Педагогічна спадщина вчених Києво-Могилянської Академії

Першими викладачами Києво-Могилянської академії були викладачі з Львівської братської школи, яких запросив П. Могила. Крім того, для підготовки професури для новоствореної колегії він відряджав найбільш здібних юнаків до різних вищих навчальних закладів Західної Європи. В другій половині XVII ст. і на початку XVIII ст. філії Києво-Могилянської академії було засновано у Вінниці, Гощі, Крем'янці, Чернігові, Білгороді, Харкові, Переяславі[6]. В них копіювалися структури і програми, а також курси лекцій, в тому числі й з філософії, які існували в академії. Професори та учні академії використовували критично й курси ряду римсько-католицьких та уніатських колегій і академій. Належний рівень викладання наук, у тому числі й філософії, в Києво-Могилянській академії та її філіях сприяв високій репутації їх серед сучасників, що допомагало успішно боротися з підступом католицьких церковників, які, не гребуючи ніякими засобами, заманювали українську молодь до своїх навчальних закладів. Курси Києво-Могилянської академії у XVIII ст. використовували в школах Росії, частково у Сербії та інших країнах.

Професори Києво-Могилянської академії пов'язували здійснення своїх  суспільних ідеалів з поширенням освіти, вбачали в цьому критерій суспільного розвитку, прищеплюючи  ці погляди своїм вихованцям, що працювали урядовцями громадських  та військових установ, священиками, учителями різних шкіл. Сотні шкіл, десятки семінарій, у тому числі й у найвіддаленіших куточках Російської імперії та інших слов'янських країн, зобов'язані своїм створенням випускникам Києво-Могилянської академії. Про її вплив у східнослов'янському світі може свідчити той факт, що протягом 1703—1774 рр. з 22 ректорів Московської слов'яно-греко-латинської академії 15 були вихованці Києво-Могилянської академії, а з 27 професорів філософії — 20 українців, де крім раніше названих діячів української культури ми бачимо ї. Туробинського, С. Прибиловича, І. Томиловича, І. Кульчицького, П. Малиновського, І. Нероновича, А. Кувичинського, К. Флоринського, І. Козловського, К. Бродського, Г. Щербацького, І. Каліграфа, І. Братановича та ін. Курс лекцій І. Кроковського становив майже всі лекції з філософських дисциплін Московської академії, а введення Д. Нащинським системи Баумайстера послугувало для її розповсюдження в духовних академіях Росії та інших вищих навчальних закладів. Щодо рівня філософського знання в Києво-Могилянській академії, то він знайшов свій відбиток в лекціях її провідних професорів.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Діяльність професорів Києво-Могилянської Академії

 

При оцінці курсів філософії  професорів Києво-Могилянської академії зазначають, що з них починається  розклад середньовічного церковно-теологічного світогляду в духовній культурі України.Професори Києво-Могилянської академії широко використовували й досвід, наукові надбання, нові досягнення науки і філософії того часу, прагнули у теології спиратися не лише на релігійні почуття, а й на наукові докази. Ні авторитет отців церкви, ні настанови соборів, ні саме Св. Письмо не визнавалися ними вищим авторитетом і критерієм істини. Для професорів Києво-Могилянської академії характерне звернення до самих відчуттів, здорового глузду, спостереження, повсякденного досвіду, експерименту. В своїх лекціях вони не йшли ні шляхом візантійського богослов'я, ні латинської схоластики, ні західноєвропейських реформаторських теорій, ні шляхом, що йшов від традицій давньоруської доби. Використовуючи надбання цих шляхів, вони прагнули до вироблення самостійного мислення, свого власного типу філософствування[5].

