Особенности немецкой системы обучения глухих

- ясне мислення у глухонімого можливе лише у формі усної мови, а тому й початок навчання полягає в засвоєнні цієї форми;

- при навчанні глухих усної мови, в зв'язку з відсутністю слуху треба спиратися на смакові відчуття (для звука «а» подразником використовується оцет, для звука — вермут, душ звука «д» — вода для звука «о» — солодка вода та ін.);

- мислення глухонімого може формуватися і у формі наочних чи писемних образів, але воно не матиме необхідної чіткості і швидко розпадатиметься;

- дактилологія використовується для того, щоб поняття, виражені в усній формі, перевести у форму писемної мови.

Про методику С. Гейніке ми маємо дуже обмежені відомості, оскільки він приховував її від стороннього ока. В опублікованих матеріалах він торкався лише загальних питань навчання глухонімих.

У 1790 С. Гейніке помер і заснований ним інститут швидко почав занепадати. Навчання усної мови стало поверховим, основним засобом спілкування учнів між собою та  вчителями стала міміка. Над усним методом нависла серйозна загроза.

Врятував його Рейх (1782—1852), який у 1810 р. очолив цей заклад. Він вважав необхідним дати глухонімим звукову мову як засіб мислення і спілкування. В усній мові він вбачав центр ваги і мету всього навчання.

«Чистий усний метод» наполегливо розроблявся німецькими сурдопедагогами протягом всього XIX ст. На кінець XIX ст. він став найпопулярнішою системою виховання і навчання глухих дітей.

Отже, на початку XX ст. основною тенденцією в розвитку сурдопедагогічних систем було стрімке зростання популярності німецької системи і водночас різке зменшення популярності французької системи, так званого «мішаного методу».

Науково-теоритичним центром сурдопедагогіки в кінці XIX — на початку XX ст. стала Німеччина. Саме в цей чає тут з’явилося багато видатних сурдопедагогів, які обгрунтовували і розвивали «чистий усний метод» в усіх напрямках.

«Чистий усний метод» як педагогічна система — надзвичайно складне явище. В її розробці брало участь багато визначних для свого часу сурдопедагогів. Значна частина з них, усвідомлюючи недоліки німецької системи намагалася зробити певні удосконалення.

В середині XIX ст, найвидатнішнм представником німецької сурдопедагогічної системи був Фрідріх Гілль (1805— 1874). Ф. М. Гілль виходив з того, що глухонімі володіють такими ж здібностями, як і нормальні люди, і що розвивати у них мову треба тими ж шляхами, якими засвоює її нормальна дитина. Все навчання глухих він поділяв на три етапи. На першому етапі формується увага і здібність спостерігати, проводяться вправи з усної мови, читання з губ, письма та здійснюється нагромадження запасу слів на основі спостереження навколишніх явищ. На другому етапі забезпечується дальший розвиток розумових здібностей глухих учнів на основі вивчення навколишнього світу та найпростіших форм мови. На третьому етапі учні засвоюють відомості, необхідні для життя, розширюють та зміцнюють знання з мови, набувають навичок вільного і швидкого використання усної писемної мови для потреб спілкування.

Ф.М. Гілль, не виходячи за рамки педагогічної системи «чистого усного методу», одним із перших почав розуміти суттєві недоліки цієї системи і на цій основі намагався удосконалити її. Проте часткові реформи його не торкалися основного сурдопедагогічного питання, яке полягало в тому, яким шляхом треба йти у навчанні глухих словесної мови: від теорії до практики чи від практики до теорії. В основу навчання глухих учнів він, як і всі представники «чистого усного методу», клав вивчення мови, її основних складових частин (фонетики, лексики, граматики) і на цій основі намагався формувати в учнів уміння практичного використання мови, інакше кажучи, у нього теорія передувала практиці. До того ж Гілль не помічав особливостей розвитку пізнавальної діяльності глухих, фактично ототожнював цей процес з тим, що мають чуючі.

Досить виразну характеристику «чистого усного методу» дав колишній директор Берлінського училища глухонімих (початок XX ст.) А. Гуцман. Він писав: «Все початкове навчання глухонімих – більше чи менше механічне: хоч не можна сказати, щоб воно притуляло розум глухонімого, проте воно й не дуже розвиває і пробуджує. Ми не можемо обійтися без цих механічних вправ вимовляння, оскільки ми повинні у цьому відношенні наздогнати чуючу дитину, для того, щоб йти однаковими з нею шляхами навчання».

