Риторика як важлива складова педагогічної майстерності викладача ВНЗ

«...Настав час на повний голос говорити про розвиток ораторської мови, про вивчення досвіду найкращих ораторів, про укладення посібників з теорії красномовства...» – писав професор А.Єфімов. Виявляти закономірності розвитку красномовства – завдання мовознавців. Але мовознавство вивчає лише певні конкретні форми мови. А в ораторському мистецтві багато так званих неформалізованих елементів: темперамент, інтуїція, уява, воля оратора. Тому на допомогу риторики приходять психологія, логіка, етика, естетика, літературознавство, критика.

Відродження  у 70 – 90 рр. ХХ ст. давньої  науки риторики є явище цілком закономірне. Це обумовлено перш за все  поступовим зростанням демократичних  тенденцій у суспільно-політичному житті нашого суспільства, які сприяють виникненню громадської потреби в людях особистісного складу (політичні діячі, публіцисти, соціологи, педагоги, психологи), які могли б яскраво, сміливо, самостійно мислити, переконувати і спонукати до дій своїм неординарним і одухотвореним словом. Саме з цього приводу Микола Кошанський в книзі «Загальна риторика» писав: «Мета загальної риторики полягає в тому, щоб:

• розкриваючи джерела винайдення думки, розкрити усі здатності розуму;
• показуючи нормальне розташування думок, дати Розумові й Моральному почуттю відповідне спрямування;
• навчаючи виражати тендітне, збудити, посилити в душах учнів живу любов до всього благородного, великого і прекрасного».

Важливу роль у відновленні слов’янських  риторичних традицій відіграли культурно-наукові передумови: в останні два-три десятиліття актуалізувалися науки, що спрямовані на розвиток мовної особистості – стилістика, лінгвістика тексту, прагматика, культура мовлення, соціо- і психолінгвістика, соціальна і особистісна психологія та ін.

Саме ці науки, що вивчають лише одну з граней мовної особистості, повинні  бути об’єднані класичною риторикою (роль синтезатора), у лоні якої ще 2500 років тому був створений повний ідеомовленнєвий цикл (системність  мисленнєво-мовленнєвої діяльності як основа мовної особистості), який на кожному часовому виткові переосмислюється, збагачуючись за рахунок розвитку суміжних наук.

Розглянемо проблеми статусу риторики і її зв’язків з іншими науками.

В осмисленні терміну «риторика» визначалися два підходи:

1. Платон, Сократ, Сократ, Аристотель, Цицерон розвивали концепцію змістової риторики, де одним із головних компонентів була ідея (логос);
2. Школа Квінтиліана, яка розглядала риторику як мистецтво прикрашання мовлення. Звідси й отримала свій розвиток формальна, схоластична риторика, де знання предмета мовлення не було обов’язковою умовою.

Із концепції змістовної риторики, що знайшла свій розвиток у працях Ф.Прокоповича, М.Ломоносова, І.Галятовського, М. Сперанського, О. Мерзлякова та ін., одержала подальший розвиток концепція риторики як філософсько-дидактичної науки, спрямованої на формування в людині ефективної мисленнєво-мовленнєвої риторичної (переконуючої) діяльності.

Отже, у запропонованій нами концепції  статусу риторики вона розглядається як наука про закони управління мисленнєво-мовленнєвою риторичною (переконуючою) діяльністю, тобто про закони, які визначають ефективність цієї діяльності (внутрішня сторона мети риторики).

Це визначення не суперечить аристотелівському  тлумаченню риторики як науки, яка розвиває «здатність знаходити можливі способи переконання стосовно кожного даного предмета» (зовнішня сторона мети риторики). Якщо в останньому визначенні зафіксований результат призначення риторики, то у першому визначенні акцент зроблено на передумови, які ведуть до переконання [1].

Це визначення риторики не суперечить  і підходові С. Гіндіна, який розуміє риторику як «науку про умови і форми ефективної комунікації»,  що є, на наш погляд, однією із складових риторики.

Отже, риторика, у нашому розумінні, це – наука (не мистецтво), тому, на нашу думку, риторику не слід ототожнювати з ораторським мистецтвом. Якщо риторики можна навчити людину, то ораторським мистецтвом може оволодіти той, у кого є схильність до цього виду творчості. Риторика - основа, база, необхідна передумова для розвитку ораторських здібностей. Все це є, на наш погляд, однією із складових риторики.