 

1. Йосип Кононович-Горбацький

 

Одним з перших професорів філософії Києво-Могилянської академії був Й. Кононович-Горбацький (рік  нар. невід. — 1653) — український просвітник, філософ. Освіту отримав в Замойській академії, у Києві читав курс риторики і філософії, а з 1642 по 1646 р. був ректором Києво-Могилянської академії (на той час ще колегії). Автор "Підручника логіки", "Оратора Могилянського", написаних латинською мовою. В своїх філософських курсах дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Арістотеля. Його номіналізм проявився в питаннях про універсалії (загальні поняття). З погляду Кононовича-Горбацького, предметом теології є вчення про Бога, тоді як предметом філософії, фізики та інших наук такими є реальні тілесні речі. Залишаючись в цілому на теологічних позиціях, підходив до вимоги відокремлення розуму від віри, філософії від богослов'я[2]. Посиланнями на Е. Роттердамського, Ю. Ліпсія, Агріколу він домагався перетворити філософію із служниці теології на вільну науку, без якої сама теологія ставала спекуляцією.

Розвиваючи положення  про те, що філософія, як і інші науки, вивчає реальні тілесні речі, Кононович-Горбацький особливу увагу звертав на розгляд  питання про їх субстанційні основи, начала. Такими субстанційними началами вважав матерію і форму, обстоював реальність простору і часу. Показував, що людина складається з матерії (тіла) і душі (форми), заперечував безсмертя душі, оскільки, на його думку, вона не створена від початку світу. Природу Кононович-Горбацький розглядав такою, як вона є сама по собі, не залежить від свідомості окремої людини і людства, а також від того, як вона сприймається в понятті душі людиною. Виходячи з такого уявлення про природу, він вважав, що пізнання має починатися з чуттєвого сприйняття світу, на основі чого через абстрагуючу діяльність розуму утворюються загальні поняття, а саме пізнання постає єдністю чуттєвого досвіду і розумного мислення. На прикладах логіки доводив корисність знань для задоволення не тільки духовних, а й матеріальних земних потреб. При цьому Кононович-Горбацький надавав перевагу користі суспільства, де знання має поставати супутником і союзником свободи народу, захисту держави. Розвивав гуманістичні ідеї, спрямовані на звеличення людини та її розуму, стверджуючи, що немає на землі нічого великого, крім людини, і нічого великого в людині, крім розуму.

 

2.  Інокентій Гізель

 

Ідеї рівня європейської філософської культури обстоював у XVII ст. І. Гізель — український просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Народився  І. Гізель близько 1600 р. у Прусїї. Вступив  до Київської колегії ,навчаючись вражав професуру і студентів умінням відстоювати свої погляди, спираючись не тільки на авторитет Св. Письма, а й на людський інтелект, науковий аналіз явищ природи, гуманістичні категорії моралі, які виробляла просвітницька Європа. Ці якості юнака помітив П. Могила і на власні кошти послав навчатися його за кордон, де він слухав лекції у Замойській академії, а потім в університетах Англії. Після повернення до Києва був обраний професором філософії, а потім ректором Києво-Могилянської академії (1646— 1650). З 1650 р. — ігумен київських Кирилівського та Миколаївського монастирів, а з 1656 р. — архімандрит Києво-Печерської Лаври, де зібрав найбільшу в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався "Печерський Патерик" (1661, 1678) та ряд інших рукописів. Автор творів "Про істинну віру", "Стара віра" (1668), в яких захищав національну і релігійну незалежність українського народу, філософсько-морального твору "Мир з богом чоловіку" (1669), ряд дослідників вважають І. Гізеля укладачем "Синопсиса", або "Короткого зібрання від різних літописців про початок слов'яно-російського народу" (1684), першого підручника вітчизняної історії. Щодо філософських поглядів І, Гізеля, то вони знайшли свій відбиток в його "Повному курсі філософії", який він читав в академії протягом 1645—1647 рр.

