Педагогічна спадщина вчених Києво-Могилянської Академії

У Львові місцевий уніатський провінціал Зеленський доручив йому читати в одній із місцевих шкіл поетику і риторику, а через  два роки разом з кращими випускниками цієї школи відправив до Риму. Восени (14 листопада 1698 р.) він став студентом  колегії св. Атанасія, яка готувала проповідників для слов'янських  народів. Тут Т. Прокопович грунтовно  вивчав риторику, історію, філософію, звертаючись  не до коментарів античної літератури, а до першоджерел. Багато уваги він  приділяв вивченню пам'яток старого  і нового Риму, принципів папського  правління та організації католицької  церкви. Час, проведений у Римі, розширив його кругозір, збагатив знаннями грецької, латинської та італійської мов. 28 жовтня 1701 р. (не прослухавши й тут курсу  теології) пориває з католицизмом і тікає з Риму. Долаючи труднощі, пішки пройшов Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіював  у м. Галле, познайомився з ідеями гуманізму, просвітництва, реформаторства, прихильність до яких зберіг на все  життя.

У 1702 р. прибув в Україну, вступив до Київського братства, прийнявши  в честь дядька ім'я Теофана  Прокоповича. В 1705 р. за ректорства Гедеона  Одорського став учителем поетики, через рік — риторики, а потім професором риторики і піїтики. Своєю проповіддю в 1706 р. "Словом похвальним на честь Полтавської битви" звернув на себе увагу Петра І, який взяв Прокоповича у Прутський похід. Повернувшись із походу, став ігуменом Києво-Братського монастиря, в 1710 р. — ректором академії, керуючи ними до 1716 р. зі славою, якої не мали його попередники. В 1716 р. за викликом Петра І переїхав до Москви, а потім до Петербурга, де став радником царя з питань освіти і церкви. Активний прибічник петрівських реформ, Прокопович пропагував їх призначення і сенс з амвонів петербурзьких храмів, брав участь у реформі церкви. У 1720 р. — архієпископ Новгородський, а в 1721 р. — віце-президент Синоду.

Т. Прокопович був найосвіченішою людиною в Росії. Його бібліотека нараховувала до ЗО тис. книг, серед  яких були твори Ф. Бекона, Т. Гоббса, Р. Декарта та інших європейських філософів. Багато уваги приділяв розвитку освіти, організації шкіл. В селі Карпівка він організував свою власну школу, з якої вийшло багато відомих  громадських та культурних діячів Росії. Помер у Петербурзі 8 (19) вересня 1736 р., похований у Новгороді.

Життя та діяльність Т. Прокоповича  можна умовно поділити на два періоди: київський та петербурзький/У першому  він виступав вченим, філософом, у  другому йому довелося бути більше політиком, діячем церкви, а наукою і філософією займатися час від  часу. Як професор Києво-Могилянської академії, Т. Прокопович спрямовував  свою діяльність на утвердження принципів, які були проголошені великими вченими  і філософами Нового часу — Ф. Беконом, Р. Декартом, Т. Гоббсом, Г. Спінозою, Дж. Локком, що повели рішучу боротьбу за перебудову й очищення розуму людини від "примар" і перешкод для завоювання справжньої істини. Т. Прокопович прагнув звільнити  природознавство, історію, літературу від схоластичних канонів, набагато розширивши порівняно з попередниками  курси фізики, логіки, геометрії, які  читав у Києво-Могилянській академії. Підтримував вчення Галілея, Коперника, виступав за право кожного пізнавати  і захищати істину; започаткував викладання математики і фізики. Він читав ці курси на рівні кращих зразків європейської навчальної літератури того часу, прагнув наблизити філософію до точних наук, зв'язати логіку і риторику з життям.

Практична діяльність політика і богослова, прагнення бути одночасно  вченим і діячем церкви у петербурзький  період наклали певний відбиток на погляди Т. Прокоповича. Він намагався  примирити віру з наукою, створити таку богословську систему, яка б  не тільки допускала можливість розвитку науки, а й обґрунтовувала пріоритет  світського начала над церквою в  суспільстві, насамперед у державному житті. Це й було покладено в основу пе-трівської реформи російської церкви. Усвідомивши, що сила слова  сильніша, ніж сила зброї, Т. Прокопович своїми виступами готував грунт  майже для всіх реформ Петра І, які відповідали його власним  поглядам і переконанням. Він їх не міняв ні при Петрі І, ні при  Катерині І, ні при правлінні інших  правителів, хоча йому довелося лавірувати між ученим і діячем церкви.

