Застосування методу демонстрації (показу) трудових прийомів та способів у процесі виробничого навчання у ПТНЗ

Дослідниця Магрламова К. виокремлюємо особливості цього процесу:

1. Його ступеневий характер:

1) формування екологічних уявлень:

•  розвиток екологічної свідомості і почуттів,

•  формування упевнень у необхідності екологічної діяльності,

•  прищеплення навичок поведінки у природі,

•  подолання споживацького ставлення до природи;

2) пролонгованість;

3) складність;

4) активність;

2. Провідну роль психологічного аспекту, який включає:

1) розвиток екологічної свідомості;

2) формування природовідповідних потреб;

3) прищеплення моральних, етичних, естетичних почуттів, навичок і звичок;

4) прагнення до свідомої екологічно доцільної поведінки [Магрламова К. Екологічне виховання учнів загальноосвітніх шкіл: сучасні підходи / Магрламова К. // Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/NPO/2008_1/articles/2008/08_01npokmevy.pdf.].

Для учнів професійно-технічних  навчальних закладів значно важлива екологічна підготовка, яка актуалізується для фахівців, діяльність яких передбачає безпосередню взаємодію з природними об’єктами, коли від вибору їх рішень залежить екологічне майбутнє біосфери. До таких галузей, без сумніву, належать інженерна, автотранспортна та металургійна. Саме ці галузі є одним із основних джерел забруднення навколишнього середовища. Практика підтверджує, що у багатьох учнів і випускників професійно-технічних навчальних закладів освіченість і поінформованість у галузі охорони природи поєднується з негативними вчинками у професійній діяльності та побуті, байдужим, недбалим ставленням до природи та здоров`я.

Разом з тим, більшість учнів  професійно-технічних навчальних закладів у своїй майбутній професійній  діяльності безпосередньо чи опосередковано матимуть справу з природними ресурсами, їх використанням, переробкою, що впливає на навколишнє середовище через виробничі процеси. Тому кожен випускник профтехучилища повинен чітко уявляти собі локальну, державну та планетарну значущість екологічних проблем і свідомо та кваліфіковано підходити до їх розв`язання у процесі роботи за своїм фахом – і це визначено нашою основною задачею.

Особливості еколого-просвітницької роботи та виховання на цьому етапі  обумовлені, по-перше, професійною спрямованістю знань, які отримує учень в рамках вивчення загальноосвітніх та спеціальних дисциплін; по-друге, можливістю співвіднести еколого-значимі знання з конкретною еколого-виправданою діяльністю; по-третє, трансляцією еколого-ціннісних орієнтацій на реальні об’єкти навколишнього природного середовища.

Всі етапи взаємозв’язані, завдяки  ним не тільки здійснюється цілеспрямований розвиток екологічної культури майбутнього фахівця, але й встановлюється наступність з екологічним вихованням й подальшим розвитком екологічної культури фахівця на виробництві.

Екологічно доцільна поведінка учнів професійно-технічних навчальних закладів розглядається як система свідомо керованих дій і вчинків у сфері взаємодії з довкіллям, метою якої є узгодження потреб особистості з вимогами збалансованого розвиту суспільства. Тому, з метою оновлення змісту освіти,  для підготовки конкурентоспроможних робітників, яких потребує сучасна економіка, необхідно використовувати проекти на рівні навчально-методичного центру та професійно-технічних навчальних закладів.

Безперервна професійна освіта особистості  визначається як умова її соціалізації й професіоналізації. Однак і  це досить істотне для сучасної освіти й нашого  суспільства  питання також розглядають  досить односторонньо. Необхідно враховувати  перехід країни, області, міста до постіндустріального суспільства, яке активно включається в процеси глобалізації, що саме по собі вимагає переходу до концептуально іншого рівня підготовки фахівців. Сьогоднішній і завтрашній рівень це система підготовки транс – професіоналів, які мають навички й методологію розв’язання відповідно як стандартних так і нестандартних завдань. І в процесі такого навчання – питання формування екологічного мислення займають ледь не саме головне місце. Виходячи з вищесказаного, вже не стає таким “безневинним” обґрунтування теоретичних передумов по формуванню “педагогічної вертикалі екологічного простору у вигляді: дитячі дошкільні установи – школа – ПТНЗ – ВНЗ – після вузівська освіта.

