Особенности немецкой системы обучения глухих

 

ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………………………….	3
Історія виникнення сурдопедагогіки та навчання глухих……………………………………………………………………………	4
Особливості німецької системи навчання глухих. «Чистий усний метод»……………………………………………………………………	8
Висновки………………………………………………………………………..	14
Список використаної літератури……………………………………………...	15

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Сурдопедагогіка (від лат. surdus – глухий) – розділ спеціальної педагогіки про розвиток, виховання та навчання дітей і дорослих з вадами слуху.

Завдання сурдопедагогіки  обумовлюються поглядами суспільства  на можливості розвитку глухих і слабочуючих дітей, розумінням необхідності надання їм педагогічної допомоги, а також на перспективи соціальної адаптації осіб з вадами слуху.

Сурдопедагогіка має тривалу  історію розвитку. Перші спроби осмислення явищ глухоти і спроби її подолання  відносяться до глибокої давнини. Впродовж багатьох століть у педагогіці накопичувалися знання про природу глухоти, способи  навчання і виховання глухих. Повільно, але неухильно вдосконалювалися засоби і методи сурдопедагогіки. Знання історії сурдопедагогіки сприяє кращому розумінню та успішному вирішенню її сучасних проблем.

Розуміння історії сурдопедагогіки  неможливо без урахування сучасного  стану даної галузі педагогічного  знання та суміжних з нею наук, оскільки це необхідно для того, щоб багатовіковий розвиток теорії і практики навчання та виховання дітей з вадами слуху можна було бачити в певній історичній перспективі.

Історія сурдопедагогіки  займає важливе місце в системі  професійної підготовки вчителя, оскільки вона, як і історія будь-якої іншої  науки, що має пізнавальне та виховне значення.

 

 

 

 

 

1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ СУРДОПЕДАГОГІКИ ТА НАВЧАННЯ ГЛУХИХ

 

Серед людей з особливостями  психофізичного розвитку є ті, в  яких є серйозні проблеми зі слухом. Це, передусім, глухі та слабочуючі. їх суспільний стан, погляди на причини виникнення ураження слухової функції, на можливості їх розвитку та методи навчання неодноразово змінювались упродовж віків.

Найбільшого розмаїття набули підходи до використання засобів  спілкування та навчання даної категорії  людей. Насамперед це стосується двомовності - використання словесної мови та мови жестів. Проблема має відому історичну  давність і по-різному розв'язувалась  на різних етапах розвитку сурдопедагогічної  теорії та практики.

Окремі теоретичні положення  були висловлені ще Арістотелем (384- 322 до н.е.). Це, зокрема, стосується питання про роль органів чуттів, у тому числі й слуху, в пізнанні людиною навколишнього світу. Проте в античному світі не було жодних спроб навчання та виховання дітей із вадами слуху.

В епоху середньовіччя  становище глухих було надзвичайно  важким. Відсутність у них звукової словесної мови (німота) розглядалась як "кара божа", а самі глухонімі  оголошувалися "пристанищем нечистої сили". Ці люди були повністю безправними  у своїй сім'ї та в суспільстві  загалом. Проблема навчання і виховання  глухих дітей практично не ставилася.

Дещо пізніше з'являються  окремі згадки про перші спроби навчання глухонімих, які розглядалися як "диво" (Джон Баверлей, 685 р.).

Значний крок у зародженні й розвитку сурдопедагогічної теорії та практики зроблено в епоху Відродження. Тут в першу чергу слід назвати  Дж. Кардано (1501 - 1576), всебічно освічену людину в галузі медицини, математики, філософії та ін.

Лікуючи людей із вушними  захворюваннями, він безпосередньо  контактував з глухонімими, що дало йому можливість висловити певні  педагогічні погляди та висвітлити їх у збірці різних трактатів. Заслугою вченого є правильний висновок: причиною німоти є глухота (а не недоліки мовного апарату), що серед дітей з вадами слуху є глухі від народження, ранньо та пізньооглухлі, що, крім повітряної, існує кісткова провідність звуку. Водночас найбільшу цінність становить обґрунтування можливостей і а необхідності організованого процесу навчання глухих дітей. Хоч сам Дж. Кардано і не навчав глухонімих, все ж він висловив деякі методичні поради щодо їх навчання. Зокрема, він вважав, що глухонімих слід навчати читати й писати, широко використовуючи наочність. Основним засобом навчання має бути писемна мова.