Онтологічну основу поглядів Т. Прокоповича становило вчення про творення світу Богом, якому  він надавав деїстичної спрямованості. Творець світу, стверджував Прокопович, в процесі творення переслідував дві мети: не творити даремно і  зберігати раніше створене. Всім створеним  істотам він надав певне прагнення  і жадобу до власного збереження, створив  речі так, що коли одна річ гине, то на її місце стає інша річ, така сама за своєю природою. Визнаючи Бога як творця, Прокопович зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія  не створюється і не знищується. Вона розвивається за своїми закономірностями. Він рішуче відкидав погляди, за яких матерія не має власного існування, в тому числі й погляди Платона.

Т. Прокопович наполягав  на тому, щоб технічні досягнення ставали  надбанням усього людства, основою  його діяльності. Заявляв, що вчитися  і чужому ніколи не пізно, радив не боятися нового, Іноземного, не соромитися брати все те краще, що є в інших  народів. Слідом за Декартом високо цінував  принцип сумніву. Виступаючи проти  схоластики і сліпої віри, він наголошував, що не треба вірити нікому, навіть якщо він особисто брав участь у події. Такі вимоги філософ ставив до історії, попереджуючи проти легковажності в оперуванні фактами, підкреслюючи, що в історії має бути єдина мета — зображувати все так, як воно діялося. Прагнув звільнити філософську думку від схоластичного середньовічного догматизму, відкрито ставив питання про свободу філософії, про наукову систематизацію наукового знання, не зв'язуючи себе навіть з визнаними авторитетами чи усталеними філософськими системами, заявляючи, що філософія має керуватися у всіх своїх діяннях лише власним розумом, вивчати природу та її закономірності. Ця орієнтація Прокоповича пізніше була продовжена у філософських курсах С. Кулябки, М. Козачинського, Г. Кониського.

Погляди Прокоповича на людину, державу, церкву були безпосередньо  пов'язані з його громадською  діяльністю і спрямовувалися на обгрунтування  реформ Петра І, де він виступав головою "вченої дружини" — союзу політичних однодумців, які теоретично обґрунтовували необхідність цих реформ, захищали їх[7]. Підтримуючи розвиток науки, ремесла, мистецтва, вводячи гуманістичні світські елементи в освіту, Прокопович ще не наважувався заперечувати божественного творення людини, проте відкрито висміював схоластичні спроби пошуку в людині божественного образу, робив спроби показати, що людина велична і славна своїм розумом, чеснотами незалежно від божества. Людина, за Т. Прокоповичем, сповнена гідності і значимості у Всесвіті. Всі достоїнства та чесноти розділені в природі, в ній одній зосереджені. Вона є ніби іншою, якщо не величнішою, повнотою досконалості, рівною цілій природі, знаменнішою від самого неба. Високо оцінюючи людину, Прокопович і вимагав від неї багато. Він вважав, що основою діяльності людини має бути активність, чесність, порядність, добросовісність у виконанні своїх обов'язків, де тривалість прожитого життя вимірюється не кількістю років, а тим, що вона зробила, яку користь принесла людям і державі.

 

 

 

4.  Георгій Кониський

 

Український і білоруський  церковний діяч та мислитель Г. Кониський  народився 20 листопада 1717 р. в м. Ніжин  в старовинній дворянській родині. При хрещенні названий Григорієм. У 11 років був прийнятий до Києво-Могилянської академії, де провчився 15 років. В 1744 р. постригся у ченці з іменем Георгій. Через рік став викладачем риторики, а потім поетики. В 1747 р. зайняв кафедру філософії, протягом п'яти років читав курс філософії "Философия, состоящая из четырех частей в соответственно четырем способностям включающая логику, метафизику и этику...". В 1751 р. став професором богослов'я, і в тому ж році — ректором академії, обіймаючи цю посаду до 1755 р. У 1755 р. Г. Кониського призначено білоруським єпископом з резиденцією у Могильові. Всі наступні роки він прожив у Білорусії. Помер 18 лютого 1795 р. Крім великих праць