На сьогоднішній день рішенням проблеми може стати:

• залучення учнів і викладачів ПТНЗ до природоохоронної суспільної діяльності  на міському, обласному рівнях, відповідно до професійної спеціалізації, включення екологічних аспектів у виробничу практику учнів ПТНЗ;
• залучення учнів до конкретної екологічної діяльності через організацію виробничої, польової й суспільно-політичної практики;
• розширення простору соціального партнерства, через підтримку ініціатив неурядових організацій, суспільних молодіжних об’єднань в області екологічного виховання й поширення досвіду, через включення учнів ПТНЗ у реальні регіональні програми (наприклад, озеленення територій), що дасть можливість учневі відчути відповідальність не тільки перед собою, родиною, конкретним викладачем, але й перед споживачами результатів їх професійної діяльності;
• відновлення молодіжного та дитячого туризму, розроблення екскурсійно-туристичних сімейних та групових маршрутів по місту та прилеглих сільських районах, видання відповідних карт з описом маршрутів;
• розширення громадських робіт по благоустрою та озелененню міста з залученням учнівської та студентської молоді [Результати круглого столу “Екологічна освіта і виховання – вимога цивілізованого суспільства” у Дніпропетровську // Режим доступу: http://gromrady.org.ua/2011/11/rezultaty-kruhloho-stolu-ekolohichna-osvita-i-vyhovannya-%E2%80%93-vymoha-tsyvilizovanoho-suspilstva-u-dnipropetrovsku/];
• використання еколого-психологічних ігор, які впливають на розвиток почуттів до природи, за допомогою яких гармонізується образ світу особистості: одвічне протистояння, відчуженість людини та світу природи [Методическая копилка «Мир природы в мире игры» // Школьный психолог. – 2009. – № 18 – С. 23 – 32.];
• введення екологічного виховання через Интернет. Для багатьох учнів ПТНЗ це не тільки гігантська бібліотека, а середа у якій вони існують. Коли учні ПТНЗ  знайомляться з локальними екологічними проблемами, які хвилюють їх одноліток у різних куточках рідної держави або за кордоном, вони почнуть розуміти, що к них багато спільного. Отже народжується впевненість у тому, що вони не самотні у своїх переживаннях, тривогах та турботах о навколишнім світі, а також це дає можливість багато чому навчитися у інших [Дагбаева Н. Экологическое воспитание школьников с помощью интернета / Дагбаева Н. // Воспитание школьников. – 2005. - №1. – С. 22 – 23.].

 

 

 

2.2. Дослідження умов ефективного застосування методу організації діяльності і формування досвіду поведінки

Діяльність — основа здорового способу життя, важливе  джерело збагачення досвідом суспільних відносин і суспільної поведінки. Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім до управління діяльністю. Відомо, що учні включаються у такі види діяльності: навчальну, самообслуговуючу, громадсько-корисну, продуктивну, ігрову, творчу. Виховують усі види діяльності, тому потрібно використовувати їх у комплексі. Кожна діяльність повинна мати особистісне значення, а учень повинен бути підготовлений до вибору мети і способів діяльності. Необхідно поєднувати різні методи і прийоми привчання, вправ, формування досвіду позитивної суспільної поведінки. До діяльнісних методів виховання належать: педагогічна вимога, громадська (суспільна) думка, вправи, привчання, доручення, створення виховних ситуацій, колективні творчі справи (КТС).

Виховання в діяльності має ряд закономірностей, на основі яких формуються вимоги до її організації. Діяльність виховує, якщо особиста значущість для дітей, має "особистісний зміст" (А. Н. Леонтьев). Позиція учнів повинна бути активною, і функції їх повинні мінятися: усі проходять роль виконавців і організаторів. Керівництво діяльністю учнів повинне бути гнучким, відповідної педагогічної ситуації [Воронов В. В. Педагогика школі в двух словах / В. В. Воронов. – М.: Педагогическое общество России, 1999. – 192 с.]

Педагогічна вимога розуміється як пред'явлення до виконання певних норм поводження, правил, законів, традицій, прийнятих у суспільстві й у його групах. Вимога може виражатися як сукупність норм суспільного поводження, як реальне завдання, як конкретна вказівка про виконання якої-небудь дії.

За формою вимоги бувають  прямі й непрямі. Перші мають вигляд наказу, вказівки, інструкції, відрізняються рішучим тоном, особливо на початковому етапі виховання. Непрямі вимоги пред'являються у вигляді прохання, ради, натяку, вони апелюють до переживань, мотивам, інтересам учнів. У розвиненому колективі кращі непрямі вимоги.

Суспільна думка – це вираження групової вимоги. Воно використовується в розвинених колективах при оцінці вчинків. Педагог повинен формувати здорову суспільну думку, стимулюючи виступу учнів з оцінкою їхньої діяльності.

Привчання й вправи сприяють формуванню стійких способів поводження, звичок.

Привчання – це організація регулярного виконання учнями дій з метою їхнього перетворення у звичні форми поводження. Звички стають стійкими властивостями й відбивають свідомі установки особистості, тому їх так важливо формувати. Привчання ефективно на ранніх етапах розвитку. Методика вимагає пояснювати учнем, що, як і навіщо потрібно робити. Привчання припускає й перевірку виконання дій.

Вправа – багаторазове повторення й удосконалювання способів дій як стійкої основи поводження. У широкому змісті це така організація життя й діяльності дітей, що створює умови для вчинків відповідно до суспільних норм. Вправа спирається на привчання, тісно з ним зв'язане й реалізується через доручення, виконання ролі в загальній діяльності. Участь у колективних справах на всіх стадіях (планування, виконання, оцінка) розвиває здатності й формує якості особистості.