В кінці XIX – на початку XX ст. опозиція «чистому усному методу» набрала масового характеру. В цей час сформувалася нова течія під назвою «письмовий метод» (Г. Гепферт, Р. Лінднер та ін.). Не виходячи з рамок «чистого усного методу», вони намагалися усунути деякі особливо вузькі місця цієї системи, зокрема, на початковому етапі навчання глухих.

Заміна навчання глухих усної  мови навчанням їх писемної мови на початковому етапі не вносила  принципових змін в основні філософські і педагогічні принципи, не змінила характеру і спрямованості «чистого усного методу», хоч, так би мовити, «чистота» самої системи і дещо порушувалася.

Педагогічна система «чистого усного методу», досягши зеніту розвитку у кінці XIX ст., на початку XX ст. почала втрачати свою популярність. Критика цієї системи стала загальним явищем майже в усіх країнах світу.

Единбурзький міжнародний  конгрес сурдопедагогів (1907 р.) був  останнім конгресом, де поза всякою критикою закріплювався пріоритет німецької  школи. Невдоволеність наслідками навчання на основі «чистого усного методу», активізація  дорослих глухих (у зв’язку з утворенням національних товариств і Всесвітньої федерації глухих) щодо впливу на систему навчання в спеціальних школах сприяли розвитку критичного ставлення до цієї системи.

І все ж не правильно  було б вважати, що «чистий усний  метод» уже остаточно подоланий. Ця система ще міцно тримається в  школах багатьох країн Європи і Америки.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Аналіз літературних джерел засвідчує, що впродовж тривалого часу виступали як альтернативні відомі та поширені педагогічні системи  навчання глухих, де перевага віддавалася  або мові жестів, або словесній  мові як засобам навчання та спілкування. Протистояння між цими системами  в кінцевому підсумку закінчилося  перемогою "чистого усного методу". Така педагогічна система мала вплив  і на формування колишньої радянської сурдопедагоігчної теорії та практики впродовж кількох десятиріч. Основним завданням спеціальних шкіл вважалося формування словесної мови, основним засобом спілкування - усне мовлення. Водночас слід підкреслити, що вже в перші пореволюційні роки окремі вчені рішуче заперечували "чистий усний метод". З різкою критикою його виступив відомий учений-дефектолог Л.С. Виготський. Він наголосив, що механічне навчання мовної артикуляції суперечить природі дитини. Замість "жорстокої" німецької системи він пропонував організувати життя дітей так, щоб мова була їм потрібна та цікава. Велику увагу приділив Л.С. Виготський аналізу структури мови жестів та її ролі в комунікативній і пізнавальній діяльності глухих.

Однак, педагогічна система «чистого усного методу» на початкових етапах свого існування внесла чимало корисного в сурдопедагогічну теорію і практику. Вона довела, що практично всі глухі можуть оволодівати усною мовою. Представники цієї системи детально розробили методику «постановки» і корекції звуків у глухих учнів, сприяли популяризації і поширенню сурдопедагогічної справи.

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 

1. Актуальні  проблеми  навчання та виховання  людей  з особливими   потребами: 36. наукових праць. - К.: Університет "Україна", 2004.- 448 с.
2. Богданова Т.Г., Сурдопсихология. – М.: Академия, 2002.
3. Головчиц Л.А., Дошкольная сурдопедагогика. – М.: ВЛАДОС, 2001.
4. Головчиц Л.А., Дошкольная сурдопедагогика. Воспитание и обучение дошкольников с нарушением слуха.- М., 2001.
5. Григорьева Т.А., Методика формирования лингвистических знаний у младших школьников с нарушением слуха. – М., 2006.
6. Зиков С. А., Навчання глухих дітей мови за принципом формування мовного спілкування. - М: АПН РРФСР, 1961. - С. 360.
7. Речицкая Е.Г., Пархалина Е.В. Готовность слабослышащих детей школьного возраста к обучению в школе. – М.: ВЛАДОС, 2000.
8. Речицький Є. Г., Сурдопедагогіка// Підручник для ВНЗ. - М.: ВЛАДОС, 2004. - С. 304.
9. Рау Ф. Ф., Усне мовлення глухих. -  М.: Педагогіка, 1973. - С. 389.
10. Фомічова Л.І., Сурдопедагогіка. Хрестоматія. – К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2003. – 1, 2 тт.
11. Ярмаченко М.Д., Історія сурдопедагогіки. – К.: Вища школа, 1975. – 423 с.