В силу традицій та завдань, які ставила академія, І. Гізель на перше місце виносив проблему Бога і його ставлення до світу.Бог, на думку Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, є вільною причиною, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і рух, в результаті чого виникли тілесні субстанції, потім різноманітні тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різні за своїм зовнішнім виглядом і формою речі мають в своїй основі матерію, яка єдина для всіх. Багатоманітність речей Гізель пояснював неоднаковим кількісним розподілом матерії по її формах, оскільки матерія може по-різному розподілятися у кількісному відношенні в речах. Кількість її завжди залишається одна й та сама. Вона не народжується і не знищується, а тільки переходить з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення кругообігу в природі. Більшу досконалість небесних тіл порівняно із земними Гізель вбачав у поєднанні матерії з більш досконалими, єдиними у своєму роді формами.

Розглядаючи проблему руху, Гізель розумів його як різноманітні зміни, що здійснюються в природі (просторове переміщення, кількісні і якісні зміни), наголошуючи, що там, де немає  протилежностей, не існує руху, а  відповідно виникнення і знищення. Гізель був одним з перших професорів Києво-Могилянської академії, хто в  своїх лекціях знайомив студентів  із вченням Коперника, слідом за яким вважав, що сонце є нерухомим центром  всесвіту, а періоди обертання  Землі навколо нього утворюють  дні і роки. Простір мислив невід'ємним  від речей та середовища, абсолютно  позбавленим пусток, порожнечі.

Досить оригінальним для  вітчизняної філософської думки  того часу є розгляд Гізелем питання  про природу та розподіл сутнього[3]. На його думку, сутнє як те, що існує, має істинні й реальні властивості або явища, але невіддільні від нього за природою речі. Такими властивостями або явищами сутнього він виділяє єдине, істинність та добро, природне існування яких аргументується як посиланнями на Арістотеля, так і на Св. Письмо, оскільки своє вище відбиття ці явища або властивості знаходять в Богові. Та знову-таки Гізель звертається не тільки до божественних іпостасей, а й до реального земного життя. Цікавим тут постає трактування універсальної єдності, яку він вбачає в певній єдності значення, що узгоджується з природою за допомогою дій інтелекту, абстрагування від нижчого і зіставлення з ним, бо тільки через це абстрагування та зіставлення речі називаються універсальними завдяки певній єдності значення.

Щодо істинності, то Гізель розглядає її як узгодженість речі та розуму, виділяючи істинність метафізичну  та логічну. Перша з них і постає узгодженістю речі з розумом, а друга  — узгодженістю пізнання з самою  річчю. Загалом при розгляді проблем  теорії пізнання Гізель намагався розмежувати  теологію і філософію, довести, що філософія  має орієнтуватися на пізнання природи  такою, якою вона існує об'єктивно, що, власне, й відбилося в його епіграфі "Філософія — пізнання через  причини". Як і Кононович-Горбацький, Гізель вважав, що процес пізнання починається  з чуттєвого досвіду, який виникає  в результаті дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів. При цьому Гізель не перебільшував ролі і значення чуттєвого досвіду в процесі пізнання, а розглядав його лише як перший етап пізнання, вищим з яких є розум, раціональна обробка чуттєвих даних.

Значну увагу І. Гізель приділяв проблемі людини, її моральності, де як прибічник християнської моралі намагався обгрунтувати ідеї громадянського гуманізму. Цим питанням присвячена праця Гізеля "Мир з богом  чоловіку". Характерною особливістю  морально-етичних поглядів Гізеля є  звеличення людини настільки, що їй приписується здатність не тільки судити про добро  і зло, а й тлумачити на свій розсуд Божі заповіти, церковні настанови  і "установленія людські". Закликаючи до активного громадського життя, Гізель підкреслював, що саме активність людини, спрямована її вільною працею, є  головним призначенням земного людського  буття. І хоча земний світ є царством зла, проте активна боротьба з  ним є обов'язком людини, сенс життя якої полягає не у втечі  від світу в ім'я споглядання  і осягнення божественної благодаті, а в активній боротьбі з вадами та злочинами, печаллю і незгодами. Через ідею патріотизму, свободи  волі, природного прагнення людини до земного щастя Гізель ставить  своїм завданням розкрити шляхи  до його досягнення власними силами. Практична  мета праці "Мир з богом чоловіку" — виробити моральні принципи для  тогочасного суспільства, звернути увагу сильних світу цього  на подолання зла. Саме з цією метою  зразу після виходу книги Гізель направив її цареві Олексію Михайловичу. Цар не поспішив з відповіддю, а  тим більше з прийняттям мір, зате московський патріархат осудив працю  як єретичну, вніс її до індексу заборонених  книг, оскільки релігійно-моральна книга, що закликала до морального вдосконалення, йшла врозріз з російськими православними  вимогами та уявленнями.