Дж. Кардано вважається основоположником прогресивної системи виховання і навчання глухих дітей в епоху Відродження. Теоретичні положення вченого сприяли виникненню практики індивідуального навчання і глухих дітей в окремих найбільш розвинутих країнах світу. Так, першим учителем глухонімих був чернець Бенедиктинського монастиря Сан-Сальвадору Педро де Понсе (1508-1584). Методика його роботи з глухонімими дітьми, засоби спілкування з ними були засекреченими, а друкованих праць він не залишив. Проте зі спогадів його сучасників відомо, що він навчав дітей читання, літератури, а окремих - латинської, грецької та італійської мов.

Найвидатнішим представником  теорії і практики індивідуального  навчання у XVI ст. був Жуан Пабло Бонет (1579-1633). У 1620 році він опублікував першу сурдопедагогічну книгу "Про природу звуків і мистецтво навчити глухонімих говорити", в якій обґрунтував низку важливих теоретичних положень, що стосуються процесу навчання і, зокрема, засобів навчання та спілкування. Він вважав, що глухонімих можна і треба навчати усної мові на базі письмової, а жестова мова виступає лише засобом пояснення, коли неможливо поєднати слово з предметом. Дактильна азбука є посередником між письмовою і усною мовами, читання з губ для глухонімих неможливе.

Наприкінці XVI - на початку XVII ст. були поодинокі випадки навчання глухонімих дітей, які й доводили можливість спеціально організованого навчання даної категорії дітей. Така практика поступово поширюється  в різних країнах світу. Незважаючи на велике розмаїття підходів до організації  процесу навчання глухих дітей, уже  в другій половині XVII та першій половині XVIII ст. виникають два напрями, представники яких висловлювали своєрідні погляди  на використання засобів навчання глухих дітей.

Представники першого  напряму (англійські та французькі педагоги Бульвер, Уолліс, Перейра, Ерно, Дошан) розвивали ідею про використання різних засобів спілкування в процесі навчання глухих (писемну та усну мову, дактилологію і міміко-жестикуляційну мову).

Представники другого  напряму, який виник у Голландії (Гельмонт, Амман) і поширився у Німеччині (Кергер, Польдер, Рафель, Лазіус, Лана-Терцій та ін.), здійснювали навчання лише на основі словесної мови в її усній та писемній формах як єдиного засобу раціонального виховання і навчання глухих.

У другій половині XVIII ст. у  багатьох країнах світу виникають  спеціально організовані навчальні  заклади для глухих дітей, підготовлені практикою індивідуального навчання та соціально-економічними й культурними  умовами тогочасного суспільного  життя.

У період розвитку спеціальних  училищ для глухих дітей наприкінці XVIII ст. зародилися, а в XIX ст. остаточно  сформувалися різні педагогічні  системи. Найвідомішими стали французька система, або "мімічний метод", і  німецька система, або "чистий усний метод". Кожна з цих систем мала свої методологічні засади, принципи й методи навчання.

Французька та німецька педагогічні  системи були відомими у багатьох країнах світу. Проте на кінець XIX ст. "чистий усний метод" став найпопулярнішою  системою виховання та навчання глухих дітей.

Міжнародний Міланський конгрес (1880) зафіксував остаточну перемогу цієї системи.

Обидві педагогічні системи  були відомими в Росії та Україні. Російські сурдопедагоги впродовж XIX ст. на різних етапах розвитку сурдопедагогічної  теорії та практики по-різному оцінювали  ці педагогічні системи.

Обидві педагогічні системи  були відомими в Росії та Україні. Російські сурдопедагоги впродовж XIX ст. на різних етапах розвитку сурдопедагогічної  теорії та практики по-різному оцінювали  ці педагогічні системи. Водночас для  багатьох сурдопедагогів характерними були своєрідні погляди на використання засобів навчання глухих та спілкування  з ними. Так, відомий сурдопедагог В.І.Флері, який працював у Петербурзькому училищі глухих у першій половині XIX ст., вважав, що в процесі роботи з глухими дітьми слід використовувати  всі наявні та можливі засоби спілкування: усну, писемну, дактильну та міміко-жестикуляційну мову. Такої точки зору дотримувались і його послідовники, зокрема Г.О. Гурцов, Я.Т. Спешнєв, І.Я. Селезньов, діяльність яких проходила в 50-70-х роках. Проте у другій половині XIX - на початку XX ст. усе яскравіше проявляється вплив німецької педагогічної системи. Про це свідчать погляди таких сурдопедагогів, як О.Ф. Остроградський, П.Д. Єнько, М.М. Лаговський та ін.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Особливості НІМЕЦЬКОЇ СИСТЕМИ НАВЧАННЯ ГЛУХИХ. «ЧИСТИЙ УСНИЙ МЕТОД»

 

Водночас з «мімічним методом», що був започаткований французами ще у XVIII ст., почала формуватися і німецька педагогічна система виховання і навчання глухих дітей, яка в історії сурдопедагогіки одержала назву «чистий усний метод».