Розглянемо змістовний етап риторики, який може бути вираженим у такій  риторичній формулі, що відображає інтегративну єдність законів управління мисленнєво-мовленнєвою діяльністю:

 

 

де: Р – риторика, К – концептуальний закон, А – закон моделювання аудиторії, С – стратегічний закон, Т – тактичний закон, М – мовленнєвий закон, ЕК – закон ефективної комунікації, СА – системно-аналітичний закон.

Розглянемо і  коротко охарактеризуємо  риторичні закони:

 

Рис. 2.1. Риторичні закони

Розглянемо два блоки риторичної формули, які відображають організаційний та управлінський аспекти законів  риторики.

Отже, організаційний аспект законів  управління мисленнєво-мовленнєвої  переконуючої діяльності включає такі закони.

Концептуальний  закон (К) - базовий закон риторики, який є першим кроком ідеомовленнєвого циклу – винайдення задуму, ідеї створення концепції. Формує і розвиває в людині уміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію).

 Закон моделювання аудиторії (А)  передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб‘єкт чи ціла соціальна група). Цей закон формує і розвиває в людині вміння  вивчати в системі три групи ознак, які визначають «портрет» будь-якої аудиторії:

• соціально-демографічні;
• соціально-психологічні;
• індивідуально-особистісні.

Стратегічний  закон (С) передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію, який формує і розвиває в людині уміння розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії:

• визначення цільової установки діяльності (навіщо?);
• виявлення й розв’язання суперечностей у досліджуваних проблемах;
• формулювання тези (головної думки, власної позиції).

Тактичний закон (Т)  передбачає систему дій з підготовки ефективної реалізації стратегій. Формує і розвиває уміння працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність співрозмовника (аудиторії), тобто  створювати атмосферу інтелектуальної й емоційної співтворчості з метою переконання.

Мовленнєвий закон (М)  передбачає вираження думки в дієвій словесній формі, яка, в свою чергу, являє собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, багатство, образність, стислість, доцільність). Цей закон формує і розвиває в людині вміння володіти ефективним мовленням (оформлювати свою думку в дієву словесну форму).

Система п’яти умінь, кожне з яких виробляється шляхом оволодіння людиною відповідним законом риторики, й становить зміст того поняття, яке ми вище назвали «організацією мисленнєво-мовленнєвої риторичної (переконуючої) діяльності».

Друга група законів риторики відноситься  до управлінського аспекту мисленнєво-мовленнєвої  переконуючої діяльності, а саме:

Закон «ефективної комунікації» (ЕК) передбачає систему дій суб‘єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах риторичної комунікації як необхідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності. Даний закон формує і розвиває в людині вміння встановлювати, зберігати й закріплювати контакти з аудиторією як необхідну умову успішної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Системно-аналітичний  закон (СА) передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності, який формує і розвиває в людині уміння рефлексувати [виявляти і аналізувати власні відчуття з  метою навчитися робити висновки з помилок, нарощувати цінний життєвий досвід] і оцінювати діяльність інших, тобто, визначитися, як допомогти іншому ефективніше здійснювати його риторичну діяльність, а також, як навчитися «вбирати в себе» цінний досвід іншого.

Два останніх закони (уміння) є складовими управлінського аспекту мисленнєво-мовленнєвої  переконуючої діяльності (рис.1.1).

Аналізована риторична формула  являє собою певну цілісну  систему, у якій кожний компонент зумовлює й доповнює інший, причому усі компоненти побудовані у суворій логічній послідовності, тобто із формули (1) можна зробити такий висновок.

Закони риторики, подані у риторичній формулі, відбивають системність мисленнєво-мовленнєвої риторичної діяльності, відповідаючи на запитання: що, навіщо, як. Це головним чином визначає результативність  діяльності.

На основі законів риторики можна  сформулювати основні уміння, які формулює риторика  як навчальна дисципліна:

• всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього;
• вивчати в системі групи ознак, які визначають портрет будь-якої аудиторії;
• розробляти програму діяльності на основі створеної концепції з урахуванням психологічного портрета аудиторії;
• працювати з фактами та аргументами, а також активізувати мисленнєву діяльність аудиторії;
• володіти ефективним мовленням;
• встановлювати, зберігати й закріплювати контакти з аудиторією;
• рефлексувати і оцінювати діяльність інших, тобто, визначитися, як допомогти іншому ефективно здійснювати його риторичну діяльність.

Виходячи із сформульованих умінь, можна зробити висновок, що риторика – комплексна наука, яка пов’язана  з:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 2.2. Зв'язок риторики з іншими науками

 

3. Риторика, як компонент педагогічної майстерності

На нинішньому етапі  розвитку суспільства теоретичні ідеї та досвід формування риторичної майстерності можуть бути творчо осмислені, оскільки питання демократизації й гуманізації освіти у вищий школі залишаються актуальними. Незамінним чинником потужної мотивації до навчання є володіння риторичною майстерністю, тобто майстерним володінням живим словом. Недаремно на майстерності мовленнєвого мистецтва як засобу навчання і виховання мудрості та чеснот людини наголошував ще Платон. Сучасний педагог переконаний у необхідності володіння усним словом, щоб воно допомагало впливати на розум і почуття своїх студентів. Зазначимо, що риторична майстерність педагога – це інтегративна професійна риса, яка є основою багатьох функцій педагога-вихователя, естетичної, інтелектуальної, комунікативної, риторичної культури студенів.

Педагогічна майстерність залежить від комплексу професійних  якостей, які забезпечують здатність  особистості вчителя до встановлення взаємного контакту з учнями. Як зазначає професор І. Стахов, неабиякого значення у взаєминах учителя з учнями набуває характер і стиль спілкування, у формі спілкування з учнями, в методах і прийомах відбувається виховний вплив на них, загальний тон і стиль спілкування вчителя з учнями характеризується доброзичливістю його ставлення до них, повагою до гідності особистості учня, вимогливістю, правдивістю ставлення і педагогічно виправданою виразністю процесу спілкування.

Завдяки аналізу перелічених  у дослідженні матеріалів, ми можемо зробити висновок про риторизацію навчально-виховного процесу, яка набуває активної пізнавальної діяльності через використання педагогами вищої школи інноваційних технологій навчання, що дають змогу розвивати навички непідготовленого виступу і мовленнєво-мисленнєвої діяльності студентів. У процесі спілкування педагог вирішує завдання педагогічної діяльності, управляючи своєю і чужою комунікативно-мовленнєвою поведінкою. Стрижнем риторичної майстерності вчителя є мовленєва культура та володіння основами успішної комунікації. Вищою формою вираження риторичної майстерності вчителя є мовленнєвий риторичний ідеал [8,с. 33]. Під цим ідеалом ми розуміємо ідеальний зразок мовленнєвої поведінки педагогу.

У ході пошуку, з огляду на досліджувану проблему, нами було відмічено, що велике значення для формування риторичної майстерності педагогу мають, на наш погляд, античні риторичні традиції, кращі риторичні зразки публічних виступів педагогів, учених, духовенства, надбання сучасних риторичних шкіл. Заслуговує нашої уваги також підхід до риторичного ідеалу як ключового феномена з культурологічної точки зору А. Михальської, цінним внеском у концептуальне бачення формування вчителя-оратора є наукові праці Г. Сагач та М. Хлєбникової.

У ході пошуку виявлено, що риторична майстерність педагогу є першорядним невід’ємним елементом педагогічного спілкування. Домінантою в організації спілкування проголошувалась така майстерність педагога, яка дозволяє йому, зберігаючи свою спрямовуючу роль й використовуючи природні дані студента, давати йому можливість виявити власні сили, тобто залишати у формуванні особистості розумний, педагогічно доцільний простір для самостійної діяльності кожного [7, с.76]. Таким чином у спілкуванні педагога може розвинути найкращі можливості кожного студента, які згодом розкриються «вільно й природно», а вчительські зусилля залишаться непомітними.

У педагогічному аспекті  риторична майстерність, спрямована на розвиток продуктивного мислення, мовленнєвої культури й комунікативної компетентності, є вагомою складовою формування гармонійної особистості як найбільшої цінності в демократичному суспільстві. У процесі дослідження літературних джерел у ході нашого пошуку виявлено, що володіння риторичною майстерністю високо цінилося ще в античні часи. Учитель завжди служив істині, добру, красі, майстерно володів ораторським мистецтвом, формував високу культуру спілкування. Авторитет такого вчителя великою мірою залежав від рівня володіння живим словом, уміння ефективно, переконливо виступати публічно [5, с.457].