житті .

Особливу роль у формуванні специфічного китайського менталітету  відіграє китайськаписемність –  своєрідний різновид мистецтва, який забезпечує культурну єдність "крізь простір  та час", оскільки ієрогліфи доступні вченій людині незалежно від діалекту та від того, чи жив він у ІІІ  ст. до нашої ери, чи живе в сучасний час. Аналогічний за методами підхід спостерігається в галузі музичного  виховання.  Головний акцент китайські  викладачі роблять на засвоєнні  учнями технічних навичок та регламентованого репертуару .  Поряд з активним вивченням китайцями західної музики в країні постійно розвивається національна  музична традиція, яка передається  через сім’ю, школу, вищу школу. Жорсткою та незмінною залишається технологія виготовлення музичних інструментів, які створюються на підставі восьми вихідних матеріалів.  Необхідно  зазначити,  що система традиційної  китайської нотації надзвичайно  важка та складна, її засвоєння вимагає  багаторічної підготовки. Рівень якості професійної підготовки китайських музикантів яскраво виявляється  на міжнародних  конкурсах, де вони дедалі частіше стають лауреатами. "Середні" студенти консерваторії  КНР вражають фахівців технічною  підготовкою , "цікавою інтерпретацією класики" [3].  При цьому улюбленими західними інструментами китайців є фортепіано та скрипка.