Застосування методу демонстрації (показу) трудових прийомів та способів у процесі виробничого навчання у ПТНЗ

Малюнок, картина  ось засоби, які дозволяють учневі вільно представити предмети, що вивчаються по книзі, явища, події. Використання в  навчанні принципу наочності має тривалу історію. До нього прибігали ще за декілька віків до нашої ери в школах Китаю, Єгипту, Греції, Риму і інших країнах.

Наочність в  розумінні, Коменского ставати вирішальним  чинником засвоєння учбового матеріалу. Наочність означає чуттєве пізнання, яке є джерелом знань. Тому ніж більше наочності, тим більше опори на чуттєве знання, тим, отже, краще розвивається розум.

Практика  роботи й спеціальні психолого-педагогічні дослідження показали, що ефективність навчання залежить від міри залучення усіх органів чуття людини. Чим різноманітніше чуттєве сприйняття навчального матеріалу, тим міцніше він засвоюється. Ця закономірність вже давно виражена в дидактичному принципі наочності, в обгрунтування якого педагоги й методисти Я. А. Коменский, І. Г. Песталоцци, Д. Ушинский, В. В. Половцов, Б. Е. Райків, Л. В. Занков, С. Г. Шаповаленко внесли істотний вклад.

Я. А Коменский обгрунтував золоте правило дидактики : залучати до навчання усі органи чуття. І.Г. Песталоцци показав важливість використання наочності в розвитку формованих понять. К.Д. Ушинский розкрив значення наочних відчуттів для розвитку мови учнів.

В. В. Половцов обгрунтував роль наочності у виборі методів навчання. Б. Е. Райків створив першу класифікацію засобів навчання біології. Варіанти можливих поєднань слова і наочності для активізації розвитку учнів показав Л. В. Занков.

А С. Г. Шаповаленко запропонував ділити засоби навчання не по зовнішніх  атрибутах, а з обліком і ролі в учбовому процесі.

Відомо, що у виробничому  навчанні застосовуються різноманітні наочні методи, які можна поділити на три основні групи:

1) демонстрація об’єктів  і процесів, що вивчаються, у натуральному  та природному вигляді. З цією метою використовуються макети, моделі, показ прийомів роботи, проведення дослідів;

2) демонстрація зображень – креслень, монтажних, кінематичних і радіо-електричних схем, виробничо-технологічної документації;

3) демонстрація технологічних  процесів та явищ за допомогою  інформаційних технічних засобів навчання, передусім комп’ютерів і відеозаписів.

 

 

1.2. Застосування методу демонстрації у навчально-виховному процесі ПТНЗ.

Успішне застосування наочних  засобів навчання та їх демонстрація залежить від дотримання таких дидактичних вимог:

–   учні мають знати, що їм необхідно спостерігати і з якою метою;

– забезпечення якісного демонстрування наочного засобу майстром виробничого навчання;

–   забезпечити включення в сприйняття учнями не тільки зору, а й слуху і дотику [Жиделев М. А. Методы обучения трудовым действиям. – М.: Высшая школа, 1972. – 208 с., 38–40].

Але головна вимога –  це ефективне керівництво процесом сприйняття учнями того, що демонструється. Так, демонструючи механізм чи обладнання, спочатку майстер звертає увагу на його загальний вигляд, потім розглядає окремі його складові, прагнучи забезпечити сприйняття кожної з них, а лише після цього переходить до демонстрації принципу дії. 

Наочно-демонстраційні методи передбачають демонстрацію наочних посібників та показ трудових прийомів і операцій.  
 
За допомогою демонстрації наочних посібників в учнів формується конкретний образ технічних об'єктів, технологічних процесів. Застосування даного методу дозволяє здійснити чуттєве ознайомлення з досліджуваним предметом або процесом. Поряд з демонстрацією різних плакатів, моделей велике значення має демонстрація діючого устаткування, інструментів, пристосувань, зразків виробів. Велике навчальне значення має застосування технічних засобів навчання. В окремих випадках можуть обмежено демонструватися діапозитиви, кінофільми, дозволяють наочно показати різні складні процеси виробництва.  
 
^ Демонстрація (показ) трудових прийомів сприяє правильному їх виконання. Вона повинна носити навчальний характер. Майстри виробничого навчання, перш за все, розповідають, що вони збираються показати, поєднуючи показ з поясненням кожного свого руху і дії. Показ може супроводжуватися демонстрацією наочних посібників, в тому числі і плакатів. Більшість прийомів при показі бажано виконувати в повільному темпі.  
 