Г. Кониський прочитав в  академії два курси. Перший, названий вище, він читав у 1747—1748 pp. Цей курс майже повністю узгоджувався з думками Арістотеля. Наступні два роки він викладав курс, який грунтувався не на перипатичній філософії, а відбивав прагнення Кониського викласти "загальну філософію" з урахуванням досягнень тодішнього природознавства. У другому варіанті курсу Кониський знайомив слухачів з філософією античного світу, боротьбою основних напрямів у середньовічній філософії, вченнями мислителів Нового часу — Лейбніца, Вольфа, Декарта, Гассенді, досягненнями науки того часу (фізики та астрономії). Читаючи курс, він чітко проводив межу між наукою і релігією, розумом і вірою, виразно висловлюючи думку про дві істини — богословську і філософську (наукову).

У логіці, етиці, натурфілософії Г. Кониський звертався тільки до земних природних речей, людських проблем, виносячи все надприродне у сферу теології і метафізики, витлумачуючи філософію як науку про земні речі, людину і її щастя. Ця трансформація курсів Кониського означала новий етап у розвитку української філософської думки, започаткований його попередниками Т. Прокоповичем і М. Козачинським — перехід від арістотелізму до філософії і науки Нового часу, ідей раннього Просвітництва.

Світогляд Г. Кониського в  цілому можна визначити як об'єктивно-ідеалістичний, однак в полеміці з авторитетами Св. Письма й Арістотелем він неоднозначно займає позиції науки і філософії Нового часу, особливо раціоналізму Декарта, наповнюючи свої курси елементами пантеїзму і деїзму. Розглядаючи світ як творіння Бога, він виходив з того, що в основі усього існуючого лежить три начала: матерія, форма і позбавлене форми (здатність речей до зміни форми і до розвитку). У питаннях про будову світу Кониський підтримував Коперника і Галілея, всупереч офіційній теологічній доктрині викладав з великою симпатією теорію вихорів Декарта, чисто механічну концепцію будови Всесвіту, яку теологи вважали безбожною, тому що вона визнавала множинність світів[6]. Тут Кониський повністю підтримував позиції науки Нового часу, пояснював різні зміни в світі, процеси і явища природи без втручання потойбічних сил, вбачаючи причини їх в самій природі, проголошуючи, що все "має свою природну причину". Безпідставне "так хоче Бог" він замінював доказовим "така закономірність природи", і лише тоді, коли в науці не було раціонально обгрунтованого доказу, він вдавався до авторитетів, в тому числі й Бога, підкреслюючи, що "до Бога звертаються тоді, коли причини явищ невідомі".

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Заключна частина

 

Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.

Виникненню Києво-Могилянської Академії передував культурно-національний рух, що в умовах посиленого наступу  на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим  колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі  громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту  духовних та національних інтересів  України. Найголовнішим завданням  вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром  духовного життя стає Київ. Ось  чому до Києва потягнулись культурно-освітні  діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько-католицький гніт ставав нестерпним.

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного  світу. Заснованна на принципах гуманізму  і просвітництва Академія поширювала освіту, знання. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли  розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники і професори свято вірили в  те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і  вчинки людини, долю суспільства.

Києво-Могилянська академія дала не мало освічених ієрархів- єпископів, митрополитів, архимандритів, духовних письменників. Серед них були й  такі, що своїм праведним життям, духовністю, високим християнським  благочестям, щиросердністю, просвітницькими  справами заслугували на визнання їх по смерті Святими Православної церкви.

 

 

Список використаної літератури

 

1. Галузинський В.М., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія та історія. — К.,1995.- 354с.
2. Константинов НА., Медынский Е.Н., Шабаева М.Ф. История педагогики.—М., 1967- 276с.
3. Кузьмінський А.І.,Педагогіка вищої школи,навчальний посібник  -

К.: Знання, 2005.- 486 c.

4. Левківський М.В. Історія педагогіки: Навч. метод. посібник. Вид. 4 те,. Навч. пос. – К.: Центр учбової літератури, 2011. – 190 с.
5. Максимюк С.П. , Педагогіка , Вид -во 2009 р.- 360с.
6. Огородник І.В., Історія філософської думки в Україні ,К-1996-278с.
7. Чистович И.,Феофан Прокопович и его время. — СПб., 1868. — С. 577