Виховання у дітей дошкільного віку культури поведінки

Ефективність виховання  дітей у сім"ї залежить від  створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання – міцний фундамент сім"ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов"язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Важливим у сімейному  вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам. Виховний вплив сім"ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім"ї збігаються з ін­тересами суспільства, формується свідомий громадянин країни.

Дієвим чинником сімейного  виховання є спільна трудова  діяльність батьків і дітей. Дітей  слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові  обов"язки, адекватні їх віковим  можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

Успіх сімейного виховання  значною мірою залежить від організації  домашнього побуту, традицій сімейного  життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім"ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки – вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько І мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

«Ваша власна поведінка, – писав А. Макаренко, звертаючись  до батьків, – вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або повчаєте її, або наказуєте її. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, – все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть».

У своїй праці «Про батьківський авторитет» А. Макаренко наводить приклади таких видів негативного авторитету батьків: «авторитет придушення», який базується на примусі, залякуванні, і як наслідок – формування у дітей брехливості, жорстокості, агресивності; «авторитет віддалі» – батьки намагаються тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними зверхньо, холодно; «авторитет чванства», коли батьки вихваляються своєю винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи опонентів; «авторитет педантизму» – батьки вимагають кожне мовлене ними слово вважати наказом, карають за найменшу провину; «авторитет резонерства» – батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу; «авторитет любові» – так звана сліпа любов, усепрощення, надмірні пестощі; «авторитет доброти» – батьки в усьому поступаються дітям, готові на будь-які жертви, аби їм було добре; «авторитет дружби» – відповідна поведінка дитини чи дії оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік фальшивих авторитетів, на які можна натрапити в сімейному вихованні.

Справжнім авторитетом  користуються батьки, які сумлінно ставляться до праці, до сімейних обов"язків, активні в громадському житті. Такі батьки уважні до дітей, люблять їх, цікавляться їхніми шкільними та позанавчальними справами, поважають їх людську гідність, водночас виявляючи до них належну вимогливість.

Важко переоцінити роль дідусів і бабусь у родинному  вихованні. Однак це не означає, що батьки повинні перекладати на них свої батьківські обов"язки. Сімейне  виховання повноцінне лише за розумного поєднання виховного впливу першовихователів – батьків та багатих на життєвий досвід помічників і порадників – дідусів і бабусь.

Саме дідусі й бабусі допомагають вирішити й таку моральну проблему, як виховання у дітей  чуйного, уважного ставлення до людей похилого віку. Людяність виховується тільки на прикладі батьків. Якщо діти бачать зневажливе ставлення батьків до дідуся чи бабусі, то годі сподіватися від них іншої поведінки в майбутньому.

Виховання дітей в  сім"ї не завжди успішне. Негативний вплив на нього мають об"єктивні (неповна сім"я, погані житлові умови, недостатнє матеріальне забезпечення) та суб"єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків) чинники. Найвагомішою серед об"єктивних причин є неповна сім"я, яка з"являється в силу того, що в усіх вікових групах від 20 до 50 років смертність чоловіків більш як утричі вища, ніж жіноча, а у віковій групі 30—34 роки – в чотири рази. Разом з великою кількістю розлучень це призводить до збільшення кількості сімей, у яких мати (рідко – батько) виховує дітей сама. У неповній сім"ї процес виховання ускладнюється, оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Негативно позначаються на вихованні дітей і погані житлові умови сім"ї. Як свідчать дані спеціального обстеження, в Україні більше половини молодих сімей не мають окремого житла навіть через 10 років подружнього життя, майже половина родин проживає з батьками в незадовільних для виховання дітей житлових умовах. У таких сім"ях батьки часто не можуть забезпечити дитину по­стійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися над завданням, з"являється роздратованість, незадоволення, а згодом і небажання виконувати його.

Значна частина сучасних сімей припускається помилок у вихованні дітей. Родини, які продукують так званих педагогічно занедбаних дітей, з погляду педагогіки можна поділити на такі три групи: педагогічно неспроможні, педагогічно пасивні та антипедагогічні.

Перша група – сім"ї, в яких батьки намагаються виявити певну активність у вихованні дітей, проте роблять це невміло, їх виховний вплив непослідовний, педагогічно необґрунтований. Найчастіше вони керуються власним досвідом, якого набули, коли свого часу їх виховували батьки (авторитарний стиль, обмеження свободи, погрози і покарання або вседозволеність, потурання примхам).

Друга група – сім"ї, які не виявляють особливої активності у вихованні дітей, тобто педагогічно  пасивні. Вони з об"єктивних (хвороба, зайнятість, часта відсутність) або  суб"єктивних (відсутність єдиної точки зору на виховання, розлад між батьками, часті конфлікти та ін.) причин не можуть належним чином виховувати дітей. У таких сім"ях стосунки між батьками напружені, конфліктні. За сімейними негараздами вони не знаходять часу для виховання дітей, втрачають контроль за ними.

Третя група – родини, що характеризуються антипедагогічними, аморальними умовами виховання  дітей. У таких сім"ях панує  дух неповаги до правил моралі та вимог  законів. Батьки своєю поведінкою (пияцтво, злодійство, розпуста тощо) створюють у сім"ї антипедагогічну обстановку, намагаються виправдати відхилення від норм поведінки у своїх дітей, протиставляють вимогам школи свої сімейні вимоги.

В сучасних умовах склався  ще один тип родин, що потребують особливої  уваги з боку школи, – сім"ї, в яких батьки займаються бізнесом. Вони забезпечують дитину всім, про що тільки вона може мріяти. Однак на виховання їм бракує часу, тому вони передоручають цю справу гувернанткам. Батьки не дозволяють їм гратися у дворі з однолітками, підбирають для них друзів лише зі свого кола. Витрачання грошей дітьми ніхто не контролює. Для них у сім"ї не існує слова «не можна», тому вони ігнорують і навчальну дисципліну. Батьки ж трактують її як посягання на свободу їхньої дитини.

Майбутні батьки думають, що гарними можна стати, вивчивши спеціальну літературу чи опанувавши особливими методами виховання. Безсумнівно, педагогічні і психологічні знання необхідні, але тільки одних знань замало. Чи можна назвати гарними тих батьків, які ніколи не сумніваються, завжди упевнені у своїй правоті, завжди точно уявляють, що дитині потрібно і що їй можна, які у кожну мить часу знають, як правильно підійти, і можуть з абсолютною точністю передбачати не тільки поведінку власних дітей у різних ситуаціях, але і їхнє подальше життя?

Батьки складають перше  суспільне середовище дитини. Особистості  батьків відіграють суттєву роль у житті кожної людини. Не випадково, що до батьків, особливо до матері, ми думкою звертаємося у важку хвилину  життя. Специфіка почуттів, що виникають між дітьми і батьками, визначається головним чином тим, що турбота батьків необхідна для підтримки самого життя дитини. А нестаток у батьківській любові – дійсно життєво необхідна потреба маленької людської істоти.

Перша й основна задача батьків – це створення в дитині впевненості в тому, що її люблять і про неї піклуються. Ніколи, не за якими обставинами у дитини не повинні виникати сумніви у батьківській любові.

Головна вимога до родинного  виховання – це вимога любові. Але  тут дуже важливо розуміти, що необхідно не тільки любити дитину і керуватися любов"ю у своїх повсякденних турботах, необхідно, щоб дитина відчувала, була впевнена, що її люблять.

Багато батьків вважають, що ні в якому разі не можна показувати дітям любов до них, думаючи що, коли дитина добре знає, що її люблять, це призводить до розпещеності, егоїзму. Потрібно категорично відкинути це твердження. Всі ці несприятливі особистісні риси виникають саме при недоліку любові, коли створюється деякий емоційний дефіцит, коли дитина позбавлена міцного фундаменту незмінної батьківської прихильності. Вселяння дитині почуття, що її люблять і про неї піклуються, не залежить ні від часу, що приділяють дітям батьки, ні від того, виховується дитина вдома чи з раннього віку знаходиться в яслах і дитячому саду. Не пов"язано це і з забезпеченням матеріальних умов, з кількістю вкладених у виховання матеріальних витрат. Більш того, не завжди видима дбайливість інших батьків, численні заняття, у які включається з їх ініціативи дитина, сприяють досягненню цієї самої головної виховної мети.

Глибокий постійний  психологічний контакт із дитиною  – це універсальна вимога до виховання, яка в однаковому ступені може бути рекомендована всім батькам, контакт  необхідний у вихованні кожної дитини в будь-якому віці. Саме відчуття і переживання контакту з батьками дають дітям можливість відчути й усвідомити батьківську любов, прихильність і турботу.

 Основа для збереження  контакту – щира зацікавленість  в усьому, що відбувається в  житті дитини, зацікавленість до  його дитячих, нехай дріб"язковими і наївними проблемам, бажання зрозуміти, бажання спостерігати за всіма змінами, що відбуваються в душі та свідомості зростаючої людини. Цілком природно, що конкретні форми і прояви цього контакту широко варіюють, у залежності від віку й індивідуальності дитини. Але корисно замислитись і над загальними закономірностями психологічного контакту між дітьми і батьками в родині.

Висновки

Культура поведінки  тісно пов'язана з внутрішньою  культурою людини, вимогами естетики, із загальноприйнятими тенденціями і звичаями. Внутрішня культура багато в чому визначає зовнішню поведінку людини, але і зовнішня сторона поведінки впливає на внутрішню культуру - змушує людину бути стриманою, внутрішньо зібраною, вміти володіти собою. Недбалість у зовнішньому вигляді, брутальність, неуважність, безтактність поступово формують відповідні негативні якості особистості. Тому з раннього віку необхідно озброїти дітей знаннями правил культури поведінки, звичками їхнього виконання.

Культура поведінки  – це почуття високої людської гідності, яке визначає поведінку людини в різних умовах: у дитсадку, вдома, на вулиці, на очах у всіх і наодинці із собою.

У змісті культури поведінки  дошкільнят можна умовно виділити наступні компоненти: культура діяльності, культура спілкування, культурно-гігієнічні навички і звички.

Виховувати культуру поведінки – це означає постійно турбуватися про те, щоб у дітей  зростала культура людських відносин, щоб ставала щедрою на ласку, добро, увагу, допомогу і турботу дитяча душа і щоб усі ці якості виявлялися в приємних для оточуючих формах поведінки.

Найкращого успіху у  вихованні навичок і звичок культурної поведінки у дітей можна досягти  за умови поступового цілеспрямованого впливу на них усього колективу дитсадка і активної підтримки сім’ї.

Література

1. Бакуліна Н. «Словник  толерантності» - «абетка ввічливості» (для шкіл з національними мовами  викладання ) //Початкова школа. - 2006. - № 1. - С.33-34.

2. Богданова О.С., Петрова В.И. Методика воспитательной работы в начальных класах. - М., 1995. - 165с.

3. Виховання культури поведінки // Морально-етичне виховання молодших школярів. - К., 1988. -  Гл. 5. - С.94-118.

4. Дем'янко Н. Педагогічні  ідеї В. М. Верховинця у сучасній  початковій школі // Поч. школа. - 2000 - №2 - с. 56-57.