Привчання й вправа ефективні, якщо спираються на позитивні мотиви діяльності й у свою чергу формують їх. ситуації, що виховують, – це обставини утруднення, вибору, поштовху до дії, вони можуть бути спеціально організовані педагогом. Їхня функція – створити умови для свідомої активної діяльності, у якій перевіряються сформовані й формуються нові норми поводження, цінності. Це можуть бути ситуації конфлікту в групі, вибору правильного рішення та ін.

На думку Сластьоніна  П. О. «Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім – до управління діяльністю вихованців» [Сластенин В. А., Исаев И. Ф., Шиянов Е. Н. Общая педагогика: учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. / под ред. В.А. Сластенина: в 2 ч. - М.: Владос, 2002. – 475 с.]

Доручення — це метод виховання, який своєю метою має вправляння в позитивних діях і вчинках. Застосування цього методу вимагає врахування індивідуальних особливостей учнів. Наприклад, неорганізованим учням корисно давати завдання підготувати і провести захід, який вимагає самостійності, ініціативи, зібраності. Одержавши доручення, учень повинен усвідомити його важливість, значення для колективу і для себе. Доручення повинне бути посильним для учня, нескладним, педагог повинен навчити учня виконувати його і з часом 1 ускладнювати. Ефективність доручення як методу виховання значною мірою залежить від організації контролю за його виконанням. Виконання доручень повинно оцінюватися.

Створення виховних ситуацій поділяються на дві групи: а) творчі прийоми: доброта, увага, піклування, пробудження гуманних почуттів, прояв засмучення, зміцнення віри в свої сили, довір'я, залучення до цікавої діяльності; б) гальмуючі прийоми: паралельна педагогічна дія, наказ, ласкавий докір, натяк, показна байдужість, іронія, розвінчання, прояв обурення, попередження, вибух.

Для створення виховних ситуацій необхідно визначити умови, продумати свої дії і вчинки, викликати  в учнів нові почуття, думки, позитивні  мотиви.

В індивідуальній виховній роботі позитивні наслідки дає прояв доброти, уважності і піклування з боку педагогів до учнів, вона викликає у вихованця почуття вдячності, створює атмосферу взаємної поваги і довіри.

Прояв педагогом своїх  умінь і знань у певній галузі, яка цікавить учня, викликає в нього  здивування, захоплення, піднімає в його очах авторитет педагога.

Велике значення має  зміцнення віри вихованця у свої власні сили, тому досвідчені педагоги так організовують процес навчання і виховання, щоб учні помічали успіхи один одного.

А. С. Макаренко часто  застосовував прийом паралельної дії, тобто не прямий вплив на вихованця, а через колектив. У цьому випадку педагог виступає з претензією до колективу, вимагає від нього відповіді за поведінку його членів. Колектив засуджує поведінку одного зі своїх членів, а вони певним чином реагують на дії колективу.

Прийом удаваної байдужості полягає в тому, що педагог завдяки  своїй витримці робить вигляд, що нічого не помітив, і цим роззброює вихованця, який відмовляється від своєї  затії.

Колективна  творча справа (методика колективного творчого виховання І.П. Іванова) — це спільний пошук кращого розв'язання важливих завдань збагачення колективу і особистості щодо поліпшення навколишнього життя. КТС — це справа, бо це система практичних корисних дій. КТС — справа колективна, бо планується, проводиться і обговорюється вихованцями і вихователями. КТС — справа творча, бо на кожній її стадії є пошук кращих шляхів, засобів здійснення життєво важливої практичної роботи. Головне правило КТС: "Усе творчо".

Перед проведенням КТС  класний керівник обмірковує комплекс виховних можливостей цієї справи, визначає мету, продумує участь батьків, шефів, учителів-предметників. КТС складається з шести стадій:

Перша стадія — стартово націлююча бесіда. Класний керівник допомагає учням у виборі теми, проводить конкурс на кращий проект КТС, пропонує свої варіанти. Обговорюється питання: Що? Де? Коли? З ким? Мета — захопити учнів КТС.

Друга стадія — колективне планування КТС. Спочатку в мікроколективах, потім на загальних стартових, зборах заслуховуються всі варіанти КТС, уточнюються завдання, ставляться додаткові питання для роздумів, визначається особиста участь кожного учня у справі.

Третя стадія — колективна підготовка КТС. Спільний проект уточнюється  і конкретизується спочатку Радою  КТС, потім у мікроколективах. Мікроколективи, або бригади, готують сюрпризи, справи "по секрету" від інших.

Четверта стадія —  проведення КТС. Класний керівник стежить  за тим, як учні проводять КТС, допомагає  їм, координує "їхні дії, створює  і зміцнює мажорний тон, дух бадьорості, упевненості у своїй силах, у своїй здатності нести людям радість. Ця стадія — це підсумок підготовчої роботи — сюрпризи, експромти, імпровізації.