Гізель зазначав, що людина поставала не сліпим знаряддям Божого промислу, а творцем свого власного щастя, владикою своєї волі, повноправним господарем своєї долі і вчинків, головним критерієм яких, а також добра і зла поставала совість розумної людини, що має керувати всіма діями людини. Совість, і тільки вона, може звеличувати людину, судити і розпоряджатися її долею і вчинками. Одним з перших серед вітчизняних мислителів Гізель поставив природне право як критерій людської поведінки вище від закону Божого, доповнюючи критерій добра і зла розумом, який, пізнавши закони природи, керує вчинками людини відповідно до цих законів, що, власне, і відбилося в його ставленні до раніше названих церковних заповідей та настанов. Звеличуючи раціональне в людині, особливого значення надавав він моральному вихованню та освіті, вбачаючи в них шлях до природного земного щастя, яке досягається зусиллями людей.

Гізель засуджував духівництво, суддів, чиновників, які порушували моральні норми. Він був переконаний  у тому, що духівництво не повинно  втручатися у світські справи, прагнути до влади чи світських благ, вбачаючи його завданням турботу про освіту народу, поліпшення моралі, викорінення  моральних вад, основною з яких вважав невігласність. Отже, Гізель виходив  з того, що коли правила моралі та звичаї суперечать розуму, то людина має  слідувати за розумом. З позицій  гуманізму виступав проти будь-якого  насильства (фізичного і морального), звинувачував верхівку тогочасного  суспільства в соціальному гнобленні, визискуваннях простого народу, закликав до пом'якшення кріпосного гніту, співчутливо  ставився до бідних і поневолених. Гізель знав і бачив соціальну несправедливість, не боявся все це винести на суд  царя в надії на те, що той силою  своєї влади ліквідує зло: лицемірство, хабарництво, безчинство чиновників, несправедливість суду, лихварство, жорстоке поводження з підданими. Проте цар залишився  глухим до звернення Гізеля, а досить швидко зреагувало на критичні зауваження на свою адресу російське духівництво, звинувативши українського колегу в  єресі та осудивши його морально-етичні погляди

 

 

 

 

3. Теофан Прокопович

 

Т. Прокопович (Єлісей Церейський — справжнє прізвище мислителя) народився 18 червня 1677 р. (довідкові видання  — 1681 р.) у Києві в родині купця. Осиротівши в три роки, був узятий під опіку свого дядька по матері Теофана Прокоповича, настоятеля Києво-Братського монастиря, ректора Києво-Могилянської колегії. В 1684 р. він віддав свого  семирічного небожа до початкової школи  при Києво-Братському монастирі, по закінченні якої восени 1687 р. перевів  до Києво-Могилянської колегії. Після  смерті дядька на здібного юнака звернув  увагу Київський митрополит Варлаам  Ясинський, який допоміг йому провчитися до 1696 р. Після закінчення філософського  класу (не прослухавши наступного курсу  богослов'я) вибув з числа студентів  академії, щоб поглибити свої знання за кордоном. Для доступу в західноєвропейські навчальні заклади треба було прийняти уніатство, що й зробив дев'ятнадцятирічний  юнак.