Процес показу трудових прийомів можна представити в наступній послідовності:  
 
1.Показ прийомів разом, у нормальному робочому темпі.  
 
2. Показ прийомів в повільному темпі, із зупинками в характерних моментах; розчленовування прийому на елементи і показ окремих трудових рухів.  
 
3.Показ прийомів разом, у нормальному робочому темпі.  
 
Ефективність показу залежить від дотримання ряду правил:  
 
- Створити позитивну установку на якісне засвоєння показуваного, переконати в практичної значущості та важливості досліджуваних прийомів;  
 
- Забезпечити хорошу видимість (місце показу, освітленість, правильне розташування уч-ся у робочого місця);  
 
- Демонстрацію прийомів слід поєднувати з демонстрацією наочних посібників, на яких зображені відповідні положення рук, ніг, пальців, корпуса, інструментів, з використанням інструкційних карт і ТСО;  
 
- Практикувати попутний контроль сприйняття показуваного, повторний показ важких для сприйняття прийомів;  
 
- Супровід показу поясненнями. 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виховна частина: «Реалізація екологічного виховання шляхом використання методу організації діяльності і формування досвіду поведінки»

1. ТЕОРЕТИЧНИЙ РОЗДІЛ: Реалізація екологічного виховання шляхом використання методу організації діяльності і формування досвіду поведінки

2.1. Особливості екологічного виховання учнів ПТНЗ

Формування ціннісного ставлення людини до природи передусім є проблемою моральною, що випливає із необхідності формування екологічної культури, екологічного мислення, які ґрунтуються на моральному ставленні й засновані на нерозривному і довічному взаємозв’язку людини з природою. У вирішенні цієї проблеми екологічне виховання безумовно посідає провідну роль.

У сучасній виховній системі відображено  нові погляди на виховання. Виховання  розуміється не як політична, а передусім  як культурно-історична цінність; вихованню  відведено пріоритетну роль у процесі соціалізації особистості,  а також в розвитку її індивідуальності і самобутності. Суб’єкт-суб’єктні відносини є визначальними у цьому процесі. Основними орієнтаціями у вихованні проголошено розвиток особистості, гуманність і демократія, духовність і творчість; створення умов для виховання цих якостей у дитини.

1. «Виховання зазвичай розглядають у соціальному, широкому сенсі – як функцію суспільства у підготовці підростаючого покоління до життя та у більш вузькому, педагогічному сенсі – це спеціально організований і керований процес формування людини, здійснюваний педагогами у навчально-виховних закладах і спрямований на розвиток особистості; передавання суспільно-історичного досвіду новим поколінням з метою підготовки їх до суспільного життя і виробничої праці. В українському педагогічному словнику С. Гончаренка виховання визначається як процес цілеспрямованого,  систематичного формування особистості,  зумовлений законами суспільного розвитку, дією багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів» [Гончаренко С.У. Український педагогічний словник / С.У.  Гончаренко – К.: Либідь, 1997. – С. 53., с. 53].

У широкому розумінні  – це вся сума впливів на психіку  людини, спрямованих на підготовку її до активної участі у виробничому, громадському й культурному житті суспільства.

Більшість педагогів і психологів вважають екологічне виховання складовою суспільного виховання, спрямованого на виховання екологічної свідомості та поступовий розвиток у підростаючого покоління й у всього населення високої екологічної культури, яка включає гуманне ставлення до природи, почуття відповідальності за її долю як найвищу національну і загальнолюдську цінність.

Родоначальниками екологічної освіти й виховання вважають:  А.Дістервега, Р.Карсона, Я.Коменського, Д.Марша, І.Песталоцці, Е.Реклю, К.Рульє, Ж.-Ж.Руссо та ін.

2. Так у праці Ж.-Ж. Руссо «Еміль» вперше було сформульовано концепцію «природного»  виховання,  яке передбачало природовідповідне, формування людини на лоні природи, підкреслюючи вирішальне значення природи як виховного фактору [Руссо Ж.-Ж. Избранные сочинения: В 3 т. / Руссо Ж.-Ж. [Пер. с франц., сост. И.Е. Верцман]. – М.: Госполитиздат, 1961. – 851 с.]
3. Водночас А. Дістервег вважав, що природа є суттєвою складовою справжньої освіти, засобом морального та інтелектуального виховання. «Знати природу, – стверджував А.Дістервег, – це не тільки її загальне відчуття, але й знання її фактів і законів» [Дистервег А. Избранные педагогические сочинения / Дистервег А. [сост. В.А. Ротинберг]. – М.: Педагогика, 1956. – 327 с.].

Екологічне виховання  – систематична педагогічна діяльність, спрямована на розвиток екологічної культури особистості.