З перших же днів свого існування  ця система вела непримиренну боротьбу з французькою системою і на кінець XIX ст. одержала повну перемогу і загальне визнання. У процесі свого розвитку і, зокрема, при запровадженні її в інших країнах ця система мала чимало різновидів, які нерідко представлялися я к нові системи («італійський метод», «писемний метод», «метод Малиша», «метод Форхгаммера» тощо.)

Широку популярність «чистий  усний метод» одержав завдяки тому, що він проголошував своїм завданням формування у глухих учнів усної мови як основного засобу спілкування.

Малось на меті зруйнувати своєрідну «китайську стіну» у вигляді німоти, якою ізолюються глухонімі від соціального середовища, і відкрити тим самим перед ними широкі двері до пізнаний і розвитку.

Проте, поставивши таке благородне завдання представники «чистого усного методу» не знайшли правильного шляху, який би забезпечив його реалізацію. Основу уваги вони акцентували на вивченні мови, її складових частин (фонетики, морфології і синтаксису), ігноруючи, особливо на початкових етапах навчання, комунікативну функцію мови. Це завело їх в болото крайнього формалізму і схоластики.

Слід мати на увазі, що Німеччина у XVIII ст. в економічному і політичному відношеннях була відсталою країною. Це позначалося на розвиткові філософських і педагогічних ідей. Навчання в початкових школах перебувало у надзвичайно тяжкому стані.

Теоретичною основою німецької  педагогічної системи виховання  і навчання глухих дітей була ідеалістична філософія ( І. Канта, Б. Бауера та ін.) і формальна німецька педагогіка (Й.-Ф. Гербарта та ін.).

І. Кант твердив, що глухонімі  від народження мають надзвичайно  обмежені пізнавальні  можливості, що вони ніколи не зможуть осягнути справжніх понять, хоч в спеціальних  школах їх і навчають мови.

Німецькі ідеалістичні філософи вважали, що глуха дитина практично не може розвиватися на основі мови жестів. Її розвиток (та й то обмежений) вони пов’язували лише з засвоєнням усної мови. Це положення і лягло в основу «чистого усного методу».

Першим представником  німецької педагогічної системи 
виховання і навчання глухих дітей є Самуїл Гейніке (1727-1790). Народився він в сім’ї селянина та дуже рано залишив батьківський дім, оскільки в своєму селі не міг задовольнити свою жадобу до знань. З початком Семилітньої війни  Гейніке забирають до армії, і він скоро потрапляє в австрійський полон, після втечі з нього поселяється в Гамбурзі, де навчає дітей заможних батьків.

Впливовий покровитель допоміг відкрити йому початкову школу в Епендорфі, поблизу Гамбурга. Там Гейніке вперше зіткнувся з глухонімими дітьми, яких спочатку він навчав лише письму і жестам. Наслідки цього навчання його не задовольняли. У 1775 р. він вирішив перейти на новий метод, в основу якого поклав навчання усної мови. Наслідки навчання були помітно кращі.

Слава про успіхи С.  Гейніке швидко поширювалась. На нього звернули увагу вчені і впливові особи, які запропонували відкрити для нього приватну школу, від чого він відмовився, оскільки хотів спрямувати навчання глухих не по приватній, а по суспільній лінії.

З допомогою саксонською  князя С. Гейніке перселився з своєю сім’єю і 9 глухими вихованцями в Лейпціг, де у 1778 р. він відкрив першу в Німеччині спеціальну школу для глухонімих дітей під назвою «Саксонський інститут німих і для осіб з іншими вадами мови».

Він довго і наполегливо  боровся І працював, доводячи доцільність і практичність усного методу. Ним було опубліковано ряд статей, в яких викладалися його думки про глухонімих. Ці публікації викликали велику дискусію. Особливо серйозно критикуваласяі його система абатом де Лепе, який вважав її протиприродною для глухонімих.

С. Гейніке дотримувався таких основних положень: