Риторика як важлива складова педагогічної майстерності викладача ВНЗ

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КИЇВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

Кафедра психології і  педагогіки

 

 

 

 

 

 

Реферат з дисципліни: «Педагогіка вищої школи»

На тему: «Риторика як важлива складова педагогічної майстерності викладача ВНЗ» (№ 47)

 

 

 

 

 

 

Виконала:      студентка V курсу

ФММ гр. УВ–31м

Цвєткова О.В.

 

 

 

 

 

Київ  2013 
ЗМІСТ

 

ВСТУП

Володіння мовленнєво-мисленнєвою  діяльністю, спрямованою на виховання  та розвиток гармонійної особистості, набуває особливої актуальності в умовах становлення української  державності. У зв’язку з цим  у рефераті проаналізовано формування риторичної майстерності педагога вищої школи та систематизовано теоретичні погляди розвитку професійної мовленнєвої діяльності, спрямованої на виховання риторичної культури особистості. У центрі педагогічної риторики перебуває особа, яка спілкується в різних комунікативних ситуаціях, прагне розв’язати соціально значущі, життєво важливі завдання. Нині активізується особлива роль педагога вищої школи, діяльність якого належить усному слову, важливому засобу взаєморозуміння, переконання, головному засобу реалізації усіх завдань методичного, дидактичного і виховного характеру, інструменту творення креативної особистості та виховання риторичної культури. Оптимальна мисленнєво-мовленнєва поведінка в будь-яких комунікативних ситуаціях для педагога є професійною нормою, а риторична майстерність як здатність володіти всіма видами усного переконуючого слова у монологічних, діалогічних і полілогічних формах – професійною.

Об’єктом дослідження є риторика, як наука переконання засобами мови.

Предметом дослідження є риторика, як важлива складова педагогічної майстерності.

Проблема формування риторичної майстерності педагога поставлена вперше не сьогодні й вивчена на недостатньому рівні. З огляду на злободенність проблеми, об’єктивну потребу демократизації й гуманізації  освіти у вищий школі на нинішньому етапі розвитку суспільства, важливість вивчення й висвітлення особливостей формування риторичної майстерності педагога вищої школи для виховання риторичної культури особистості зумовили мету цього дослідження.

1. Історичний аспекти розвитку риторики

Слово «риторика» походить від грецького «rhetorike», що у перекладі означає «ораторське мистецтво». Але в історії цей термін ніколи не тлумачили однаково. Навколо терміна «риторика» і досі точаться суперечки серед лінгвістів, психологів, філософів, педагогів. З одного боку, ця найдавніша з лінгвістичних дисциплін ще в давнину була визнана наукою про переконливу мову, про форми та методи мовленнєвого впливу на аудиторію. «Визначимо риторику, – писав Аристотель, – як здатність знаходити можливі способи переконання стосовно даного предмету» [1].

З другого боку, у тій же «Риториці» Аристотель називає риторику «мистецтвом, що відповідає діалектиці».

Знання системи логічних доказів, майстерність і вміння знаходити  ці способи у кожній конкретній ситуації визначили подвійну природу риторики.

Риторика виникла близько в V ст. до н. е. як відповідь на практичну  потребу суспільства.

Риторичне вчення Стародавньої Греції дійшло до нас у вигляді  високих зразків промов відомих  ораторів і громадських діячів: Демосфена, Лісія, Сократа, Пер ікла та теоретичних праць, книг про риторичну майстерність, що належали перу Горгія, Аристотеля, Платона.

Найблискучішим ритором Стародавньої Греції, владарем дум був всесвітньо відомий Демосфен (384–322 до н. е.), промови якого, насичені фактичним матеріалом, містили чимало особистих спостережень, відзначалися динамічністю, переконливою аргументацією й чіткістю. Для Демосфена була характерна артистична манера триматися на трибуні, що також сприяло його успіхові як оратора. В суді Демосфен виступав як адвокат. Сучасники так характеризували Демосфена: «Нашого ритора з його умінням все запалювати і трощити своєю силою і владою можна порівняти з вихором або блискавицею» [1].

Теоретиком ораторського мистецтва  і великим ритором античного світу був Марк Тулій Цицерон (106–42 до н. е.). Він провів на форумі майже 40 років і був справжнім ідейним поводирем римського Сенату. Цицерон відпрацював стиль, який дозволяв йому бути простим і блискучим, безпосереднім і пристрасним. Чудовими властивостями цицеронівської промови були мелодійність і ритмічність. Прославився він своїми знаменитими патетичними виступами і висновками. Складовими успіху оратора Цицерон вважав освіту, природний дар і ораторські здібності. Першу промову Цицерон виголосив у 25 років (під назвою «На захист Публія Квінція»), а останню (дванадцяту філіппіку) – у рік своєї смерті (прожив 63 роки).

Для промов Цицерона характерні оклики, повтори, іронія, градація. В деяких його промовах майже не вживаються сполучники. Такий риторичний прийом робив судову промову карбованою.

Цицерон був творцем  латинської мови: з важкої, неоковирної  зброї виковував тонку, гостру рапіру, яка проникала у найпотаємніші  вигини людської думки. Він виголосив  понад сто промов, тексти п'ятдесяти семи збереглися і є риторичною скарбницею для усіх часів та народів

Ораторська майстерність розвивалася  на тлі старогрецької літератури VI–III ст. до н. е., а також філософії, пов'язаної з іменами Сократа (469–399), Платона (430/427–347), Аристотеля (384–322).

У стародавніх творах розповідається про божественне походження риторики: Юпітер викликав до себе Меркурія і наказав дати людям Риторику. Згідно з цим міфом, риторика є початком людської цивілізації. За 2500 років існування суть риторики трактувалася по-різному.

Стародавні греки трактували риторику як «мистецтво переконання «. Монологічне мовлення, на думку Платона, Сократа, Аристотеля та інших філософів і риторів, покликане обернути у свою віру тих, хто слухають.

За часів римської цивілізації під риторикою стали розуміти «мистецтво говорити добре». Це поняття найчіткіше сформульоване у працях Квінтіліана.

Мистецтво означало оптимізацію  мови як з погляду результату комунікації, так і з погляду її естетичної характеристики.

В епоху Середньовіччя  і початковий період Відродження риторика трактується як «мистецтво прикраси мови». Таким чином, пізнання (думка) ніби відділяється від виразу (мови), хоча від початку риторика покликана була укріплювати єдність мислення і мови. Крім того, з того часу у риториці наявні як усний, так і письмовий тексти.

Загалом риторика – це мистецтво впливу. В її основі лежать дві головні категорії: розуміння і воля. Впливаючи на людей, ритор намагається вплинути на їхні думки, відчуття, рішення, опанувати їх розумом, серцем і волею [2].

Оскільки кожна дія є діяльністю, риторика – це також діяльність. Мова в риториці розуміється в широкому сенсі як акт, направлена дія.

Як діяльність риторика у класичному розумінні припускає:

1) певну природу (єство,  або природжена якість);

2) метод, або системний виклад правил і рекомендацій;

3) практику, або письмову  вправу у поєднанні з вивченням  та імітацією моделей.

Від самого початку риторика розвивалася і як мистецтво, і  як наука. Створення книг з риторики в своїй основі мала освітню мету. В той час до риторичних шкіл (Сиракузи, Аттіка, Афіни) приймалися хлопчики семи років. Навчання тривало доки їм не виповнювався двадцять один рік. Вони вивчали філософію, логіку, літературу, мову, математику. Особлива увага приділялася риториці.

Першим серед тих, хто  закінчив таку школу, називають Горгія (483–376 до н. е.) – філософа – софіста. До сьогодні збереглися лише окремі його праці, найбільше він відомий з діалогу Платона «Горгій», в якому викладені основні наукові позиції цього ритора. Горгій багато мандрував, викладаючи риторику та складаючи промови для олімпійських і дельфійськіх святкувань.

Стара, або канонічна, риторика поділялася на п'ять частин:.

1) інвенція – в перекладі українською мовою означає «винахід думок», або підготовка змісту промови;

2) диспозиція, або композиція, – розташування (зазвичай пов'язувалася з мовним жанром);

3) елокуція і орнамент – вираз і прикраса; остання – найоб'ємніша частина, якій згодом стала належати провідна роль (вибір засобів мови, стилі, культура мови, поетика);

4) меморіа – запам'ятовування підготовленого тексту, тренування пам'яті, її висока готовність;

5) акція, або виконання, – бездоганне володіння майстерністю усної виразності, уміння триматися, жестам тощо.

Згідно зі стародавніми традиціями можна прослідкувати  наведені нижче зв'язки риторики з іншими науками.

З логікою її поєднують  міркування, доказ, аргументація, закони тотожності, достатнього обґрунтування; з філософією – мораль, етичні проблеми: добро і зло, щастя і страждання, світоглядні проблеми; з політикою – проблеми влади та свободи, власності, суспільних відносин, війни та миру; з юриспруденцією – права людини, судова практика; з філологією – мова, її засоби, стилі, виразність мови, просодія, література, поетика, жанри, театр [4].

 

2. Статус сучасної риторики  та її зв’язки з іншими науками. Закони риторики

Ораторське мистецтво довгий час  було предметом риторики. У тлумачному словнику, виданому у 1803 р., риторика була визначена як «наука, що викладає правила красномовства, або мистецтво прихиляти словами розум і зворушувати серце». «Риторика», «ораторія», «витійство», «елоквенція» і «теорія красномовства» – ці слова були «однозначні», синонімічні. Слово «оратор» визначалося так: «Витія вправний у красномовстві, сильний у слові».

Встановлено, що на Україні риторику почали вивчати в ХVІІ ст. Як уже згадувалося, курс риторики читався в Київській академії. Тут вивчались, а потім викладали перші східнослов’янські ритори Л. Баранович, С. Яворський, Ф.Прокопович, С.Полоцький.

Постає важливе питання: чи є  риторика синонімом ораторського мистецтва? Дехто вважає, що так. Простежимо декілька етапів у розвитку значення слова «риторика».

Перший етап: риторика вважається наукою про усне людське красномовство.

Другий етап: риторика – наука  про стиль і всі головні  види літературної мови. Це так звана загальна риторика (далекий синонім сучасної стилістики). Риторика виступає як рівнозначна із словами «красномовство», «словесність».

Третій етап: «вигнання» риторики із словесності (з’явився термін «белетристика»). Риторика стала частиною словесності, але поширювалась вона поки що тільки на прозу – спеціальна риторика. В її віданні перебували такі види творів або форм викладу, як монологічна (трактат), діалогічна (розмова), епістолярна (лист), офіційна (діловий лист) та ораторська. Спеціальну риторику назвали теорією прози, з якої згодом виділилися правила ораторського мистецтва. Спеціальна риторика дуже скомпроментувала саме слово «риторика», тому що була найбільш догматичною, схоластичною, резонарською завдяки своїм «загальним корінним законам» [3].

Ці закони важливі і гідні  уваги. З цього приводу М.Чернишевський  зауважував, що додержання правил мови утворює в мові правильність, чистоту  і точність, які разом становлять головну якість стилю – ясність; органами голосу і слуху зумовлюються плавність і милозвучність; необхідна душевна настроєність і внутрішнє переконання надають слову жвавості і сили; нарешті, свідомість людської гідності та успіхи громадянськості велять – благородство і пристойність. Але річ у тім, що ці закони, сформульовані стародавніми риторами, були відірвані від плоті громадського життя і мови. А саме в такій загальній формі подавалися вони учням. І виходило: у кого в думках тільки краса стилю і мови, слова, періоди, метафори і антитези, той мимоволі забував про зміст.

Історія розвитку поняття, означуваного словом риторика, є, по суті, історією вивітрювання з цього слова його первісного значення [1].

Отже, риторика не могла утвердитись  у громадській свідомості як наука, тому що вона ігнорувала соціальну  суть публічних виступів, її не цікавило те, заради чого до них вдавалися.

Мета справжнього ораторського мистецтва полягає саме в тому, щоб справляти враження, «терзати уяву» слухачів, «впливати на душу людини». І з цього погляду мова – не тільки будівельний матеріал для ораторського мистецтва, як, наприклад, мармур для скульптури. Специфіка ораторської мови полягає в тому, що її слова не просто взяті із словників, а й «підпалені» майстерністю оратора.

Мова, за визначенням Маркса, – найважливіший засіб спілкування між людьми. Мова живе і діє у так званих функціональних стилях: літературно-художньому, публіцистичному, науковому, науково-популярному, виробничо-технічному, офіційно-діловому, ораторському тощо. Кожен з цих стилів різною мірою спирається на естетику. Найбільшу роль вона відіграє у літературно-художньому, публіцистичному та ораторському стилях.

Стиль ораторської мови – це ораторське мистецтво, в якому переважає  творчий, естетичний елемент. Саме він  забезпечує потрібний ступінь громадського впливу словесного мистецтва, створює необхідний для «надихаючого» стилю фактор – фактор співпереживання (оратора і слухача). Мета мистецтва – за Л.Толстим – об’єднання людей в одному почутті.

Кожне мистецтво має свої закони, продиктовані насамперед його матеріалом, і оскільки матеріал ораторського мистецтва – мова, стиль, то в них – основа його краси. Зброя ораторського мистецтва – дар слова. Літературна мова використовується тут згідно з особливими законами. Це вже не є мова загальнолітературна. Тут специфічні слововживання і словорозміщення – незвичні сполучення слів, що несуть змістовну інформацію.