Система екологічного виховання  передбачає формування умінь аналізувати  явища природи, бережливого ставлення  до її багатств як надзвичайно важливого середовища існування людини [http://subject.com.ua/psychology/psyho_pedagog/index.html].

Завдання екологічного виховання полягає в нагромадженні, систематизації, використанні екологічних знань, вихованні любові до природи, бажання берегти і примножувати її, у формуванні вмінь і навичок діяльності в природі. Зміст його полягає в усвідомленні того, що світ природи є середовищем існування людини, тому вона має бути зацікавлена в збереженні його цілісності, чистоти, гармонії. Екологічне виховання неможливе без уміння осмислювати екологічні явища, робити висновки щодо стану природи, виробляти способи розумної взаємодії з нею. Водночас естетична краса природи сприяє формуванню почуттів обов'язку і відповідальності за її збереження, спонукає до природоохоронної діяльності, запобігання нанесенню збитків природі.

Метою екологічного виховання є формування відповідального ставлення до навколишнього середовища на засадах сформованої екологічної свідомості, що передбачає додержання моральних і правових принципів природокористування, поширення та втілення ідей щодо його оптимізації, активну екологічну діяльність.

4. На думку М. Мойсеєва реалізація такого підходу стає можливою лише за умови сприйняття природи не тільки зовнішнім по відношенню до людини середовищем, а середовищем, в якому людина є його однією із складових. У цьому сенсі ставлення до природи безпосередньо пов’язане із суспільними, міжособистісними, сімейними ставленнями людини й вбирає усі сфери її буття: наукову, моральну, етичну, естетичну, правову тощо. Зокрема вчений наголошує, що за сучасних умов подолання жорсткого екологічного імперативу забезпечить збереження людства на планеті. Водночас, вчений вказує, основою морального виховання стають перш за все взаємини людини та природи [Моисеев Н.Н. Экология и образование /  Моисеев Н.Н. – М.:”ЮНИСАМ”, 1996. – 192 с.].

Таким чином, екологічне виховання та освіта перетворюються у стрижень сучасної освіти, виступаючи джерелом перебудови сучасних систем освіти та суспільства в цілому

Існує певне розмежування між екологічною освітою і екологічним вихованням. Зокрема екологічна освіта пов’язана із навчальним процесом і впливає на сферу раціонального мислення, натомість екологічне виховання звернено переважно до емоційно-чуттєвого світу особи і сприяє формуванню її світовідчуття

5. Отже, як вважають В. Крисаченко і М. Хилько, розглядати ці процеси як єдине ціле у методологічному плані є не зовсім правильним, адже феномен виховання не зводиться до освіти й за своїм змістом набагато складніший [Крисаченко В.С. Екологія. Культура. Політика: Концептуальні засади сучасного розвитку / В.С. Крисаченко, М.І. Хилько. – К.: „Знання України”, 2002. – 476 с.].
6. Проте вчені застерігають і від іншої крайності та вказують, що неправомірно розглядати екологічне виховання як цілком виокремлену форму виховання. Тобто екологічне виховання інкорпорується з усіма іншими напрямами виховання, поєднується з ними безліччю зв’язків і у такий спосіб «відіграє роль певного інтегратора у сучасному виховному процесі. Воно з’єднує в єдину функціональну систему всі традиційні види, ґрунтується на них і може бути важливим чинником подолання відомчості в цій важливій сфері людської діяльності [Киселев Н.Н. Мировоззрение и экология / Киселев Н.Н. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 127.].

Водночас, на думку Н.Назарової процес екологічної освіти й виховання необхідно розглядати як одне ціле, тому що вплив соціальної інформації, виховних зусиль відбувається одночасно на двох каналах, на двох рівнях – раціональному й емоціональному.

7. Відтак, поняття «екологічна освіта» та «екологічне виховання» досить тісно переплітаються, взаємодоповнюють, взаємозалежать одне від одного та, як процес, спрямовані на досягнення спільного результату – формування екологічно вихованої особистості [Удовиченко І.В. Наступність екологічного виховання учнів початкової та основної школи в курсах природничого циклу: автореф. дис. на здобуття  наук. ступеня канд. пед. наук: 13.00.07. «Теорія та методика дошкільного виховання» / І.В. Удовиченко – Київ, 2006. – 45 с.].

Зазначені точки зору учених вочевидь мають дидактичне обґрунтування. Необхідно вести мову про єдність освіти і виховання. У змісті екологічної освіти і виховання ця єдність реалізується через прагнення розв’язати проблему взаємовідносин людини і природи.